Хто і як робить святих в інституті історії України НАНУ

Звісно, їх там ніхто не робить, та й не може робити, бо завдання цієї поважної організації зовсім інше. Та, хай як дивно, у Кіровограді з’явився документ, що свідчить про протилежне…

Навесні цього року, надихнувшись перемогою регіоналів і відверто зорієнтованою на «старшого» брата політикою, яку ті почали проводити буквально з перших днів перебування при владі, проросійські громадські організації Кіровоградщини та віряни Української Православної церкви Московського патріархату (хоч останні два слова офіційно й не вживаються у назві, але факт залишається фактом), спрямовані священством, здійняли чергову хвилю ініціатив щодо повернення місту першоназви — Єлизаветград. Тим більше що й склад міської ради підібрався такий, який без проблем міг би ухвалити відповідне рішення. А там залишалося всього нічого — Верховна Рада України затвердила б рішення міської влади.

Питання це не вперше постає перед міською громадою. Ще на початку 2000-х, скориставшись нагодою — сумнозвісним кучмівським референдумом, — прихильники назви Єлизаветград, ініціювали проведення міського опитування щодо назви міста. Його результати згадали в пресі, але особливої уваги на них не акцентували. Можливо тому, що свідчили вони не на користь ініціаторів. Хоча сама постановка запитань не передбачала іншого варіанта, крім підтримки назви Єлизаветград, за це висловилися трохи менше 35% городян. Майже 71% тих, хто взяв участь у референдумі, вважають, що назву обласного центру слід змінювати. Очевидно, за час, що минув, цих людей побільшало. Зрозуміло й те, що більшість жителів міста розуміють: обласний центр у серці України повинен носити нову — українську — назву, не пов’язану ні з комуністичним, ні з імперським минулим.

До честі депутатів міської ради, вони не стали ухвалювати рішення зопалу, а призначили відкриті громадські слухання. Було обрано комісію, яка їх готувала. Звісно, до її складу знову потрапили прихильники імперської назви міста. Очікувалося, що збори ухвалять підготовлене заздалегідь рішення про повернення місту назви Єлисаветград, на основі якого й винесе свій вердикт міська рада.

Але сталося по-іншому. На громадських слуханнях так і не дійшли згоди: більшість промовців схилялися до того, що питання потребує грунтовнішої підготовки. Наступна сесія міської ради взагалі не винесла це питання на розгляд. Можливо, певну роль зіграло й те, що прем’єр-міністр України Микола Азаров попередив: коштів з Державного бюджету на потреби, пов’язані з перейменуванням, місто не отримає.

На цьому можна було б поки що поставити крапку (хоча питання назви рано чи пізно таки доведеться вирішувати). Якби не один дивний документ. Його ще напередодні слухань під час дебатів на одному з місцевих телеканалів оприлюднив отець Боголіп, священик одного з храмів УПЦ (МП). Річ у тім, що прихильники назви Єлизаветград стверджують, що йдеться, мовляв, не про царицю, а виключно про святу Єлисавету. А назвати місто іменем святої — отже, отримати вище, небесне покровительство.

Цей аргумент опонентів не переконує, але багатьом, хто мало знається на історії питання, може видатися вартим уваги. Тож, очевидно, аби підсилити власну позицію, отець Боголіп продемонстрував лист Інституту історії України НАНУ, який нібито підтверджує, що місто назване саме на честь святої.

Це — відповідь голові Кіровоградського обласного благодійного фонду «Первосвіт» В.Глухому на його запит: з якого часу і впродовж якого періоду місто носило різні назви. Дивно вже те, що людина звертається з таким запитанням аж до академічного інтитуту, адже є безліч добре відомих і доступних джерел, де все чітко зафіксовано. Але 30 березня минулого року В.Глухий отримав відповідь (вихідний номер 123/354), у якій, крім загальновідомих фактів, є й такий абзац: «Історичною назвою сучасного Кіровограда вважається Єлисаветград. Цю назву часто виводять від імені дочки Петра I, імператриці Єлизавети Петрівни. Це не зовсім коректно, оскільки назву місту дала фортеця, названа ім’ям Святої Єлисавети, матері Іоанна Хрестителя. Пам’ять Святої Єлисавети вшановується 18 (5) вересня, і до цієї дати приурочується в Кіровограді день міста».

Людину компетентну відразу насторожують деякі нюанси викладу (порядок написання дати старого і нового стилю, наприклад). Та цей документ готувався явно не для компетентних людей, хоча й підписаний заступником директора інституту історії України НАНУ доктором історичних наук, професором Г.Боряком. Ще й зазначено, що довідку готував доктор історичних наук, керівник центру теоретико-методологічних проблем історії регіоналістики Я.Верменич.

Компетентні ж люди були просто шоковані. Журналіст, який десятки років пропрацював в обласній пресі, відомий краєзнавець Юрій Матівос, відгукуючись на «одкровення» отця Боголіпа, які нібито знайшли таку авторитетну підтримку українських істориків, у своїй публікації в газеті «Кіровоградська правда» підказує їм точне джерело: «Зверніться до публікації у газеті («КП») за 18 серпня та 26 вересня 1989 року. Там ви знайдете нотатки із засідання розширеного штабу організації проведення Дня міста, яке було започатковано у тому ж році з ініціативи міського комітету Компартії України. Скажіть, панове, чи можна навіть допустити, щоб за часів правління КПРС у СРСР комусь у голову могла прийти думка відзначати день Святої Єлисавети? З 1987 року, коли вперше День міста відзначила Москва, подібні заходи почали проводити усі населені пункти «від океану до Карпатських гір». Чи не дні святих вшановували у атеїстичному Союзі?».

У нашій області тоді було вирішено відзначати День міста в останні вихідні вересня, щоб поєднати його з традиційним уже для нашого краю (проводиться з 1971 року) фестивалем театрального мистецтва «Вересневі самоцвіти». Так і було до 1998 року. Того ж року новообраний голова міста, який не знаходив спільної мови з керівництвом облдержадміністрації, забажав мати «своє» свято і вперше провів його за тиждень до традиційних «Вересневих самоцвітів». Але й тоді воно не збіглося з днем Святої Єлисавети. За всі роки це сталося тільки одного разу — 2004 року. То про яких святих ідеться? Усе має дуже конкретне земне і дуже далеке від піднесених небесних, тим більше святих, мотивацій пояснення.

Все стало ще зрозумілішим після приватної розмови з одним із місцевих краєзнавців, який підтримує і відстоює точку зору проросійського священства. Він заявив, що цей лист написали самі «патріотично» налаштовані священики, а підпис науковців і титульний листок із назвою авторитетної установи отримали, мовляв, за невелику плату.

Звісно, доказів, що це саме так, — немає. Тож Юрій Матівос, людина віддана історичній науці, для якої авторитет Інституту історії України НАНУ все життя дуже багато важив, звернувся до самого інституту з проханням пояснити ситуацію. Його перший лист — директору інституту Валерію Смолію датований іще 15 травня. Досі — жодної відповіді. Не дочекавшись її, Юрій Миколайович вирішив звернутися до президента НАНУ Б.Патона, що й зробив 25 червня. І знову — у відповідь тиша… Чому ж в Інституті історії України знаходять можливість відповідати одним громадянам (як тому ж В.Глухому) і абсолютно ігнорують інших?

Якщо ж це справді фальшивка, то це не може бути байдуже науковцям, чиїми іменами її прикрито. Та й самому Інституту історії України НАНУ. Адже з його авторитету, переслідуючи свої антиукраїнські цілі, просто знущаються…

P.S. На День Незалежності України Кіровоградська облдержадміністрація нагородила отця Боголіпа Почесною грамотою.