Християнська етика: біс компромісу

Історія з розробкою і впровадженням курсу «Християнська етика» у школі, яка вийшла нарешті на фінішну пряму через рік після відповідного указу президента, досить пікантна. Річ у тому, що курс «Християнська етика» читався й до указу в деяких регіонах України, де був на цей предмет попит. Розроблялися програми, готували вчителів — загалом, процес рухався хоч і повільно, проте без насилля. І раптом 2005 року, невдовзі після утвердження першого «помаранчевого» Кабміну, по ЗМІ пішла хвиля обурення: «Християнську етику», мовляв, хочуть заборонити, а натомість упровадити курс «атеїстичної» етики. У Міністерстві освіти і науки якось непереконливо це спростовували. Стихію ж не приборкати чиновницьким бурмотінням, і на «хвилі народного обурення» архієреї дали можливість президентові України вкотре проявити себе людиною віруючою — вимагати не «регіонально-добровільного», а «повсюдно-примусового» впровадження релігійного курсу етики, розробити який повинні були церковнослужителі.

Через рік роботи і взаємних обвинувачень, що дипломатично називалися «гострими дискусіями», комісія з розробки курсу, до якої увійшли представники восьми християнських деномінацій, та Міністерство освіти і науки прийняли проект не одного, а відразу двох курсів етики — «Етика віри» (як її ще рік тому охрестив сам президент) і «Християнська етика» (як того хотілося представникам «релігійної більшості»). Один із трьох курсів — вищеназвані плюс «Етика» світського характеру — викладатиметься учням 5—6-х класів, залежно від бажання батьків, уже з 1 вересня нинішнього року.

Читаючи програму «Християнської етики», одне розумієш відразу: перед тобою компроміс чистої води. Видно спробу впровадити щось на кшталт Закону Божого, бо передбачається вивчення текстів Старого і Нового Заповітів. Причому підхід досить механістичний — Старий вивчається у 5 класі, а Новий — у 6-му, і це при тому, що для розуміння Старий Заповіт – книга складніша, ніж Новий. Та й для виховання християнина Старий Заповіт було б логічніше вивчати через призму Нового. Втім, це лише особиста думка автора статті. Очевидно інше: Міністерству освіти і науки потрібно зберегти обличчя, пояснивши платникові податків, чому за його гроші школа займатиметься фактично катехізацією. Ось і доводиться знаходити лазівки в термінології: «світськість», мовляв, – це відсутність ритуалу і священика. А вивчення священних текстів ще нікому не заважало.

Втім, дуже виправдовуватися перед споживачем і не доведеться. У нього, споживача, найчастіше уявлення про християнську етику, церкву і школу трохи романтичніші. Діти, мовляв, стали злі, бездуховні, виховуються на жорстоких фільмах та розпусних шоу, тож хай їм прочистять мізки Святим Письмом і виховають у них чудові риси. Адже в нас, їхніх батьків, немає на це ні часу, ні сил, та й податки ми за щось платимо. Що ж, нам, дорослим, властиве прагнення уникнути відповідальності за своїх дітей, так само як і легка ідеалізація своїх шкільних років. Хоча й ми час від часу зізнаємося, що відраза до читання чи математики збереглася у нас на пам’ять про вчителів.

Однак проблема не лише в тому, що любов до шкільного предмета — це питання везіння з учителем, а любов до ближнього від цього залежати не повинна. Проблема в тому, що основи релігійної доктрини мають викладати люди, котрі добре орієнтуються в ній, присвятили цьому питанню достатньо часу й сил (а краще — життя), а не закінчили прискорені «курси молодого проповідника». Кількість єресей та сект, історія релігійних переслідувань і навіть війн свідчать про те, наскільки складна й тонка доктринальна сфера, як легко «ухилитися в спокусу» і закріпитися в помилці. І якщо школі, за великим рахунком, це байдуже, оскільки її показники — рівень засвоєння предмета, оцінений за 12-бальною шкалою, то церкві це не може бути байдуже, хоч вона оцінок і не ставить.

Віру ж школа не виховає — і це правильно, і не повинна цього робити. Проте церква бореться за присутність у школі бодай у якійсь ролі. Вона «відвойовує позиції в суспільстві», «бореться за вплив» і в процесі, складається таке враження, втрачає щось важливе, тільки їй властиве. Адже, в ідеалі, вона має справу не з політикою, а з вірою. Веде не в Європу чи в ЄЕП, а до порятунку. А отже, питання не в тому, скільки народу охоплено вивченням предмета, а в якості віри. Християнин любить, тому що вірить, а не навпаки. Висока мораль християнина випливає з його віри, а не навпаки. Тож чи варто поступатися якістю віри заради «сфер впливу» і/або зручності катехізації за державні кошти, хай навіть із втратами?

Зручність — ось наш загальний девіз. Батьки зітхнуть із полегшенням — дітей виховуватиме школа. Церква теж може поставити галочку у відповідній клітинці — тепер християнський лікнеп ляже на вчителів. Школа, взагалі, теж не постраждає — виконуватиме програму і ставитиме оцінки, твердо знаючи, що відповідає за виховання, і тим більше релігійність дитини не вчитель. Загалом, «виховний компроміс» охоплює не лише церкву і МОН, а й усе наше суспільство.

За цим перекладанням відповідальності питання про виховання й катехізацію залишаються відкритими. Телевізор із потоком «реальних шоу» та голлівудських виробів у стилі секс-ганз-драгз, глянсові журнали і SMS-розваги залишаться основним вихователем, якщо всі інші з такою готовністю від процесу виховання — як віри, так і моралі — самоусуваються.

Павло ПОЛЯНСЬКИЙ, директор Департаменту загальної середньої та дошкільної освіти
Міністерства освіти й науки України

— Коли починалася розробка програм, ішлося начебто про два курси — «світський» і «релігійний». Звідки з’явився третій?

— Третій виник під час роботи групи. Справа в тому, що в Україні є віруючі громадяни, які не сповідують християнської релігії, — найчастіше йдеться про мусульман та іудеїв. У такому разі їхні діти матимуть змогу вивчати один із трьох предметів; вони, на вимогу батьків за письмовою заявою обиратимуть, як ми кажемо, світську етику, етику віри поліконфесійного змісту і християнську етику. Хоча насправді всі вони світські.

— Як так світські? Адже християнська етика, судячи з програми, заснована на Святому Письмі і спрямована на вивчення священних текстів.

— Світська відрізняється від несвітської тим, що не передбачає засвоєння релігійних ритуалів та канонів церкви. Курс має інформаційний характер. Просто християнська етика заснована на засадах християнської релігії, а етика віри більш-менш рівномірно розкриває етичні засади принаймні чотирьох основних світових релігій.

— Як вирішилися спірні питання з викладанням та підготовкою методпосібників?

— Викладатимуть курси «Етика віри» і «Християнська етика» тільки вчителі, люди з педагогічною освітою. Такі фахівці вже є, бо в деяких регіонах України курс «Християнська етика» читають вже тривалий час і досить успішно. Є програми підготовки вчителів, які розробляються на місцях і тільки погоджують із нами. Так само з методпосібниками. Адже в окремих регіонах цей курс викладають у школах вже впродовж десяти років. На сьогодні в Україні існує понад 100 варіантів авторських програм, і до них відповідно є посібники. Частина з них абсолютно прийнятна, і Міністерство готове їх рекомендувати для використання. Не може йтися про підготовку вчителів на базі духовних закладів. За час роботи навіть лунали пропозиції, щоб учитель, який буде читати цей курс, отримував згоду місцевого священика. Це несерйозно, адже крім статті одинадцятої Конституції, до якої часто апелюють церковники, є ще стаття тридцять п’ята про відділення церкви від школи.

— Останнім часом школі часто закидають атеїстичний характер освіти, і в першу чергу цей закид лунав на адресу світського предмета «Етика».

— Школа може триматися тільки на науковому ґрунті. Втім, науковість — це не атеїзм. На одній з останніх зустрічей — я вже мрію про той час, коли зможу сказати, що це була таки остання зустріч цієї групи — нам знову почали закидати атеїзм, і я попросив: покажіть мені, де саме, в якому місці ви бачите атеїзм в шкільній програмі з етики? Відповіді не отримав. Коли до міністерства пішли під копірку написані звернення різних приходів саме на тему атеїстичності, я зрозумів, що люди не читали програми. Хоча вона є на сайті. Також останнім часом порушують питання викладання теорії еволюції. Втім, всі програми проходять експертизу в НАН України. І в програмах, і в підручниках тепер даються різні точки зору, в тому числі на походження людини і світу. Зрозуміло, якщо рахувати кількість рядків, присвячених кожній, то можна знайти невідповідність. Але це й зрозуміло: церква відокремлена від школи, і якщо ви вважаєте, що мусите змінити баланс на користь інших теорій, які більше відповідають вашому релігійному уявленню, відкривайте власні школи. Не може освіта кожного разу прилаштовуватися під уподобання тієї чи іншої партії чи конфесії. За законом, церкви мають на це право, але не дуже поспішають користатися ним. Адже той, хто засновує, той і утримує.

— Отже, проблему викладання релігійно орієнтованих дисциплін в загальноосвітній школі можна вважати успішно розв’язаною?

— Ми зробили, гадаю, все можливе в межах поставленого завдання та обраної форми роботи. Проблеми, звісно, будуть. В першу чергу в галузі управління освітою. Як бути, наприклад, якщо двоє-троє батьків не захочуть, щоб їхні діти слухали той курс, який слухає решта класу? Як ділити клас на групи і до того ж не долучити до всіх розділень, які є в суспільстві, ще й розділення дітей у класі за релігійними уподобаннями батьків? Окрім того, ми ж говоримо тут про бажання батьків, а не дітей. Наприклад, у країнах Балтії діти самі після чотирнадцяти років вирішують, чи вивчати їм релігійний курс. Також не хотілося б, щоби цю роботу хтось сприйняв як особисту перемогу чи перший крок до серйозніших зрушень. Бо вже починається: ще цю роботу не завершили, а вже є пропозиції вводити курс християнської етики з 1 по 12 класи, готувати вчителів церковниками, погоджувати кандидатури вчителів. Ми повинні вчасно зупинитися і не зашкодити добрій справі, щоб на зле не вийшло.