Храми пам’яті

Періодичні повідомлення в пресі про всенародну Ходу на честь 1020-ліття Хрещення Русі повернули мене до пам’ятних днів двадцятирічної давності, коли ще за радянських часів готувалися до святкування тисячоліття цієї великої в нашій історії події. Тоді вже змінювалося ставлення до Церкви, і навіть партійні функціонери стали виявляти до неї неприховану повагу.

Пам’ятаю, як у Спілці архітекторів обговорювали конкурсні проекти храму, який на честь тисячоліття мав намір побудувати Київський екзархат у сквері на проспекті Миру в Дарницькому районі Києва. Багато архітекторів трактували архітектуру храму символічно як храму-пам’ятника.

Та члени релігійної громади Дарницького району, котрі брали участь в обговоренні, категорично наполягали на прийнятті розробленого їхнім представником академіком архітектури Д.Яблонським проекту, який багато в чому нагадував Володимирський собор. Жодні докази маститих зодчих про те, що у світовій практиці сучасні храми багато в чому відрізняються від старих із традиційною архітектурою, не змогли переконати віруючих парафії. Зрештою журі пішло назустріч парафіянам і прийняло їхній проект.

На жаль, надалі все виявилося набагато складніше.

Будівництво не могли розпочати через брак коштів. Уряд і міська влада також не виявили належної турботи.

Минав час. Молодий заповзятливий священик, який тримав парафію, вирішив шукати вихід в іншому напрямі. З усією парафією він перейшов у Московський патріархат і поїхав на вокзал зустрічати нового патріарха Володи­мира, який прибував з Харкова до Києва на нову службу.

Незабаром у парку на пр. Ми­ру розпочалося спорудження невеличкої каплиці. Вирішено було присвятити її пам’яті Чорнобильської трагедії. Тим паче що на Лівобережжі, на Троєщині, проживає багато сімей, які потерпіли від катастрофи. У фінансуванні будівництва стали допомагати й чорнобильські організації.

З ініціативи священика спорудили також невеличкий курган із хрестом і плитами з прізвищами перших загиблих. Біля хреста поклали вертолітний гвинт і в такий спосіб оформили місце, яке потім стало центром проведення на загальнодержавному рівні акцій, присвячених пам’яті про Чорнобильську катастрофу.

Згодом із фінансуванням полегшало, і на території парку, всупереч генеральному проекту, з’явилися ще дві церковки.

Встановили тут і невеличкий пам’ятний знак загиблим міліціонерам. Біля них теж проводилися пам’ятні акції.

Так у країні, що пережила світову техногенну катастрофу, влада, яка нічого не зробила для увічнення пам’яті її жертв, стала проводити тут щорічно жалобні заходи.

Про події квітня 1986 року мені відомо не з чуток. З першої половини травня того року десятки, а згодом сотні висококваліфікованих фахівців республіканського тресту «Оргагробуд», де я тоді був керуючим, самовіддано брали участь у роботах з ліквідації аварії на ЧАЕС.

А що ж із храмом на честь 1000-ліття Хрещення Русі?

Архітектора, який наполягав на спорудженні в центрі парку єдиного храму і, певне, не згодного із застосованими методами храмобудівництва, від роботи усунули. Проектування храму за протекцією впливових чиновників передали до інституту «Укрпроектреставрація». У новому проекті архітектуру, зважаючи на знаковість події, було вирішено в староруському стилі як нагадування про той час. Проект був схвалений містобудівною радою, але будівництво затяглося на роки.

До цього часу багато чого змінилося й у житті парафії. Нове церковне керівництво ухвалило щодо незакінченого будівництва, як кажуть, соломонове рішення.Споруду, що піднялася на чотири-п’ять метрів (стіни) від землі, перекрили металевими фермами і вийшов великий місткий зал, який і оформили як церкву. І хоча купола з хрестом ще немає, службу по святах правлять. Усередині цей зал із величезним вікном у торці за іконостасом схожий на великий залитий світлом спортивний зал і нагадує сучасні молитовні зали різноманітних конфесій.

А парафіяни задоволені. Прос­торо, зручно. Кажуть, що незабаром на будівлі встановлять купол із хрестом.

Про минуле 1000-ліття ніхто вже не згадує, 1020-ліття начебто б і не ювілей. А Хода? Та Бог із нею...

Історія створення храму на честь 1000-ліття Хрещення Русі перегукується з іншою — спорудженням храму пам’яті жертв Чорнобиля в складі монументального комплексу, який ось уже 14 років будується в Смородин­ському парку по вул. Нагір­ній у Шевченківському районі за рішенням Київської міськадміністрації.

Рішення підписав мер Л.Коса­ківський, розраховуючи побудувати його до 10-х роковин траге­дії. На восьмі роковини аварії пат­ріарх Філарет у присутності багатьох киян, за участі чорнобильців-ліквідаторів аварії та мера освятив місце будівництва.

Проект храму пам’яті виконував академік архітектури М.Жа­риков. Споруда була запроектова­на у сучасних формах, символічно, як храм-пам’ятник. Великий куб, що нагадує блок станції, із роз­ривом стіни над входом, із яв­но меморіальним завершенням, зробили його архітектуру незвичною і такою, що запам’ятовується.

Проект був схвалений Місто­будівною радою у складі розробленого меморіального комплексу пам’яті жертв Чорнобильської катастрофи, до якого, крім храму, входили курган-могила, коло пам’яті з великим дзвоном, стіна пам’яті, музей, науковий центр і готель. Розміщення комплексу на північному краї Київського пла­то теж виявилося вдалим. Звід­си, із гори, відкривалася панорама у бік Чорнобиля. Відособ­леність території, рельєф місцевості сприяють створенню потрібної меморіальної обстановки.

На жаль, О.Омельченко, який змінив Л.Косаківського на посаді київського мера, не став продовжувати розпочату справу. Відомо, що з приходом на цю посаду новий мер доручив прибрати прізвище Л.Косаківського з бронзової пам’ятної дошки учасників відтворення пам’ятника княгині Ользі. Та й автор проекту, архітектор М.Жариков, кот­рий боровся з порушеннями в забудові міста, був для нього, як кістка в горлі. Розуміючи це, керів­ники району ініціативи щодо будівництва комплексу не виявили.

Обстановка змінилася, коли новий Шевченківський район очолив М.Харитончук. Будів­ництво ожило.

Перед черговою датою трагедії на храмі встановили купол із хрестом. Освятили. М.Харитончук звернувся до присутніх із теплими словами та надією на закінчення всього комплексу. Він знав, що депутати Верховної Ради — чорнобильці просили про допомогу в закінченні будівництва особисто президента, адже самостійно район не в змозі забезпечити фінансування всього комплексу. Знали про його резолюцію тодішньому міністрові фінансів України В.Пинзенику: запланувати на 2006 рік кошти. Проте, як кажуть, «сталося те, що сталося» — уряд «пішли» у відставку. Потім були ще звернення чорнобильців і депутатів до нового уряду, до міністрів надзвичайних ситуацій, які змінювали один одного, до секретаріату президента...

Навіть після виступів президента в 20-ті роковини Чорнобильської катастрофи в ООН і в дні візиту до Японії, де він говорив про потребу створення достойного меморіального комплексу пам’яті жертв Чорнобиля, нічого не змінилося.

Після виборів 2006 року в міс­цеві ради Шевченківський район очолив В.Пилипишин. Чорнобильці почали з офіційних звернень щодо необхідності завершення будівництва меморіаль­ного комплексу пам’яті жертв Чорнобиля і побудованого храму, де потрібно було завершити внутрішні роботи та оформлення. Та, як кажуть, нова мітла мете по-новому.

Минуло небагато часу, і перед новими позачерговими виборами районний глава вирішив... продати храм. Відомо, що ще перед виборами нові хазяї внесли перший «транш» — один мільйон гривень. Багато парафіян, чорнобильці не могли цьому повірити. Продати храм? Де ще таке в Києві було?

Отже, храм тепер — приватна власність, і про його роль у складі всього меморіального комплексу державі доведеться домовлятися.

Поруч із храмом на пожертвування побудована тимчасова капличка, у якій кілька років править службу молодий священик отець Іван. Із завершенням робіт на храмі капличку мали намір знести, а службу правити в новому храмі. Як учинить отець Іван?

Не знаю, як із храмом 1000-літ­тя запровадження християнст­ва, але Державний меморіальний комплекс пам’яті жертв Чорнобиля в Києві має бути, тим паче, що більша частина його виконана.

Та й резолюція президента В.Ющенка від 03 червня 2005 року міністрові фінансів В.Пинзенику, який повернувся на свою посаду, після трьох років не втратила сили.