Храм непередбачуваного віку, або Хто похвалить президента за ювілей Софії?

У жовтні минулого року ЮНЕСКО внесла 2011 р. у Календар пам’ятних дат як ювілейний для Софії Київської. А 11 червня ц.р. Віктор Янукович підписав указ №682/2010 «Про відзначення 1000-річчя заснування Софійського собору». Підставою для цих рішень стали результати багатолітніх досліджень співробітників Національного заповідника «Софія Київська»: якщо вірити їм, імовірна дата закладення храму — не 1037 р., як зазначено в літописах та низці пізніших джерел, а 4 листопада 1011 р., і започаткував будівництво Софії не Ярослав Мудрий, а його батько, князь Володимир Святославич (докладніше див. статтю «Код Софії» в «ДТ» №50 від 11 січня 2008 р.).

Два десятки років минуло відтоді, як була опублікована перша стаття на обґрунтування цієї версії. Весь цей час метри вітчизняної медієвістики оминали її увагою. А після рішення ЮНЕСКО раптом сполошилися. Почали з’являтися викривальні публікації, виступи. І ось 17 червня кілька вчених — фахівців періоду Давньої Русі роз’яснили журналістам, що нове датування Софії сфабриковане «дилетантами» з «домислів» і «напівправд». «Не хотів би, щоб у вас склалося враження, ніби існує дві наукові концепції, між якими вибрати неможливо, — поблажливо зазначив історик-медієвіст Олексій Толочко. — Існують нормальна наука і містифікація».

Головний «містифікатор» — завідувачка відділу науково-історичних досліджень Національного заповідника «Софія Київська», професор Надія Нікітенко, — понад тридцять років присвятила дослідницькій праці в соборі. Захистила на тему Софії кандидатську й докторську дисертації, опублікувала кілька монографій і близько 200 статей у вітчизняних та зарубіжних наукових виданнях. Ще один «дилетант» — провідний науковий співробітник, кандидат історичних наук В’ячеслав Корнієнко, вже п’ять років поспіль займається вивченням софійських графіті за власною методикою, опублікував про них кілька десятків статей, нещодавно видав першу монографію за результатами роботи. Якщо до нього було відомо трохи більш як 300 графіті, то тепер відкрито й описано понад 2000.

Хто ж судді? Заступник директора Інституту археології НАНУ, член-кореспондент НАНУ, доктор історичних наук Гліб Івакін — автор низки робіт з історії та археології пізньосередньовічного Києва — спеціальних праць, присвячених Софії, не має. Член-кореспондент НАНУ, доктор історичних наук Олексій Толочко розглядав питання датування Софії в контексті праць про Київську Русь, проте жодної статті власне про собор у нього немає. Заступник директора НДІ пам’яткоохоронних досліджень Мінкультури України, кандидат історичних наук Тимур Бобровський, відомий своїми працями про підземні споруди Києва, 1986 р. разом із В.Ставиським опублікував невелику статтю в журналі «Археологія СРСР» про дослідження клейм на денцях голосників із Софійського собору. І лише мистецтвознавець, доцент ЛНУ ім. І.Франка Назар Козак присвятив розділ своєї книжки «Образ і влада» дослідженню портрета князя в центральному нефі Софійського собору.

Оскільки наукова дискусія не може бути грою в одні ворота, редакція «ДТ» вирішила надати слово кожному з непримиренних опонентів.

Хто краще читає графіті?

Т.Бобровський. — Сьогодні основним доказом нової хронології Софійського собору вважаються знайдені тут графіті з датами. Вперше їх дослідив нині покійний С.Висоцький. Останніми роками до дослідження написів на стінах Софії долучилися кілька фахівців із Росії — адже там найпотужніша у світі епіграфічна школа. У соборі працювали московські вчені А.Виноградов і С.Михєєв, корпус грецьких графіті вивчала О.Євдокимова. Вже опубліковані графіті оцінювали корифеї епіграфістики Т.Рождественська та А.Мединцева.

Наші російські колеги вважають, що вчені із Софії Київської читають графіті нефахово. Скажімо, ключове в новій хронології графіті про золоту Паску 1022 р.: спочатку читають нижній рядок, потім — верхній, далі — знову нижній, перескакуючи через окремі літери. Тим часом епіграфісти з Москви розрізняють тут чотири різних написи, один із яких — грецькою мовою. Ще кілька грецьких написів співробітники заповідника тлумачать хибно. Замість символічних девізів «прагнення» та «порив» бачать дати: 1028 і 1033 роки. І вже геть курйозна ситуація — з «найдавнішими» датами, які відшукали в соборі, — 1018 і 1019 рр. До складу цих написів, на думку росіян, входять літери «ферт» і «зело», що мають досить специфічне накреслення, яке з’явилося не раніше XV—XVI ст.

В.Корнієнко. — Ми порівняли нашу методику з методикою колег. На першому етапі ми просто фіксуємо координати та розміри напису. Робимо фотографію, порівнюємо з оригіналом. На стіні кожен штрих вивіряємо під різними кутами освітлення, — це допомагає визначити, де пошкодження, подряпини, а де, власне, прорізи. Тільки після цього намагаємося реконструювати текст.

Методика С.Михєєва та А.Виноградова, які лише два дні пропрацювали в Софії, відрізняється тим, що спочатку пропонується прочитання. Потім напис фотографується (ми ставимо фотоапарат на штатив, вони знімали з рук). Світло потрібно брати збалансоване, вони ж узяли прожектор зі студії, і в його яскравому світлі частина прорізів просто загубилася. Прориси виконувалися вже в Москві за фотографіями. Оскільки ж версію прочитання було запропоновано заздалегідь, «невідповідні» штрихи могли взагалі не враховувати, а відсутні «потрібні» — домальовувати або збирати з тріщинок. Це досить просто виявити, порівнявши фотографії, опубліковані С.Висоцьким, і запропоновані фахівцями «найпотужнішої у світі епіграфічної школи».

Щодо напису «О Пасце златой», то в інтерпретації Михєєва і Виноградова його було штучно обрізано. У лівій частині напису реставратори вичищали прорізи, зробивши їх ширшими й товщими. Середню частину чистили слабко, а права розміщена на виступі стіни й затерта. Тому виникає ілюзія, буцімто три частини виконано різними інструментами. Насправді це єдиний текст.

У будь-якому класичному підручнику з палеографії прочитаєте, що така форма літери «ферт» траплялася з XI по
XV ст., вона не є показовою! «Зело» ж (літеру у вигляді латинської S, що також позначає число 6000) О.Євдокимова пропонує вважати... спинкою літери «аз», яка відвалилася. Проте штукатурка в цьому місці збереглася дуже добре, і жодних слідів від «аз» не виявлено.

Наші колеги — прихильники пізнішого датування собору. Всі їхні заяви робляться з метою дискредитувати графіті як надійне джерело: якщо написи не можна спростувати, то можна запропонувати кілька різночитань.

Як «украсти» храм у хрестителя Русі

Г.Івакін. — На думку авторів нової хронології, літописці Ярослава фальсифікували історію, приписавши велике діяння Володимира його синові. Проте Ярославу, який прийшов до влади після братовбивчої війни, потрібно було підкреслювати, що він — прямий спадкоємець і продовжувач державної та церковної політики Володимира. Я певен: якби Ярослав справді продовжував справу батька з конкретного будівництва міста або собору, письмові джерела тричі б це підкреслили.

Н.Нікітенко. — Літописні дані стосовно дати заснування собору суперечливі. У Новгородському літописі зазначено, що 1017 р. Ярослав заклав Святу Софію. Але ж для цього були потрібні колосальні кошти, треба було кілька років заготовлювати будівельні матеріали. А князь ще не був упевнений, чи утвердиться в Києві. І справді, лише через півтора року він був змушений тікати до Новгорода. Сам О.Толочко більш достовірним вважає 1037 р., зазначений у «Повісті минулих літ», але у спільній з батьком, академіком Петром Толочком, книжці «Київська Русь» (1998 р.) пише, що цій даті не можна довіряти як точній фіксації факту. Це збірна стаття, в якій підсумовано всі заслуги Ярослава за час його правління.

Є й інші джерела, що дають можливість співвіднести будівництво Софії з періодом князювання Володимира. Так, саксонський єпископ Титмар Мерзебурзький у своїй «Хроніці» згадує Софію в 1017—1018 рр. уже як діючу резиденцію київського митрополита.

Під час нетривалого князювання на київському престолі в 1016—1017 рр. Ярослав не встиг би здійснити масштабних будівельних робіт — тільки закінчити розпочате батьком. Дослідження свідчать, що початковий план храму було трохи змінено, зокрема з’явилася усипальниця Ярослава. А вхід до північної вежі, призначений для княгині з почтом, закрили відразу після спорудження собору. На відміну від візантійської принцеси Анни, яка надавала сакрального значення церемоніалу, шведській принцесі Ірині, дружині Ярослава, він був не потрібен.

Ярославові, правителю нелегітимному, важливо було почати з промовистої акції, що показала б його мудрим, гідним спадкоємцем батька. Звідси й «політичне замовлення» літописцям віднести створення храму Премудрості Божої до його правління. Якщо у Володимира — хрестителя Русі, будівничого Десятинної церкви — відібрати спорудження Софії, слави в нього не поменшає. А ось для Ярослава Софія була стрижнем біографії. Забери її — що залишиться?

Г.Івакін. — Звернімося до дати 4 листопада 1011 р. У відомому Мстиславовому Євангелії початку XII ст. йдеться про якесь освячення Софійського собору 4 листопада митрополитом Єфремом. Обидва митрополити Єфреми, відомі з джерел, жили в другій половині XI ст. і до Володимира жодного стосунку не мали.

Н.Нікітенко. — Дослідники історії церкви, починаючи з митрополита Макарія, Є.Голубинського, пишуть, що вірити слід числу та місяцю події, записаним у святцях, інші дані були не настільки важливими, тож фіксувалися не так ретельно. Ім’я Єфрема міг дописати книжник XII ст., який дотримувався «генеральної лінії» — закладення Софії Ярославом Мудрим. Друга дата освячення Софії — 11 травня, відома нам зі святців при Псковському Апостолі 1307 р., взагалі позначена 952 р. (а це часи княгині Ольги).

Таємне знання Петра Могили

О.Толочко. — Хоча ні у графіті, ні в літописах 1011 рік не зазначений, «софійські мудреці» посилаються на джерело, в якому ця дата нібито зафіксована, — ктиторський напис митрополита Петра Могили на честь першого оновлення Софії в 1634 р., виконаний на чотирьох підпружних арках центральної бані собору. Нас переконують, що в П.Могили були якісь таємні архіви, де зберігалися якісь загадкові документи, що фіксували ще не фальсифіковану історію Софійського собору. Однак архіви ці зручно згоріли в 1697 р., тож перевірити нічого не можна.

Пані Нікітенко опублікувала фото напису в одній з газет, але лише частково. «За кадром» залишилося ім’я засновника — Ярослава. Адже ми знаємо, як читався напис на початку XIX ст., — його публікували такі авторитетні дослідники Софії, як Є.Болховітінов, І.Фундуклей, М.Закревський, і дату вказували чітко: 1037 р. А 1011 р. — помилковий напис, що з’явився під час реставрації 1843—1853 рр., пізніше його виправили. Стосовно цього є свідчення учасників реставраційних робіт, зокрема протоієрея Іоанна Скворцова.

Н.Нікітенко. — Напис у газетній публікації обрізаний, оскільки йдеться лише про дату 1011 р. Повністю ктиторський напис П.Могили публікувався тричі: мною у монографії 1999 р. і двічі останніми роками нашою співробітницею Тамарою Рясною. 1634 р. там було написано: «Изволением Божием нача здатися сей Премудрости Божия храм в лето 1011 благочестивым князем и самодержцем всея России Ярославом-Георгием Владимировичем. Совершися же в лето 1037, а в лето 1038… освящён»; далі йшла стисла історія собору. Тобто митрополит мав підстави вважати, що собор почав будувати Володимир, а завершив — Ярослав. Відповідно до цієї концепції, П.Могила оновив князівський портрет, додавши до нього постать князя Володимира, присвятив св. Володимиру один із вівтарів і каплицю, вмуровану в північну зовнішню галерею.

Ктиторський напис проіснував у початковому вигляді до кінця XVIII ст., — про це свідчать усі три описи Київського намісництва 1770—1780 рр., в яких як дата закладення собору зазначається 1011 р. Після створення 1795 р. Київської губернії з легкої руки царського уряду все зазнало уніфікації. Оскільки 1011 р. не узгоджувався з літописами, незручну дату зашпаклювали, а зверху написали «канонічну» — 1037 р. Так її зафіксував Болховітінов у 1825 р., а за ним — Закревський. Під час реставрації в середині XIX ст. напис розчистили, і знову з’явився 1011 р. Із цією датою напис існував і в 1930-х рр., тоді його сфотографували, фото збереглося в архіві заповідника. У середині ХХ ст., коли метою реставрації було наблизити все до давнього вигляду, напис зняли, а зверху намалювали орнамент, що імітує давній.

Кандидат історичних наук Наталя Сенкевич, знайшла документи, які підтверджують, що в уніатів, котрі володіли Софією у XVI ст., була бібліотека, де зберігалися різні документи, тобто архів. Очевидно, разом із собором, відвойованим православними, П.Могилі дістався і цей архів. А про те, що він згорів 1697 р., свідчить повідомлення митрополита Варлаама Ясинського Петрові І. Втім, могло бути й інше джерело даних щодо закладення Софії Володимиром: приміром, заставний камінь із іменем засновника або ще наявний у ті часи напис на князівському портреті, що починався з дати.

Недарма ще в пізньосередньовічному Києві існувала традиція пов’язувати Софію з іменем Володимира. 1584 р. Київ відвідав Мартін Груневег, 1594-го — Еріх Лясота, й обидва отримали інформацію, що Святу Софію побудував князь Володимир (у записах чітко розрізняють його та сина Ярослава). Відомо, що й над головним входом до Софії ще в ХІХ ст. зберігався давній напис, де теж зазначався 1011 р. як рік її закладення.

Свідок — археологія

Г.Івакін. — Співробітники заповідника штучно зближують хронологію Софії з хронологією Десятинної церкви, адже їм потрібно показати, що Софію будували ті ж майстри, що будували й за Володимира. Проте наші розкопки останніх років спростовують це твердження. Десятинна була базилікою, як храм Спасу в Чернігові, а Софія — хрестово-купольний храм. Аналізи засвідчують відмінність матеріалів: плінфи, розчинів, фресок, поливної плитки...

Н.Нікітенко. — Справді, Гліб Юрійович разом із колегою з Ермітажу Олегом Іоаннісяном запропонували гіпотезу, згідно з якою Десятинну церкву почали будувати як хрестово-купольний храм, але передумали й завершили як базиліку. Про це нібито свідчить поперечний рів по лінії східних стовпів, що, на їхню думку, не був заповнений кладкою фундаменту. Проте відомий археолог М.Каргер, який повністю досліджував Десятинну церкву ще до війни, пояснив: від фундаментів у більшості випадків збереглися лише рови, оскільки каміння фундаментів розібрали на початку ХІХ ст. на будівельний матеріал. Багато дослідників досі вважають, що Десятинна церква була хрестово-купольним храмом. Як, до речі, і Спас Чернігівський, що зберігся донині.

Стосовно будівельних розчинів, то вони, практично, ті самі. Дослідники встановили, що в різних місцях Софійського собору використовувалася фрескова штукатурка з наповнювачем із розтертої склоподібної маси, яка за складом збігається зі штукатурками першого (найдавнішого) типу Десятинної церкви. Варто зазначити, що в Десятинній були пізніші прибудови і використовувалися штукатурки шести типів. З якої частини пам’ятки походять розчини, що про них говорить Г.Івакін?

Г.Івакін. — Як археолог, котрий ґрунтовно займається пам’ятками архітектури, заявляю, що будівництво на Русі ніколи не розпочиналося в листопаді. Та й у наш час нікому не спаде на думку будувати напередодні холодного сезону.

Н.Нікітенко. — У класичній праці П.Раппопорта «Будівельне виробництво Давньої Русі» цілий розділ присвячено датам закладення храмів. У Новгородському літописі таких дат багато. На думку шановних археологів, азимут Софії відповідає положенню сонця не восени, а на початку літа. А Раппопорт пише про те, що відповідність зовсім не обов’язкова, адже закладення храму і фактичний початок будівництва не завжди збігалися. Закладення — це урочистий акт на честь певного святого, церковного свята, яке могло відзначатися і восени, і навіть узимку. Будувати ж храм починали з настанням будівельного сезону. Закладення Софії 4 листопада фактично відповідає даті закладення Константинополя — сакральної моделі християнського Граду-Храму. Але з поправкою на неділю: у Візантії вона 324 р. припала на 8 листопада, а в нас 1011-го — на 4 листопада.

Г.Івакін. — Якщо наші опоненти мають рацію, тоді Софійський собор виривається зі свого оточення — церкви Св. Георгія та Св. Ірини, Золотих воріт, Софійських соборів у Новгороді та Полоцьку. Доведено, що ці пам’ятки за своєю структурою, технікою та прийомами будівництва близькі до Софії. Якщо всі історики архітектури помиляються — це ще потрібно довести!

Н.Нікітенко. — А на початку всієї цієї плеяди хрестово-купольних храмів стоїть Десятинна церква, далі — близька до неї Софія Київська, яка стала, у свою чергу, зразком для зазначених храмів. Про це пишуть багато поважних учених, це класика науки. Саме Г.Івакін з О.Іоаннісяном виривають Десятинну церкву з цього ряду, перетворюючи її на архаїчну провінційну базиліку, яку на Русі чомусь не повторили. Та й у Візантії на той час базилік уже давно не будували.

Т.Бобровський. — Автори нової хронології замовчують той факт, що на денцях горщиків-голосників, вмурованих у кладку собору, виявлено клейма із зображенням особистого герба Ярослава Мудрого, тоді як тризубця Володимира, відомого як сучасний герб України, на них немає. Отже, собор будувався за часів Ярослава.

Н.Нікітенко. — Ці денця було виявлено у 1930-ті та 1950-ті рр. Записано, що їх знайдено в соборі й на його території, проте не зазначено, де саме. Але ж до прилеглої території входила й церква Св. Георгія, побудована Ярославом у середині XI ст. Може, звідти й походить денце з клеймом цього князя. Навіть якщо воно із самої Софії, то це не суперечить нашій концепції, оскільки Ярослав добудував її. До речі, на одному з денець Т.Бобровський виявив і знак Володимира, про що написав у своїй статті 1986 р., але тепер про це «забув». Крім того, Тимур Анатолійович демонстрував журналістам не самі денця з клеймами, а власні реконструкції. Клейма збереглися погано, і намалювати їх можна по-різному.

«Бородатий» аргумент

Н.Козак. — Як один з найбільш ранніх аргументів на користь своєї теорії Н.Нікітенко використовувала монументальний живопис собору. Зокрема вона стверджувала, що на князівському портреті в Софії зображено князя Володимира з сім’єю, а сам портрет символізує торжество християнства на Русі. Я ж дотримуюся загальноприйнятої в історіографії думки, що ця фреска зображує Ярослава Мудрого та його сім’ю. Н.Нікітенко стверджує, що на портреті серед синів Володимира є і Ярослав — це перший княжич на південній стіні. 1011 р. Ярослав розміняв третій десяток, а на портреті — безвусий юнак. Отже, в XI ст. люди виглядали набагато молодшими за свій вік?

Н.Нікітенко. — Із моїм трактуванням князівського портрета читачі «ДТ» могли ознайомитися у статті «Код Софії». Щодо віку Ярослава джерела дають різні відомості. Наприклад, у найдавнішому з джерел, які дійшли до нас, — Пролозі XIII ст. зазначено, що Ярослав помер на 66-му році життя. Отже, 1011 р. йому було не 30, а трохи більш як 20 років. Це давно підтверджено дослідженнями останків князя. Єдине прижиттєве зображення Ярослава — його печатка, знайдена в Новгороді 1994 р. Вона фіксує вік князя 1019 р. Ярослав зображений у князівській шапці, з вусиками і без бороди. Наші перші князі були безбородими, згідно ще зі скандинавським звичаєм. Якщо 1019 р. бороди не було, звідки вона візьметься 1011-го?

* * *

…А якби авторство гіпотези про закладення Софії князем Володимиром належало не професорці Нікітенко — музейному співробітнику, а увінчаному орденами й медалями академіку НАНУ, директору Інституту археології, народному депутату Верховної Ради України третього й четвертого скликань, кавалеру ордена Ярослава Мудрого Петру Толочку? Чи похвалили б тоді нарешті президента? Адже визначив Петро Петрович своїм вагомим словом відзначати 1500-річчя Києва 1982 року, отримав за це звання академіка, інші нагороди. Тепер сам визнає, що промахнувся років на 100—150, проте ніхто не звинувачує його у фальсифікації. Та й свято всім сподобалося...