«Холодна зима» 1650-го, або Таємниця смерті Декарта

Люди зробили із долі всемогутню богиню, щоб звалити на неї всю свою дурість

Аксель ОКСЕНШЕРНА (1583 — 1654), канцлер Швеції за правління короля Густава II Адольфа
та його дочки королеви Христини

Аксель Оксеншерна, цей «шведський Рішельє», більш як 40 років фактично був правителем королівства династії Ваза. Він став фундатором величі цієї північної країни у 30—40-і роки XVII ст. — на шахівниці під назвою «Європа» однієї з важких фігур, без якої не вирішувалися найважливіші питання. Понад півстоліття, до самої смерті Карла XII, Швеція була великою державою.

Шведи — народ нібито спокійний. Але ж які шекспірівські пристрасті часто вирували у Стокгольмі в століттях XVII та XVIII! Розповім читачам передісторію та історію недовгого перебування знаменитого французького філософа, математика і природознавця Рене Декарта (1596 — 1650) при дворі Христини, що завершилося його таємничою смертю. Це один із найбільш заплутаних злочинів Нового часу. «Всемогутня богиня» не була ласкавою до Ренатія Картезія (так на латині звучить його ім’я та прізвище).

Після вступу Густава II Адольфа на престол у 1611 році країна була перетворена на військовий табір: війни з Данією, Московією та Річчю Посполитою, і нарешті вступ у першу загальноєвропейську війну — Тридцятилітню (1618 — 1648)…

У 1626 році у вінценосного подружжя народилася довгоочікувана дитина — Христина. Незабаром батько-полководець змусив ріксдаг визнати дівчинку своєю співправителькою. Керував її вихованням Оксеншерна — регент королівства після загибелі Густава II Адольфа в битві під Лютценом в 1632 році.

Опікун, людина блискавичного розуму, не шкодував коштів на залучення до двору кращих європейських музикантів, живописців, акторів. Серед учителів дівчинки були видатні особистості – математик Йоганн Матьє й філософ Гуго Гроцій. Христина із захопленням скакала на коні та полювала, вчилася грати на музичних інструментах, вивчала математику й астрономію. Вона штудіювала античних істориків, захоплювалася «Дослідами» Мішеля Монтеня. Їй між тим, явно не вистачало жіночого виховання, що в майбутньому відбилося на сексуальній орієнтації королеви. Стокгольм суперничав із самим Парижем і Версалем, можливо тому, і став Меккою для людей вільних професій.

В середині 40-х років Христина розпочала листування з Декартом. Королева умовляла його приїхати до Швеції. І нарешті в 1649 році француз виїхав із Голландії, що стала йому рідною домівкою, «в країну ведмедів, мішанину зі скель і льоду».

«Я мислю, отже, я існую» — «Cogito, ergo sum». Всім відомий цей крилатий латинський вислів Декарта із праці «Міркування про метод, щоб вірно направляти свій розум і шукати істину (перше видання — 1641 р.). Книга, написана, до речі, французькою, а не мовою вчених — латиною, ознаменувала справжній переворот у науці. Ось її головні постулати, вельми коротко — «Ніколи і нічого не сприймай на віру. Поділяй складне на прості речі. Вирішуй проблему, розпочинаючи з найпростішої її частини. Уважно перевір всі висновки, переконайся, що нічого не пропущено»… Дуже сміливі думки, як для часу, коли ортодокси-католики під прапором Контрреформації розпочали хрестовий похід проти єретиків. До них зараховувалися протестанти, та й православні, яких називали схизматиками. І якщо згадати про нещодавню трагічну долю Джордано Бруно, якого спалили 1600 р. на вогнищі інквізиції, й зовсім недавню громадянську страту Галілео Галілея (1633 рік), діяльність ученого аж ніяк не вписувалася у прокрустове ложе несамовитих захисників «істинної» віри. Декарт, «добрий католик», намагався співпрацювати з теологами, завжди слідуючи у фарватері, що його проклала офіційна церква. І все ж Ватикан вніс «Міркування про метод» до реєстру заборонених книжок.

Декарт був вимушений емігрувати із Франції до Голландії, що славилася вільними звичаями. Там мислитель, навіть будучи затворником («той жив щасливо, хто добре сховався», — писав він) улаштував своє приватне життя. Обраницею його стала служниця Елен. Відзначимо, що народився Декарт у сім’ї дворянина середньої руки, юриста та парламентарія Бретані. Вчився у коледжі єзуїтів в Ла-Флеше, де отримав блискучу за тих часів освіту. Вже у 20 років Рене захистив ступінь бакалавра права в університеті міста Пуатьє. Але він ніколи так й не займався юридичною практикою.

В 1618 році Декарт відправився на Тридцятилітню війну. Його можна було бачити і в лавах армії протестантів, і католиків. І це не дивно, бо історики часто перебільшують значення релігійного фактора в цій війні; так, католицька Франція, несамовитий ворог Австрії, стала союзником протестантів.

У листопаді 1619 року майбутню світову знаменитість «навідали» віщі сни. В одному з них він відкрив книгу, де на латині прочитав такі слова: «Яким із життєвих шляхів я повинен йти?». Картезій утвердився в думці, що повинен знайти універсальний науковий метод, що дозволяє відповісти на всі (сміливо!) питання буття за допомогою людського розуму та фактів, що є під рукою. Вдалося це йому лише частково, але вклад Декарта в науку й до сьогодні важко перебільшити.

Отже, Рене Декарт опинився у ролі вченого при дворі шведської королеви Христини. Це був непростий час. Швеція — одна із переможниць у Тридцятилітній війні — після підписання Вестфальського миру (1648 р.) отримала чималі території у північній Німеччині. Багатомільйонні військові витрати спустошили казну, а при дворі чимчикували авантюристи, проводилися безкінечні бали. Для представників шведської (лютеранської) еліти, в людей вкрай консервативних, приїзд чергового фаворита, та й притому католика, виявився подразником.

Декарту відверто не сподобався Стокгольм, як і неприємно вразив спартанській режим, що вводив його у стан ступору. Королева вставала дуже рано, і вимушувала філософа приїздити до неї у п’ять годин ранку! Крім цього, зима 1649—1650 років була надзвичайно лютою. Декарт казав, що в такій ситуації «думки у людини відмерзають». За офіційною версією двора, мислитель застудився, підхопив «запалення легенів» і помер від «пневмонії» 1 лютого 1650 року, після чотирьох місяців перебування у Стокгольмі.

Похований як католик за огорожею лютеранського кладовища, француз був дуже скоро забутий. Події у державі розвивалися калейдоскопічно. Куди вже там доля якогось іноземця! Ще в 1650 році розпочалася династична криза: Христина, якій знайшли нареченого — принца Карла Густава Пфальц-Цвайбрюккенського, — відмовилася від весілля, підготувавши процедуру можливого відречення на користь... екс-нареченого.

Ще через три роки, в 1654 році, вона офіційно відмовилася від престолу на його користь, прийняла католицтво і виїхала до Риму, де «залишок» життя, майже 35 років, провела у розкішному палаці Корсіні. Вона була щедрою меценаткою, перетворила своє життя на суцільній великосвітський бал.

Перші припущення про те, що смерть Декарта невипадкова, підтверджував дивний напис на могильному камені, вигравійований за наказом французького посла: «Він заплатив за атаки суперників невинністю свого життя». Через 15 років після смерті мислителя родина пред’явила права на його прах. Труну перевезли до Пантеону. І коли 1819 року під час перенесення до церкви останки Декарта потривожили, люди побачили жахливу картину: череп був відсутній. Незабаром він з’явився на аукціоні в Швеції, та лише 1878 року потрапив до Парижа.

В 1980 році версії про смерть Декарта отримали новий імпульс — були виявлені листи лейб-медика шведської королеви Йохана ван Вуллена до відомого німецького лікаря Вільяма Пісо. Його нащадок публіцист Ейк Пісо надіслав відомим патологоанатомам опис хвороби, заздалегідь видаливши імена й дати. Результат виявився приголомшливим: Декарт помер від важкого отруєння миш’яком.

Хто був отруювачем? Можливо, царедворці або лютеранські прелати, чи сам канцлер Аксель Оксеншерна, який боявся впливу Картезіуса на королеву? Навряд чи ми про це колись дізнаємося. Таємниці стокгольмського двору...