ХОДА ІСТОРІЇ: НОВЕ БАЧЕННЯ

Переглядаючи архів, натрапив на папку з емблемою Московської Олімпіади 1980 року: п’ять кілець, з яких виростає стилізований профіль Спаської вежі Кремля. Творці популярної тоді на Заході кремлінології були, мабуть, шоковані такою емблемою. Неможливо більш чітко висловити засобами олімпійської символіки адресоване «капіталістам» запевнення недипломатичного Микити Хрущова: «Мы вас закопаем!»

Як правило, господарі олімпіад компенсують істотну частку фінансових витрат продажем прав на користування олімпійською символікою. Адже олімпіади — двигун світової торгівлі. Господарі Московської Олімпіади надали перевагу ідеології, а не комерції. Їх не бентежив провал прийнятої М.Хрущовим програми КПРС, яка обіцяла радянським людям комунізм якраз у 1980 році.

Час усе розставив по полицях. Царські орли витіснили п’ятикутні зірки з веж Кремля. Але багато людей ще дотримуються погляду на історичний процес як послідовну зміну суспільно-економічних формацій.

Формаційний підхід до історії

К.Маркс поділяв історію людства на формації залежно від рівня розвитку товарно-грошових відносин: первісно-общинний лад, рабовласництво, феодалізм і капіталізм. При капіталізмі, стверджував він, ринкова економіка досягає найвищої точки розвитку і починає заперечувати саму себе. Могильником капіталізму виступає робітничий клас, покликаний знищити приватну власність на засоби виробництва. Перехід до загальнонародної власності і позаринкового, тобто не опосередкованого грішми, розподілу продукції означав, за К.Марксом, встановлення комунізму. Перехідний до комунізму період він називав соціалізмом.

В уявленнях основоположників марксизму комунізм був вінцем розвитку людського суспільства, останньою суспільно-економічною формацією. Ф.Енгельс навіть проголосив, що вся історія людства до встановлення диктатури пролетаріату є його передісторією.

У спробі Маркса та Енгельса поділити історичний процес на етапи залежно від рівня розвитку ринкових відносин є раціональне зерно. Товарно-грошові відносини — це об’єктивний показник, який визначає істотні риси соціальних та етнічних спільностей. Хоч далеко не всі. Щоб точніше розрізнити окремі цивілізації, англійський історик А.Тойнбі застосував не один ключовий показник, а цілу комбінацію — не менше десяти. Але К.Маркс не був істориком. У центрі його уваги перебував ринок, а не історичний процес в цілому.

Формаційний підхід до історії в Радянському Союзі був закріплений у спрощеному і вульгаризованому вигляді. В центрі всесвітньої історії поставили Європу, в центрі європейської — Росію. Тривалість формацій стали датувати з точністю до одного дня. Вважалося, зокрема, що капіталізм розпочався в Росії з підписання царського указу про скасування кріпосного права, а соціалізм — з проголошення радянської влади.

Для історії Азії, яка не вміщувалася в рамки рабовласництва або феодалізму, класики марксизму винайшли так званий азіатський спосіб виробництва. Він досить точно описував закономірності саме російської історії, хоч її більшовики прагнули подати як магістральний шлях у розвиткові людства. Тому азіатському способу виробництва не знайшлося місця у формаційній п’ятичленці. Вся історія людства в інтерпретації ленінізму начебто засвідчувала неминучість соціалістичної революції в Росії і наступної перемоги комунізму в планетарному масштабі. Комунізм зображувався як суспільство загального благоденства, в якому всі матеріальні і духовні блага розподілятимуться за потребами.

Калейдоскоп з одним візерунком

Радянську концепцію історичного процесу можна було б викарбувати на камені. Все в ній було усталеним на всі часи. Кожному відома така дитяча іграшка, як калейдоскоп. Малопомітний поворот — і складається інший візерунок. Калейдоскоп, крізь який радянські люди дивилися на навколишній світ, був налаштований тільки на один візерунок, хоч як його повертай.

Тільки через півтора десятиліття після здобуття докторського ступеня я зрозумів, що справжньої історії ми не знаємо. Розуміння прийшло разом з вивченням «білих плям» радянської історії. Виявилося, що аксіоми радянської історичної науки нерідко хибні, а причинно-наслідкові зв’язки — перевернуті.

Очі мені розкрили архіви, а не ознайомлення із західною літературою. Не так багато вчених на Заході серйозно, тобто без властивих кремлінологам політизованих підходів, досліджували таємниці російсько-радянської історії. Ті, хто намагався щось зрозуміти в «соціалістичному і комуністичному будівництві», борсалися, як сліпі кошенята, у багні єдино доступної їм радянської періодики. Оцінити тепер її інформативність може кожен, хто поміняє старі шпалери у своїй квартирі.

Гортаючи комплекти газети «Правда» часів «застою», можна побачити, наскільки дивним, хоча по-своєму гармонійно-цілісним, був той радянський світ. Його цілісність дозволяла кожному жити у злагоді з самим собою. Дивність не відчувалася, бо мало хто знав те, що не дозволялося знати. Ще менше людей могло зіставити радянський світ із західним, оскільки виїхати в «капкраїну» було майже неможливо.

Проте західна наукова література виявилася корисною. Вона прищеплювала розкутість мислення і ламала стереотипи, застиглі в нашому мозку з дитячих років. Відмова від одномірності марксистсько-ленінського погляду на історичний процес повертала йому природність, глибину і барви.

Три виміри історичного процесу

Розглянемо три основних виміри історичного процесу — технічний, економічний та політичний. Взаємопов’язаність їх безсумнівна, але у кожного своя позитивна (прогрес) або негативна (регрес) динаміка. Наприклад, суспільство може бурхливо розвиватися під економічним і технічним кутами зору, але запізнюватися в політичному розвиткові. Тоді виникають кризи. У ХХ ст. спалахнули дві цивілізаційні кризи — Перша світова війна 1914 — 1918 рр. і Велика депресія 1929 — 1933 рр. Незважаючи на істотно більші масштаби Другої світової війни (порівняно з Першою), називати її цивілізаційною кризою не варто. Вона вторинна за характером, тому що пов’язана з наслідками двох названих криз.

Здається, що науково-технічний прогрес тільки на наших очах набув стрімкого розвитку. Це своєрідна оптична аберація. Винахід залізного списа для історика важить не менше, ніж поява атомної бомби. Але прискорення темпів технічного прогресу безсумнівне.

За рівнем розвитку техніки історія людства поділяється на три етапи. Суспільствознавцям забракло фантазії дати їм різні назви. Вони виділяють доіндустріальне, індустріальне та постіндустріальне суспільства. У розвинених країнах Заходу індустріальне суспільство почало формуватися під впливом переходу від мануфактурного до фабрично-заводського виробництва з другої чверті ХIХ ст. Перехід до постіндустріального суспільства ініційований Другою світовою війною.

Економічний вимір історичного процесу характеризується передусім рівнем розвитку товарно-грошових відносин і ринку. Здавалося б, людство вже пройшло всю дистанцію від натурального до товарного господарства. Ринок давно став глобальним. Однак торгівля в Інтернеті, що з’явилася на наших очах, служить яскравим прикладом невичерпності ринкових відносин.

Політичний вимір історичного процесу визначається рухом від традиційного до суспільства громадянського. У традиційному суспільстві сувереном є монарх. В його руках зосереджується вся повнота влади (у фараонів, римських та візантійських імператорів, халіфів або царів — не тільки світської, а й духовної). Розпад традиційного суспільства виявляється у частковій або цілковитій втраті суверенності монарха.

Цивілізаційні кризи ХХ ст. супроводжувалися загибеллю традиційних імперій у вогні революцій. Проте в ряді країн замість громадянського суспільства виникла його злоякісна мутація — тоталітарний лад.

Тоталітаризм має десятки визначень. Найкоротше з них формулюється через парне, але протилежне за змістом поняття демократії. Тоталітаризм — панування держави над суспільством, демократія — пануванням суспільства над державою. У першому випадку сувереном є держава, в другому — народ.

Панування монарха-самодержця над суспільством не можна характеризувати як тоталітарне. Такі монархи не мали технічних і економічних засобів, якими тепер володіє держава, щоб встановити контроль за кожним своїм підданим. З другого боку, демократія в Афінах V ст. до Різдва Христового була не менш досконалою, ніж сучасна. Але за тогочасного рівня розвитку техніки і економіки вона не могла існувати без рабської праці.

Соціальні спільності в історичному процесі

У процесі природно-історичного розвитку кожне суспільство структурується одночасно в двох площинах — етнічній та соціальній. Соціального поділу немає лише на первинній, племінній стадії існування суспільства. Ця найтриваліша в історії епоха оповита мороком незнання через брак джерел. Ми знаємо лише одне історичне плем’я — латинів, яке спромоглося нав’язати свою мову і державність спочатку довколишнім італійським племенам, а потім — усьому басейну Середземномор’я.

Історія людства, за винятком двох останніх століть, розвивалася в рамках суспільств, що характеризуються як доіндустріальні. Це — аграрні суспільства з величезним переважанням селян у структурі населення, натуральним господарством і примітивною технікою, яка могла не змінюватися століттями. Соціальна диференціація в доіндустріальному суспільстві була розгалуженою, бо на неї впливали майнові, службово-професійні, територіальні, релігійні, інколи навіть етнічні чинники. Але таке суспільство не знало соціальної динаміки. Підвищити у звичайних обставинах свій статус, перейти в більш привілейований соціальний стан для людини було майже неможливо.

В індустріальному суспільстві стани поступаються місцем класам — якісно вищій формі соціальної організації. Найдинамічніше розвивався клас буржуазії, пов’язаної з технічним прогресом, підприємництвом та ринком. Буржуазія не зупинялася перед силовим руйнуванням застарілих соціальних порядків, якщо не було можливості розв’язати проблеми мирним шляхом. З буржуазією пов’язане поняття революції.

У руках буржуазного класу зосереджувався капітал, функціонування якого неможливе без робочої сили. Пролетаризація селян, ремісників, торгівців та інших дрібних власників відбувалася завжди, але тільки за наявності капіталу вона ставала джерелом формування робітничого класу.

Буржуазія і робітники на стадії формування розвивалися як класи-антиподи. У «Маніфесті Комуністичної партії» К.Маркс і Ф.Енгельс неправомірно поширили цю особливість доби первинного нагромадження на історичну перспективу. Докорінною помилкою К.Маркса було й судження про можливість вилучення з процесу ефективного виробництва власника капіталу. Нарешті, неправильним, з погляду історичної перспективи, було його уявлення про робітника як пролетаря. В сучасному виробництві на підготовку одного кваліфікованого робітника (разом з перепідготовкою впродовж усієї виробничої діяльності) витрачається інколи до 800 тис. доларів. Такого робітника неможливо назвати пролетарем лише на тій підставі, що він не бере участі у виробництві своїм капіталом. Керівники виробничого процесу теж можуть обходитися без власного капіталу на підприємстві, де працюють. Функції управлінців (менеджерів) і власників капіталу здебільшого розведені.

Помилки К.Маркса були виправлені соціал-демократичними партіями II-го Інтернаціоналу, які спромоглися налагодити співробітництво представників праці і капіталу. Натомість російські більшовики зробили спробу реалізувати ідеї «Маніфесту Комуністичної партії» через сім десятиліть після його появи. В результаті Росія на наступні сім десятиліть зійшла на манівці історичного процесу. Втягнута в комуністичний експеримент Україна зазнала багатомільйонних людських втрат, не кажучи вже про марні витрати величезних матеріальних ресурсів.

Здійснена після 1917 року кампанія «експропріації експропріаторів» призвела не лише до ліквідації буржуазії і поміщиків. Робітничо-селянська радянська революція переросла в революцію партійну — комуністичну. За два десятиліття здійснюваних засобами масового терору комуністичних перетворень у суспільстві зник класовий поділ. Воно стало атомізованим, безструктурним.

Усупереч уявленням К.Маркса, націоналізація або усуспільнення засобів виробництва не перетворювали націю і суспільство у власника. Приватна власність на засоби виробництва в ході перетворень не зникала. Засоби виробництва ставали власністю держави, а точніше — державної партії, і вже зовсім точно — керівної верхівки центрального комітету цієї партії. Орган, в якому зосереджувалася вся політична й економічна влада, перебував надто далеко від окремо взятого підприємства. Тому він не міг виконувати роль агента виробництва, як це робив приватний власник або особа, яка діяла за його дорученням. Побудована державною партією командна економіка була ідеальним підгрунтям для тоталітарного політичного режиму, але залишалася штучним і неживим утворенням.

Етнічні спільності в історичному процесі

Етнічні спільності мають навіть більшу інерцію розвитку, ніж соціальні. В доіндустріальному суспільстві етнічна спільність функціонувала у вигляді союзу племен або народності. Різниця між цими етнічними спільностями досить умовна, тим більше що в істориків не так багато фактичного матеріалу, щоб визначити її точніше.

В індустріальному суспільстві народність стає нацією. Нація характеризується більшою економічною, політичною і психічною згуртованістю. Цьому сприяють подолання станових перетинок, розвиток ринкових зв’язків, покращання комунікацій між регіонами, піднесення культурного рівня населення.

Об’єктивний процес генезису націй може посилюватися або гальмуватися державою. У Західній Європі нації формувалися майже одночасно з утворенням централізованих держав. Нерідко держави вживали насильницьких заходів, щоб консолідувати численні середньовічні народності в одну велику народність-націю. В окремих випадках це не вдавалося, і суспільство зіштовхується тепер з регіональним сепаратизмом у національній оболонці, який виявляють екстремістські елементи певної народності.

Народи Центрально-Східної Європи розвивалися в інших умовах. На території, де тепер розміщується понад два десятки країн, у середині ХIХ ст. існувало лише три держави — Російська, Австрійська та Османська імперії. Формуванню новочасних народностей та їх перетворенню в нації заважали дії імперських властей.

Етнічні землі поляків і українців були поділені між Російською й Австрійською імперіями. Обидва народи мріяли об’єднати свої землі у власній державі. Не випадково їхні національні гімни починалися з однакового запевнення, адресованого власному народу та його сусідам: «Єще Польска не згінела», «Ще не вмерла Україна». Поділ згуртовував поляків, які стали нацією ще в часи Речі Посполитої. Вони провадили відчайдушну боротьбу за збереження своєї ідентичності і досягнення державної самостійності. Українцям, які піддавалися цілеспрямованій полонізації на своїх західних землях і русифікації — на східних, доводилося гірше. Між ними й досі зберігаються відмінності, викликані багатовіковим перебуванням у різних державах. Однак українська нація сформувалася ще в ті часи, коли її етнічні землі перетинав державний кордон.

Різниця між Західною і Центрально-Східною Європою наклала свій відбиток на сприймання терміна «націоналізм» у побуті і навіть у науковій літературі. В Західній Європі, де сформувалися національні держави, побутує термін «патріотизм», тобто відданість землі батьків, вітчизні. Термін «націоналізм» ототожнюється, як правило, з національним регіоналізмом та шовінізмом. У Східній Європі «вітчизною» були імперії. Тому терміни «націоналізм» і «патріотизм» стали конкурентними. Пригноблені у минулому народи демонструють відданість нації, а імперська нація — вітчизні. Прикладом психологічної несумісності обох термінів служить нестихаюча дискусія щодо вживання вислову «Велика Вітчизняна війна».

Конкурентне слововживання загострюють екстремісти з обох таборів. Одні з них пропагують націоналізм у його крайніх формах, тобто не так відданість своєму народові, як ненависть до його сусідів. Інші використовують гасло патріотизму для спроб відновлення імперії.

Поява політичних націй

Переходу від індустріального до постіндустріального суспільства в техніко-економічній сфері відповідає перехід до громадянського суспільства в соціально-політичній сфері. Відмітна риса громадянського суспільства — увага до прав людини. Це прискорює формування політичної нації — сукупності людей різних національностей, які є громадянами однієї країни. Однак неодмінною умовою є достатня зрілість корінної нації, навколо якої формується нація політична.

Політичні нації — своєрідний симбіоз соціальних та етнічних спільностей. Нове структурування суспільства визріває на наших очах і ще не має розгорнутої наукової ідентифікації. В кожному разі, терміни «клас» і «нація» в їх загальновживаному розумінні вже не відповідають повністю реаліям постіндустріального громадянського суспільства.

Завершуючи тему, слід згадати протилежні долі спільностей, які формувалися у двох наддержавах — СРСР (Російській імперії) та США.

Російська держава сотні років прагнула об’єднати різноманітні народи Євразії. Нескінченні спроби Санкт-Петербурга та Москви утримати народи під силовим контролем наштовхувалися на опір. Зазнала цілковитого провалу й концепція радянського народу як нової історичної спільності. Врешті, союзні республіки почали самостійне життя.

СРСР розвалився по периметру кордонів союзних республік, тобто в найслабшій ланці. Гарантом цих кордонів була не держава безпосередньо, а комуністична партія, що втратила після конституційної реформи М.Горбачова державний статус. Російській Федерації, яка залишається багатонаціональною країною, вдалося зупинити державний розпад різними способами, не виключаючи силових. Однак долю цієї країни в світі, що бурхливо змінюється, важко прогнозувати.

Американське суспільство розвивалося від початку європейської колонізації Нового світу як спільність поселенців різних національностей і конфесій. Об’єднувана тотожними економічними та політичними інтересами, вона почала набувати національних ознак задовго до того, як в інших регіонах визріли передумови для формування політичних націй. Американська нація заявила про своє існування першою фразою Декларації про незалежність від 4 липня 1776 року. Фразою, яка починалася словами: «Ми, народ Сполучених Штатів». Надана історією «фора» разом з наявністю демократичної конституції створили у Північній Америці найсприятливіші умови для формування громадянського суспільства і політичної нації.