ХОЧУ. МОЖУ? ТРЕБА!

Вислів «У безробіття — жіноче обличчя» став уже тривіальним. Особливо важко жінкам за сорок, яких саме у разі чого звільняють першими. Вони внутрішньо опираються необхідності відмовитися від звичної професії, не вірять у можливість знайти нове місце, не мають навичок пошуку роботи, місяцями і навіть роками перебувають на обліку в державному Центрі зайнятості. Що робити їм, хоч і не юним, але ще далеким від пенсійного віку?

Ще раз знайти себе!

Так вважає Тамара Мостипан, головний спеціаліст, профконсультант державного Центру зайнятості Дзержинського району, за освітою психолог. Вона керує клубом «Пошук» при секторі активної підтримки безробітних.

— До Центру зайнятості часто звертаються жінки, професії яких не користуються попитом на ринку праці, — каже Тамара Василівна. — У цьому випадку мені потрібно переконати людину підібрати іншу, більш затребувану спеціальність, користуючись принципом «хочу, можу і треба». Часто виявляється, що для переходу від «хочу» до «можу» необхідно заспокоїти людину, зняти негативні емоції, вселити впевненість у своїх силах. Якщо ж співбесідниця внутрішньо готова поміняти професію, я проводжу тестування на профпридатність, і за його результатами ми робимо вибір.

…До речі, заради експерименту я також пройшла комплексний тест загальної профорієнтації MMPI. Він передбачає орієнтацію на узагальнені типи діяльності — «людина-людина», «людина-знак», «людина-техніка», «людина-художній образ», «людина-природа». До кожного з них відносяться по кілька десятків професій. Отже, я відповіла «так» або «ні» на безліч найрізноманітніших запитань, які, здавалося, не мали ані найменшого відношення до вибору фаху. В результаті, мені було рекомендовано зайнятися... журналістикою.

До «Пошуку» часто звертаються безробітні, змушені піти з організації, де проробили багато років. Одна з жінок, яку було скорочено після двадцяти двох років роботи інженером-конструктором, спочатку сприйняла пропозицію змінити професію на більш затребувану «у штики». Проте тестування показало, що її головна особистісна потреба — прагнення до безконфліктного спілкування, розуміння і допомоги людям. Відповідно, їй близькі професії типу «людина-людина», а зовсім не «людина-техніка». Та й вона сама на запитання, що саме змушує її так тужити за старою роботою, відповіла зовсім не як інженер: «Я ходила в білому халатику і мене поважали люди».

Психолог запропонував їй обміркувати досить несподіваний варіант — перевчитися на медсестру. І хоча в екс-інженера були труднощі з латиною, вона закінчила курси з відзнакою і через місяць улаштувалася за фахом до госпіталю. Прийшла в клуб сяюча, помолоділа і сказала, що ходить на роботу як на свято. «Виявляється, — зізналася новоспечена медсестра, — я все життя займалася не своєю справою!»

— Доводиться працювати над помилками при виборі професії і з уже дорослими людьми, і з випускниками вузу, що не хочуть працювати за своєю спеціальністю, — каже Тамара Василівна. — Що таке ринок праці? Це вибір і конкуренція. Безробітними частіше за все стають саме люди «не на своєму місці». Цінується успішний робітник, а таким може стати тільки той, хто свою професію любить, кому вона підходить і за менталітетом, і за психо-фізіологічними даними.

Імідж
для роботодавця

Як стверджують фахівці, роботодавець серед кількох кандидатур при інших рівних гідностях візьме ту людину, що йому просто сподобалася, чимось цікава. Це діють канали несвідомої інформації, ті самі, що й при виборі чоловіка або подруги. У цьому «подобається — не подобається», «цікаво — нецікаво» приховані цілком об’єктивні, але не усвідомлені критерії. Тим часом багато безробітних жінок середнього віку страждають від комплексу неповноцінності. Уявіть собі, що до роботодавця приходить жінка, вся суть якої говорить, що вона не вірить у себе. Чи візьмуть її на роботу?

Людина найчастіше звикає до своїх невдач, що стають для неї обжитою територією, і нічого не робить, щоб вийти з тупика. А межа наших можливостей починає формуватися ще в дитинстві — в душі кожного поступово будується невидимий «парканчик», під захистом якого ми почуваємося впевнено. За цю огорожу страшно піти, і ми говоримо собі: і не варто — все одно нічого не вийде. Зазвичай із плином життя цей «парканчик» тільки зміцнюється, тому що і батьки, і вчителі, і начальники вчили нас критиці й самокритиці, але ніхто, на жаль, не вчив нас любити і хвалити себе.

Зовсім прибрати цю огорожу не можна, але розхитати її можливо за допомогою спеціальних тренінгових семінарів із знаходження впевненості в собі.

Для цієї мети практична психологія напрацювала безліч прийомів і вправ. Приміром, потрібно стати на стілець і, здійнявшись у такий спосіб над іншими учасницями, голосно назвати свої три головні гідності. Можливо, хтось із упевнених у собі читачок здивується — що ж тут складного? Тоді як є чимало жінок, що не те що про свої гідності заявити не можуть, вони навіть бояться стати на стілець. Та який емоційний підйом вони відчувають після першого подолання себе, свого внутрішнього цензора!

Є й такий прийом — психолог роздає усім великі яскраві значки з написом «Я — королева», які не можна знімати кілька днів. Чого коштує витримати через це здивовані погляди оточуючих, а то й вислуховувати образливі репліки... Але при цьому одна з жінок навіть поскаржилася, що через значок не змогла вдома пити чай із тріснутої чашки — не питиме ж королева чай із битого посуду!

— Так виробляється імідж для пред’явлення роботодавцю, — говорить Тамара Василівна. — Його роль — зробити перше сприятливе враження. Це і є та «одежинка», по якій зустрічають. По суті, імідж у першу чергу впливає на самопочуття самої людини, а вже потім на її співрозмовника. Імідж упевненої в собі людини складається із найрізноманітніших речей — це не тільки зовнішній вигляд, а й хода, вираз обличчя, манери, інтонації, якась легка недбалість, що тільки підкреслює її успішність.

Важлива частина занять — оволодіння практичними навичками поведінки на ринку праці. Тут підказують, де і як шукати вакансії, як розмовляти з роботодавцями по телефону й особисто, як скласти резюме, пройти тестування і заповнити анкету. Тобто, як подати себе, свій трудовий досвід, свій професіоналізм у найвигіднішому світлі. Різноманітні ігрові ситуації тренінгу легко трансформуються потім жінками в реальні дії на ринку праці. До кінця занять вони вже усвідомлять, що робота — це завдання, що має багато варіантів розв’язання, і вирішити вони його повинні самі. Що пошук роботи — це теж робота. Що роботу знайти можна, але за однієї умови — її потрібно наполегливо шукати.

Цього року семінари Тамари Мостипан «закінчили» шістдесят безробітних жінок, із них двадцять дві вже офіційно влаштувалися на роботу, ще кілька людей знайшли неформальний заробіток. Це значить, що всі вони успішно пройшли і «хочу», і «можу», і «треба».

Вдихніть
у мене впевненість!

На одному з занять учасницям було запропоновано написати коротенький твір «Хто я?» От досить характерний приклад самовідчуття безробітної сорока років: «Я — лю-на. Маленька скривджена дитина, що боїться йти життям. Невпевнена в собі, корислива, дурна. Помилилася у виборі чоловіка, ранима, забита. Але я хочу стати впевненою, спокійною людиною. Я прагну любові, щастя. Я вразлива, фантазерка, цікавлюся психологією. Я творча людина». Навіть цей коротенький текст передає бажання жінки якось вийти за межі свого «парканчика». Найдивніше те, що практично в усіх безробітних жінок є якийсь талант. Вони пишуть вірші, малюють, шиють, роблять зачіски, придумують страви, в’яжуть, вишивають одяг і навіть взуття, пишуть екологічні програми, роблять ремонт квартири, навіть виготовляють у домашніх умовах лицювальну плитку, але при цьому вважають себе невдахами!

— Іноді достатньо лише невеликого поштовху, щоб активізувати приховане бажання вирватися з полону свого «парканчика», — вважає Тамара Василівна. — Але цього замало. Заняття закінчуються, а життя триває. І жінки повинні вже самі утримувати це бажання, втілювати його в життя, не дати згаснути, щоб усе не повернулося на круги своя.

* * *

Ох, які праві були Ільф і Петров. Усе ж таки порятунок потопаючих — справа, головним чином, самих потопаючих. Але їм потрібно допомогти!