Хочеться широких шароварів, шаблю при боці, та й кухоль не остання річ…

Кажуть, людина — це стиль. У правдивості сентенції переконуєшся, коли бодай дещицю часу поспілкуєшся з художником та автором нескінченно популярних «Кацапів» Лесем Подервянським. Мені здалося цілком природним розмову з людиною стильною почати не з прокислого «…чого у ваших п’єсах так багато нецензурщини…», а з простого й однак драматичного запитання про нелегке співіснування в одній персоні живописця і літератора.

— Живопис, література… Як ці різні речі співіснують у тобі?..

— Я типова ренесансна особистість (сміється). Це правда, що живопис і література різні і навіть ворожі одне одному. Але, по-перше, не тільки я такий мудрий. У Києві є ще, наприклад, Олександр Павлов — чудовий живописець і не менш чудовий письменник. Мій відсутній у цьому світі друг Сергій Шерстюк (відомий московський художник, колишній киянин) теж міг чудово писати, як пензлем, так і пером. А ще Ігор Мамушев — поет і музикант. До речі, скульптор Мікеланджело теж писав геніальні вірші. А самураї — так тих взагалі навчали комплексно: бойові мистецтва, каліграфія, поетика, живопис. Без усього того самурай вважався неповноцінним телепнем, чимось на кшталт нашого совкового прапорщика. І, звичайно, не міг претендувати на вищі посади.

— А що, сучасне мистецтво передбачає наявність такої ренесансної особистості?

— Сучасне мистецтво передбачає наявність не ренесансної особистості, а людей-проектів, подібних до Кулика, людини-собаки. Взагалі, ідеї сучасного мистецтва уже давно мертві, і труп цього мистецтва смердить, тільки всі вдають, що цього не помічають.

— ???

— Коли такі люди, як Марсель Дюшан, весело бавились, епатуючи французький мідл, їм і на гадку не могло спасти, якою понурою, псевдоглибокодумною бодягою все це потім обернеться.

— Ну і чому ж так трапилося?

— В основі сучасного мистецтва лежить уявлення про те, що основне — це нова ідея, нова думка. У того ж Дюшана з його пісуаром. Нас абсолютно не цікавить ім’я майстра, який виготовив цей пісуар, і те, яку майстерність він при тому виявив. Вона виводиться тут за дужки. Головне — це ідея автора, котрий побачив у пісуарі об’єкт мистецтва. Але в тому-то й річ, що людей, здатних генерувати нові ідеї, взагалі одиниці. Уся світова історія мистецтв на дев’яносто відсотків складається з міцних середняків, цікавих передусім своєю майстерністю. Решта десять відсотків — генії, які відшліфували цю майстерність до ідеалу. І серед них зрідка трапляються художники, котрі своїми новаторськими ідеями змінили хід речей у мистецтві. Тоді як концепція сучасного мистецтва передбачає, що цим може займатися будь який художник Пупкін. Ось він і займається в міру здібностей. І мухи дохнуть із нудьги, дивлячись на його вправи.

— Чим же тоді ти сам займаєшся?

— Живопис — то зовсім інше. Це загадкове чаклунське заняття, яке потребує майстерності й зосередженості. Це спосіб самопізнання і пізнання світу. Живопис самодостатній. Будь-які віяння приходять і відходять, а живопис залишається завжди, тому що світло, колір і форма завжди будуть, і їх ніхто ніколи не скасує.

— А література?

— Особисто для мене — то забавки, і я ніколи серйозно до цього не ставився. Я взагалі не вважаю, що письменник — це професія. Для того, щоб писати, треба бути особистістю, тільки їй, врешті-решт, є що сказати. І для цього зовсім не обов‘язково називатися письменником. У нас нині не пише тільки лінивий. Це загальна тенденція, на жаль. Люди масово займаються не своєю справою.

— Щось надто похмуро. А Руслана… Перемогла ж вона на Євробаченні…

— Для мене більш знаковою подією є золота медаль української горілки на горілчаному фестивалі в Каннах (саме там, я не обмовився) і перше місце українського пшеничного пива в Лондоні. Чомусь ані народ, ані медіа цього не помітили. Хоч п‘ють усі.

Стосовно Руслани… Пригадую, задрочений чергами та дефіцитом ковбаси совок теж пишався, що він попереду планети усієї в царині балету. Щоправда, за совка то був класичний балет, у нашому ж випадку — другосортна попса, «євротреш», як називають цей конкурс британці. Так що особливого приводу для гордої національної радості я не бачу.

— Ти що, попси не любиш?

— Навпаки, я вважаю, що попса — одне з найскладніших мистецтв.

— ???

— Ну сама подумай: треба вміти співати, танцювати, добре виглядати, мати добрий смак… Але все це на загал дурниці, головне — мати шарм, харизму, бути особистістю. Ти багато знаєш таких, як, наприклад, Челентано, Патриція Каас, Майкл Джексон? Усі чомусь вважають, що попса — це легке заняття, тому туди й лізуть люди, котрі мали би працювати контролерами у трамваях або ж провідниками в потягах. Хоч би скільки було перемог у таких конкурсах, Україна залишається культурною провінцією. На жаль.

— Ну, може, не все так похмуро, як ти намалював?

— Я давно маю підозру, що мистецтво первинне відносно буття. У кожному разі, культура завжди посилає суспільству важливий месідж, до якого необхідно дослухатися. Наприклад, коли б старі кремлівські пердуни з політбюро уважно слухали афганські солдатські пісні, вони б швидко зрозуміли, що з їхнього задуму нічого не виходить і що війська з Афгану треба виводити негайно. Тому що то не пісні колонізаторів та конкістадорів. Там надто багато сліз і часто повторюється слово «мама». З такими піснями імперії не розширяють. А в нашому випадку досить увімкнути телевізор, будь-який канал, без різниці, все одно ти там побачиш Поплавського. Країна, яка культивує такі культурні цінності, довго не проіснує. Просто її існування не є естетично виправданим.

— Але до чого тут країна? Чому вона має відповідати за Поплавського?

— Знаєш, я хотів би помилитися. Але недавно в Інтернеті вичитав інформацію про те, що Міністерство культури України планує виділити Поплавському п’ять мільйонів гривень для проведення конкурсу «Крок до зірок». Це при всьому при тому, що бюджет цієї організації — десять мільйонів. Водночас співробітники музеїв, люди з вищою освітою, отримують у цій країні триста гривень на місяць, а в самому музеї дах протікає і немає грошей, щоб його полагодити, і т.д. і т.п. Тому мені хотілось би, щоб міністр культури або спростував цю інформацію, або ж пішов у відставку з усім своїм апаратом.

— Може, досить про гидке. Давай поговоримо про те, яке місце у твоєму житті займають бойові мистецтва.

— Ми повертаємося на початок. Знаєш, старі мудрі самураї правильно вважали, що коли людина не займається бойовими мистецтвами, живописом та поезією, то такого індивіда поважати на загал ні за що. Не людина, а порожнє місце. Незважаючи на певний максималізм, вони в цілому мають рацію. Усі ці речі, доповнюючи одна одну, формують особистість. Буває добрий художник, але п’яниця та до того ж двох слів зв’язати не може. Буває літератор — а малювати зовсім не вміє і срака така, що у двері не пролазить. Або ж навпаки — мужик тільки битися вміє, а в голові порожньо, тільки дві бідові звивини. Я відповів на твоє запитання?

— Думаю, так. Але повернімося у совкові «мракі». Спілка, соцзамовлення… Що тебе там найбільше лякало, або ж чим ти там найбільше гидував?

— Пам’ятаю, працював у монументально-декоративному цеху, величезне таке приміщення, як ангар для літаків. І одного разу мене, що називається, «нєльогкая» занесла у якусь майстерню, може, фарбу шукав… Не пам’ятаю. Відчинив двері, і що я там побачив? Сидять якісь люди приблизно одного, невизначеного, віку і пишуть одну й ту ж саму картину. Леніна, який у білому кріслі щось там «строчить».

— Вони що, копії робили?

— Так, і абсолютно автоматично. Їхні будні складалися з того, що вони день у день писали одну картину. Потім здавали і починали таку ж самісіньку. І так усе життя. Пам’ятаю, що мені сорочка прилипла до спини.

— Воістину лячно. Справжня Кафкіана. Але тут я бачу якусь ментальну незнищенність, ментальні гальма. Себто совкові маразми тривають. Поплавський, Майдан Незалежності... Воно само якось зникне, чи з тим усім треба щось радикальне робити?

— Практика свідчить, що хвороба може тривати нескінченно довго, якщо її не лікувати. Нацистська Німеччина — яскравий приклад. Програма денацифікації Німеччини Нюрнберзьким судом не скінчилася. То була тривала й цілеспрямована програма, план Маршалла, ідеологічна робота американців… Нині, коли ти сідаєш з німцем випити пива і починаєш щось про Гітлера плести, він каже: «Ой ні, не треба».

— Поганий тон?

— Соромляться й уникають розмов на ці теми.

— Ну, а скінхеди?

— Ті походять зі східної соцНімеччини. Західна цієї болячки позбулася. Знову ж таки, лише завдяки цілеспрямованій адаптаційній програмі. А тут… Що ти скажеш про країну, в якій злочинна організація наробила стільки лиха і тепер входить до парламенту? Виходить, що для нашої країни це нормально. І спираються вони на досить великий прошарок населення.

— Коли ще існувала совкова імперія і навіть думки не виникало про якісь зміни, були, мабуть, якісь острівці свободи? Скажімо, окремо взята людина?

— Я знав таких. Яскравим персонажем був Янош Селей. Мадярський поет-бітнік, який мешкав у Києві. Людина вільна й незалежна. Янош був зайвим при будь-якому режимі. Був схожий на Параджанова у цьому сенсі.

— Ну, а ти відчував себе таким острівцем свободи?

— Я почувався дуже погано. У мене було таке враження, що я й мої діти тут подохнуть. При цьому треба було щось робити і в жодному разі не співпрацювати з цим режимом.

— Якщо ми вже торкнулися якихось світоглядних моментів, хотілося б знати про твоє ставлення до такого поняття, як глобалізація.

— Єдине, що можу сказати: глобалізація — процес об’єктивний. Треба або в нього вписатися, або триматися на узбіччі в маргінальному стані. А вже подобається чи як там… Це глибоко індивідуальні речі. Ти можеш тисячу разів прокричати, що тобі не подобається дощ, але ж це нічого не міняє. Можна, щоправда, купити парасольку.

— Такою парасолькою може бути якась така вежа зі слонової кістки?

— Якщо ми кажемо про країну, то такою вежею, власне, був сталінський совок. Він не міг довго протриматися. А тепер це взагалі неможливо. Країна, яка буде так діяти, завжди лишатиметься на маргінесах, осторонь світових процесів.

— Я мала на увазі передусім мистецький аспект…

— Мене він ніколи не хвилював. Я завжди обстоював думку, що в мистецтві цікавою є тільки особистість. Ну, а слабкі душі завжди шукатимуть собі паротяга, щоб той затягнув їх у контекст.

— Глибоко копаєш. Тоді давай ще глибше. Спробуймо перенестися в часі й уявити таку ситуацію: ти потрапляєш на Січ, і запитання тобі ставить уже не журналіст, а курінний. Каже так: «Віриш у Бога? Тоді перехрестись». Наступна фаза — кухоль… Але зупинімося на першому варіанті. Твої стосунки з Господом Богом?

— От цікаво мені, прийшов я на Січ і сказав, що атеїст… Мабуть, голова злетіла б одразу. Мені сподобалася твоя аналогія… Ясна річ, перехрещусь. Бо товариство гарне, і треба, щоб прийняли. Не буду я стояти осторонь козацьких процесів. Хочеться широких шароварів, шаблю при боці, та й кухоль не остання річ.