«Хлорід хлору» для «вашої нежиті»

Вбиває миш, вош і всякий інший шкідник.

Із напису на китайському інсектициді типу «олівчик» початку 90-х.

Понеділок — день важкий, нічого вже з тим не вдієш — принаймні до досягнення пенсійного віку. Але коли, пройшовши сотню метрів дороги до роботи, встигнеш побачити оголошення про «горящі путівки», плакатик про те, що «наш препарат здолає вашу нежить» (причому явно зрозуміло, що мова не про свячену воду); і оргтехніку «по найнижчим цінам» — то хочеться сказитися, потім забігти в найближчу рекламну контору і когось покусати. Щоби згодом, у довгій черзі в районній поліклініці за порцією щеплень, вони прочитали нарешті правопис.

І півбіди, коли продукти «найкращої в світі радянської освіти» виводять на аркуші картону маркером нехитре оголошення, приміром про «чернігівські одіяла». Але коли бачиш білборди з явно недешевою рекламою всесвітньо відомого фотобренду (на «Н» починається і на ту ж літеру закінчується — вгадайте з трьох разів), який пропонує свої фотокамери із системою «подавлення вібрації», з’являється стійка підозра, що світовому бренду, скажемо м’яко, до тебе байдуже. Байдуже такою мірою, що він вирішив витратити кілька десятків чи сотень тисяч вічнозелених, щоб розповісти про це на всіх перехрестях нашої славної столиці максимально наочним способом. Щоб і конкуренти (з компанії на «С») зі своєю «владою над образом» вдавилися від заздрощів. А всесвітньо відома фірма спортивних товарів на літеру «А» направду настільки необізнана в анатомії, що пише на своєму дезодоранті «для пахових впадин», причому дезодорант — ні-ні, у жодному разі — не для «інтимної» гігієни.

З одного боку, у безграмотності реклами нічого дивного ніби й немає. Власне, всі вже звикли до журналістів та депутатів, які «нас дякують» і обіцяють зробити щасливими «на протязі найближчого часу» — що ж тут хотіти від «креатиффників»? Тим паче що україномовних серед них не так і багато. Але різниця, як не крути, є. Бо, на відміну від депутатів, яких хвилює наша думка добре якщо раз на чотири роки, чи журналістів, яких часто цікавлять взагалі зовсім інші речі, комерсанти все-таки трохи залежніші від наших гаманців. А грубі мовні ляпи відлякують усіх, хто може їх помітити. І нехай третина населення розмовляє російською, а ще третина — «говорить по-українськи», — однак чималу кількість потенційних споживачів така реклама все-таки відштовхне. Бо споживачеві байдуже, що камери виготовляють у Японії, Китаї чи Кореї, а помилки роблять рідні українські копірайтери. У нього, горопашного, залишається враження, що хлопці, які не можуть написати три речення без помилок, навряд чи зроблять пристойний високотехнологічний продукт. Хай у випадку з отим самим брендом така підозра навряд чи справедлива — але репутацію компанія собі підпсувала. За свої ж, до речі, гроші.

Особливо вражає «солов’їна мова» рекламних щитів, якщо зважити на один простий факт. Візуальна реклама та інформація — це, здавалося б, такий жанр, де нікому не треба докладати нелюдських зусиль для опанування мовних тонкощів. Досить скористатися послугами людей, котрим це вже вдалося, — благо, фахівців цієї справи не так щоб і мало, та й фінансові апетити у них зазвичай скромні.

Звісно, далеко не завжди мовні хиби є результатом виключно відсутності консенсусу між рекламістами і правописом. Доволі часто ті ж таки транснаціональні корпорації просто вимагають від агенцій перекладати рекламні лозунги, або ж і цілі ролики, «тубільною» мовою, причому максимально близько до оригіналу. Хочеться вірити, що саме завдяки німецькій пунктуальності, а не українській безграмотності з’явилася на цьому світі фраза про «Винаходження для життя». Хоч і рекламісти могли б просто пояснити клієнтові, що такого слова не існує, — і край.

Проте далеко не завжди мовні помилки можна хоч якось пояснити. Наприклад, таємнича хімічна сполука із назви статті вказана як реальна складова у котячому кормі, що, коли вірити етикетці, був виготовлений у США. Врешті, і весь текст, який супроводжує цей нехитрий товар, залишає стійке враження, ніби українською з англійської перекладав марсіанин. Натомість китайські товари, інструкції до яких тривалий час були зразком, м’яко кажучи, оригінальних перекладів, раптом круто змінилися на краще. У пристойно виданих буклетиках трапляється не просто грамотна, а літературно багата мова.

Здається, минули часи малинових піджаків, «цепур» на шиях і великих барсеток як основних елементів бізнесової моди. Себто не минули, звичайно, — просто ця атрибутика перемістилася зі столиці чи обласних центрів до «перших хлопців на селі». Тим більш дивно спостерігати, як солідні корпорації, чи то з недогляду, чи то через умисну байдужість, випускають у світ широкий речі, за які мало би бути соромно. Як за нечищені зуби чи перегар на ділових переговорах — адже від неграмотно написаної реклами враження залишається саме таке.

Точно так само і у випадку з рекламістами. Ніхто наче не забороняє їм використовувати щось відмінне від «полтавського діалекту української літературної мови» — отого, з присмаком холодних шкільних сніданків та показушних шкільних заходів. Можна говорити до споживача розмовною мовою, фаховим жаргоном, молодіжним сленгом — як завгодно, аби лиш той зрозумів. Але писати з помилками — як не крути, а соромно. Хоч би якою мовою доводилося писати.