Герої гальмування vs герої прискорення

Ми живемо у світі не тільки фізичному, а й інформаційному та віртуальному. До останнього належать фільми й телесеріали, за переглядом яких проводять час мільйони.

До речі, мізки у всіх тепер принципово інші, оскільки вітчизняне кіно в програші на всьому пострадянському просторі, та й не тільки. Тобто віртуальні потоки тепер несуть іншу картину світу, зі зрозумілими наслідками. Там теж є перемога доброго над поганим. Наприклад, серіал «Марвел. Залізний кулак», у якому хороший герой перемагає поганих. Ми знаємо, що він переможе, але сутичка змінює сутичку, не відпускаючи нас від екрана. Правда, всі герої і вороги — зі світу великих грошей, а наші власні герої ніколи до нього не належали.

Сьогодні ми оточені не тільки чужим світом, а й чужими героями, яких просувають у наші голови. У більш абстрактній площині боротьби добра і зла ці герої теж на боці добра, але ця боротьба часто незрозуміла, оскільки вороги в нас тут не збігаються. Герой завжди йде у зчепленні з ворогами, бо тільки в битві з ними він отримує свій статус. Наприклад, герої коміксів і фільмів Марвел не дуже вписуються в нашу реальність.

Радянські герої сьогодні теж зникли з горизонту масової свідомості. Тоді була окрема модель створення героїв з поточної реальності на кшталт Чкалова або Гагаріна, яка тепер повністю зникла. Не може країна перебувати у стані військового конфлікту, не маючи героя, який був би знайомий усім.

Радянський Союз просував не тільки героїв, а й ворогів народу, ніби застерігаючи, що розслаблятися особливо не слід. На цю роль сьогодні потихеньку висуваються олігархи, оскільки негатив можна «прив'язати» або до влади, або до них. Правильна картина світу потребує не тільки свого підтвердження, а й формулювання причин. Чому все добре? Влада постаралася. Чому все погано? Відповідь напрошується сама.

Якщо ми подивимося на радянську історію, то роль ворогів у ній завжди була досить висока. Після розправи із зовнішнім ворогом зразу виникала потреба у внутрішньому. Саме в мирний період сягали піку репресії та боротьба з ворогами народу. І в 1937 році, під час масових арештів, і після війни, коли стали боротися з космополітизмом та поклонінням перед Заходом, чи й узагалі зі змовою лікарів. Можемо визнати це офіційною радянською конспірологією, що закінчилася зі смертю Сталіна. Цікаво при цьому, наскільки Сталін виявився сильним: навіть після зміни всіх систем він зберігає свій статус у мізках.

Ми живемо у світі розмитого розуміння правди і справедливості. Звідси теж випливає відсутність героїв. Їх важко обирати не тільки тому, що зникла пропагандистська потреба радянського часу, головним залишається «суміш» у кожній точці капіталістичної і радянської реальності. Живемо в капіталізмі й соціалізмі одночасно, правда — беручи гірше з кожної з систем. Низьку зарплату — як при соціалізмі, але дорогі комунальні послуги і платну медицину — як при капіталізмі. І це поєднання стає головною відмінністю нашого часу.

Якщо українські олігархи за останній рік подвоїли свої капітали, то хтось їх недоотримав. Звідси — падіння фінансування освіти, медицини і всього того, що не приносить доходів, але без чого держави не буває. Держава — це не підприємство, не курка, яка несе золоті яйця. Однак люди — теж ресурс, що його треба оберігати, а не відпускати на самовиживання.

pixabay/cdd20

Є ще один аспект, який особливо важливий у ситуації війни. В цей час цивільне населення — такий самий важливий компонент, як і військові. Від їхньої думки залежить багато. Жодної війни не виграти без так званої домашньої підтримки. Нинішні війни, взагалі, змістилися на таку ціль як громадяни країни-противника. Звідси увага не тільки до інформації, а й до дезінформації, з якою нині зіштовхується кожен. У Криму спочатку була програна війна в головах, лише потім з'явилися зелені чоловічки. Нинішні інформаційні війни націлені на мізки, їх не можна оцінювати як просту передачу інформації. Вони націлені на діалог із масовою свідомістю, даючи потрібні їй відповіді.

Часто нашу поведінку визначають джерела інформації. Наприклад, жителі естонської області, котра межує з Росією, хочуть вакцинуватися тільки «Спутником», оскільки дивляться російські телеканали. Вакцина перестала бути суто медичним інструментарієм, тепер це теж політика. Росія розгортала боротьбу в Інтернеті із західними вакцинами, щоб полегшити входження своєї.

Україна вкотре створює структури боротьби з дезінформацією. Але спочатку треба краще розібратися, з чим ти намагаєшся боротися. Дезінформація не така проста, і її не закриєш простим тиражуванням протилежного факту. Фейк поширюється вшестеро швидше, ніж правда, оскільки негатив завжди цікавіший майже кожному з нас. Тільки це вже свідчить, як складно з ним боротися.

Фахівці констатують, що дезінформація руйнує ідентичність. Із цієї причини вона може вабити навіть тоді, коли суперечить фактам. Інша ідентичність породжує зрозумілішу модель світу, ніж та, яку дають просто факти. З цієї її сили виникли терміни «озброєна дезінформація», «бойовий фейк». Це удар, проти якого в масової свідомості немає захисту.

Факт може перестати бути фактом-страхом, якщо його інтерпретують у протилежний спосіб. Наприклад, вакцина в одній інтерпретації — допомагає, в іншій — лякає. Звідси велика кількість тих, хто не хоче вакцинуватися, бо потрібний тип меседжа до них не дійшов або не переконав. Лікарі не хочуть вакцинуватися, оскільки не вірять у вакцину. Що ж тоді казати про населення! Ця ситуація потребувала серйознішої роботи з населенням, ніж та, яку проведено. Ми бачили тільки виступи або вакцинацію «начальників», чого вочевидь було замало.

Якщо великий відсоток громадян вірить у штучне походження вірусу, то вони й поводяться інакше. Розгляд усього крізь призму теорії змови дуже поширений феномен, світ стає зрозумілішим, оскільки повертається до примітивніших уявлень про війну сил добра і зла.

Пандемія різко посилила тривожність населення. А це, своєю чергою, стало благодатним середовищем для поширення конспірології. Тривога змушує нас шукати куток, який коли й не заспокоїть, то бодай прояснить усе. Але так ми потрапляємо у примітивніше уявлення про світ, де за нас усе вирішують вороги, а не ми самі.

Будь-яка кризова точка стає епіцентром поширення конспірології. Для США ним виявилися вибори, на яких, за поширеною там теорією змови, Дональд Трамп рятував країну від сатаністів-педофілів, що включали всіх його ворогів — від Гілларі Клінтон до Джорджа Сороса. І виявилося, що Росія активно підтримувала ці чутки у своєму головному наративі, поширюваному на Заході з допомогою РТ, супутника та різних сайтів, який гласив, що США ось-ось розваляться через розкол суспільства.

Фейки не такі прості, вони недарма падають на наші голови. Дезінформація і фейки активують наші емоції, тому саме їх ми вважаємо правдою. Людина — істота емоційна, її книжкою не переконаєш.

pixabay/cdd20

Фахівці пропонують змінити наше уявлення про боротьбу з фейками, відмовившись від лінійної моделі комунікації, де ми посилаємо аудиторії наше повідомлення. Це годиться, коли моделі світу еквівалентні. Але коли вони різні (а вони, практично, завжди різні), коли джерела належать гравцям, які конкурують за наш розум, то вже йдеться не просто про передачу повідомлення, а про реорганізацію знань у масовій свідомості з допомогою соціальної взаємодії. Тобто про певну ментальну операцію, яка приводить до нової структури, оскільки факти й так відомі. Їх треба розмістити інакше. У результаті, виходять незбіжні структури, у вузлах яких будуть різні друзі й вороги. Тому вони відповідатимуть й іншій ідентичності.

Ідентичність — це карта навколишнього світу в нашій голові. Там є переможці й переможені. Якщо не нагромаджуватимуться перемоги, то ми будемо витіснені на полюс програшу. Причому перемоги потрібні в будь-якій сфері, починаючи з освіти й науки. Маленька Естонія стоїть на першому місці за рівнем викладання математики у світі. І цього достатньо, щоб її жителі ходили з гордо піднятою головою. Не пропагандисти мають не сходити з телеекранів, а вчителі. Пропагандисти розповідають про перемоги, яких немає, а вчителі можуть їх створювати. Слова, які приписують Бісмарку, хоча їх сказав один із учителів, що війну виграв прусський учитель...

Тепер у новинах лідирують судові процеси. Когось карають, когось готуються покарати. Бий олігархів, рятуй Україну! Однак урятувати країну можуть не суди, а освіта й наука, які змінюють мозок нації. На місце старих олігархів, які, до речі, давно вже облаштувалися за кордоном, прийдуть нові.

Україна ніби все з самого початку зробила правильно, якщо наші президенти не сидять при владі по двадцять років, як майже скрізь на пострадянському просторі. Але й наш варіант чомусь, швидше, гальмує розвиток, ніж його прискорює.

А герої гальмування нікому не потрібні, дайте нам героїв прискорення! І якомога швидше, будь ласка!

Більше статей Георгія Почепцова читайте за посиланням.