Хабар як норма життя?

Корупція — явище міжнародне і позачасове. Вона продовжує існувати й у країнах розвиненої демократії, але там це скидається на хворобу людини із сильним імунітетом: захисні сили організму активізуються й успішно борються з недугою. Країну, де демократія перебуває в жалюгідному стані, можна порівняти лише з організмом, ураженим синдромом імунодефіциту, — хвороботворні бактерії безперешкодно розмножуються, вражаючи орган за органом. Чому так складно боротися з корупцією? Не в останню чергу тому, що це тіньовий бік нашого життя, а боротьба з тінню здається неможливою. У корупції немає проголошених принципів, своєї ідеології, відповідно немає і серйозної контрідеології. Але найголовніше — розмитий образ ворога: в умовах, коли бере або дає майже кожен, потрібно починати боротьбу із самим собою. А до розуміння цього потрібно ще дорости.

«Я думав, він порядна людина, а він...»

У багатьох у свідомості укоренилося: корупціонер — це якщо по-крупному. А якщо по дрібницях — це просто хабарник. І ми здебільшого, звісно, проти корупції у верхах, але зовсім не обов’язково проти дрібних банальних хабарів. Та й як без них? Ні в лікарню, ні в дитячий садок, ні до школи, ні в «присутствене місце». Ми не готові визнати, що, роблячи дрібні підношення чи вирішуючи рядове питання «по знайомству», граємо у велику спільну гру під назвою «корупція». Полегшуючи собі життя по дрібницях, ми програємо по-крупному нормальне цивілізоване життя і не покладаючи рук трудимося над удосконалюванням розгалуженої і налагодженої корупційної системи.

Хабар і зв’язки міцно увійшли в нашу повсякденність як норма життя. І якщо раптом одного чудового (чи жахливого?) ранку ніхто ніде нічого не стане брати — навіть страшно подумати, наскільки ускладниться наше життя. Для прикладу наведемо реальне висловлювання, почуте в черзі до чиновника: «Наскільки зараз легше жити, ніж за радянської влади. Жодних проблем хабар дати — були б тільки гроші. А раніше — це ж згадати страшно: усіх знайомих доводилося піднімати, щоб вийти на потрібних людей».

На щастя, поки ще дають не всі і беруть не всі. Одні — з «високих міркувань», інші — тому що, як вони це називають, «не вміють», а по суті, певне, просто генетично нездатні переступати моральні норми. Але чи довго протримаються ці «останні з могікан», якщо існуюча корупційна система продовжуватиме існувати? Найбільше насторожує — це те, що і брати, і давати перестало бути соромно. Більше того — соромно стає НЕ давати. «Я думав, він порядна людина, а він...» — таку фразу вимовив один лікар на адресу пацієнта, котрий не «віддячив» йому по закінченні лікування. Відбуваються найнебезпечніші зсуви моральних цінностей: від «не віддячив» до «невдячний»; від «порушив порядок (дачі хабарів)» — до «непорядний».

Зараз, коли стало престижним уміння заробляти гроші і «красиво жити», про тих, хто «бере», кажуть хоч і з деяким осудом, але водночас і з дозою дуже нездорової заздрості — людина «гарно влаштувалася». А «суб’єкти корупційних дій», які звикли «давати», теж не дуже соромляться — вміння підкупити, «віддячити», «задіяти зв’язки» теж стало у свідомості більшості позитивних якостей, «умінням жити». Іноді навіть кажуть про високий ступінь соціальної адаптації тих, для кого невимушено дати хабар і взагалі «прокрутитися» не становить проблеми. Що ж, якоюсь мірою це вірно. Принципи виживання в суспільстві передбачають прийняття загальних «правил гри», і той, хто не вписується в систему, неминуче буде нею відторгнутий. Однак усякій адаптації має бути своя межа, інакше людина може «розчинитися» у системі і втратити себе як особистість. Але чи готові ми визнати, що з нами усіма щось не так?

Чому ми даємо хабарі?

Досить часто люди дають хабарі або «дякують» навіть у тих випадках, коли в цьому немає потреби, або на це ніхто не розраховує. Та ще й переживають, чи візьмуть, докладають зусиль, щоб усе ж таки взяли. І хоч як це парадоксально, але людина, яка дає хабар, попри певні матеріальні втрати, нерідко відчуває моральне задоволення. Вона горда тим, що вона «пробивна», вміє «крутитися», захисник інтересів сім’ї, їй будь-яка справа по плечу, вона здатна вирішити будь-яку проблему. А буває, це просто відчуття полегшення і радість, що заощаджено час і нерви: не потрібно довго оббивати пороги різних кабінетів і проходити сім кіл чиновницького пекла. Хабарі, до речі, зовсім не обов’язково передбачають бажання обійти закон. Їх дуже часто дають із чистої перестраховки навіть у тих випадках, коли все законно, прозоро, ніхто не вимагає і взагалі немає ніяких передумов для занепокоєння. У цьому разі людина немовби платить за свій душевний спокій: «Я зробив усе, що міг». Тут спрацьовує бажання відчувати, що ти контролюєш ситуацію, що твоя доля не залежить від сторонніх людей. Нерідко так чинять люди із уразливим складом психіки. Вони ж іноді «дякують» зі страху, що «коли не дам — обов’язково відіграються». Особливо це стосується тривожних мам. Вони роблять подарунки абсолютно всім, хто має справу з їхніми дітьми, — нянечкам у дитсадку, вихователям, учителям, лікарям і медсестрам. Інші, трохи багатші, батьки вирішуючи всі дитячі проблеми з допомогою грошей, упиваються своєю роллю вершителів доль своїх дітей.

Та найчастіше хабар дається з простого міркування, що «так роблять усі». І в цьому разі головним є елементарний страх виділитися, порушити правила гри. Багато людей при цьому стурбовані тим, щоб не видатися біднішими за інших. Тому для них дача хабара — показник спроможності, і вони тривожаться, щоб дати не менше від інших. А ось ті, кому хочеться показати свою перевагу, постараються дати більше, ніж інші. Для дуже заможних людей «купівля» всіх, хто потрібен (і навіть не дуже), — це відчуття ейфорії від влади над тією людиною, котру вони зробили залежною нехай не від себе, але від своїх грошей. Характеристику «у нього все куплено» можна заробити лише будучи дуже заможною людиною. До цього прагнуть і цим, на жаль, пишаються. Нерідко дають хабарі направо й наліво ті, хто звик їх брати на своєму робочому місці. Така людина не може зрозуміти, що хтось не бере (хіба що дали мало), зате без труднощів може уявити собі, що про неї подумають і як зіпсують їй життя, якщо вона не дасть, — адже вона судить по собі.

Чи є психологія у хабарника?

А чому людина бере хабарі? В обивательській свідомості відповідь проста: «А чого ж не брати, якщо дають». Але хотілося б зазирнути в душу хабарника: що він при цьому відчуває? І чи є у нього взагалі душа і якась психологія? Адже іноді дрібний корупціонер представляється нам якимось автоматом. Кинув монетку — і от він ожив, запрацював, заблимав лампочками і навіть видав бажаний результат. Але це не так. Той, у чиє життя хабар увійшов як звичний елемент виконання посадових обов’язків, теж відчуває емоції, у нього у свідомості утвердився ряд постулатів, які виправдовують сформований стан речей.

Звісно, найпоширеніше пояснення: так прийнято. Приходячи на певну посаду, людина найчастіше вже знає, що її справа — брати і ділитися з вищестоящими (грошима або подарунками — не суть важливо). Тупуватих швидко вчать, клінічно чесних виживають або підставляють. (Найпоширеніший приклад — це коли колектив «здає» як хабарника саме того зі своїх членів, хто, не беручи хабарі, «збиває ціну»).

Стаючи частиною корупційної системи, людина не вважає себе злочинцем. Вона просто дотримується правил гри, виявляє лояльність стосовно системи. Так, її можуть упіймати на хабарі, але ризик тут у її свідомості такий же, як потрапити під машину. Тобто дуже невеликий, якщо дотримуватися правил руху корупційних грошей: «узяв сам — поділися з тим, хто вище». Звісно, бувають трагічні випадки. То що ж, через це по вулицях не ходити, чи що? Хабарі не брати?

Мало кому хочеться відчувати себе поганим, і тому більшість знаходять виправдання своїм діям. Багато хто взагалі не вважає себе за хабарника, розглядаючи «підношення» як справедливу доплату до злидарської зарплати. На жаль, цілим категоріям дрібних корупціонерів їхня роль за умовчанням була нав’язана державою встановленням заробітних плат, на які неможливо прожити. Однак гасло, що зміцнилося у свідомості« «хабарництво як спосіб виживання» несе в собі серйозну загрозу. Адже такою хиткою є межа між «вижити» і «нажитися»... І найгірше, що неминуче моральне розкладання охоплює саме ті категорії громадян, які завжди були совістю будь-якого суспільства: лікарі придушують у собі почуття співчуття і милосердя, учителі — честі та справедливості. А без цих чеснот вони ризикують перетворитися на ремісників, бездушних функціонерів і навіть на катів від медицини та педагогіки. Ті ж, хто не бере (крий Боже засумніватися в тому, що таких чимало), несе на собі частину загальної ганьби та сорому за своїх колег по цеху.

У більшості ж своїй ми просто схильні переоцінювати власні заслуги, нам постійно здається, що наші трудовитрати не оплачуються належним чином, що нас недооцінили, і межі цьому відчуттю немає. Тому багато людей сприймають хабар як справедливу доплату за свою «самовіддану» працю.

«Вони так бояться, що їм здається,
що вони вже народилися чесними»

Отже, ми бачимо, що і ті, хто бере, і ті, хто дає, — зовсім не обов’язково страшні лиходії, а здебільшого звичайні пересічні українці, які найчастіше у своїх діях керуються зовсім не злочинними мотивами. Буденність хабарництва притупила відчуття небезпеки. Адже хоч би яку соціально-економічну проблему ми взяли, в основі її знайдемо ту саму «зовсім не страшну» малу корупцію. І якщо нехтувати цим явищем, ми й далі будемо спостерігати, як не спрацьовують прогнози кабінетних економістів. А либонь корозія корупції непомітно роз’їдає і наші душі. Ми перестаємо вірити в звичайну, а не передоплачену доброту, милосердя, професійний обов’язок, співчуття, бажання допомогти «просто так» — щоб стало світло й радісно на душі. Ми хоча б припускаємо, що це можливо, а от діти наші ростуть маленькими циніками, прагматиками, а може (страшно подумати), просто реалістами...

Але що ж робити? Після всього вищевикладеного дуже сумнівною здається порада «почни із себе». Не можна вимагати від пересічного громадянина виходити один на один на боротьбу із системою — це справа героїв. Та все ж глобальні громадські процеси безпосередньо залежать від дій кожного з нас. У психологів є універсальна порада щодо будь-яких поганих схильностей: «Ти вільний чинити так, як вважаєш за потрібне, якщо не в силах відмовитися від поганої звички, але щоразу, беручи до рук сигарету, келих зі спиртним, тістечко перед сном або хабар — пам’ятай, що це шкідливо, негарно й неправильно». Якщо кожен, хто бере і хто дає, однозначно розумітиме, що це соромно й гидко, то зрушення в суспільній свідомості відбудуться навіть у тому разі, якщо ніхто відразу й не перестане це робити. Революції спочатку відбуваються в умах людей — про це ніколи не можна забувати.

Загальновідомо, що кожен народ має той уряд, на який заслуговує, і ту систему, котра його влаштовує. Тому необхідно послідовно будувати громадянське суспільство, вдосконалювати закони й навчатися їх дотримуватися, треба розвивати демократію. Але це довгий еволюційний шлях, і «світле майбутнє» десь ще далеко за горизонтом. Що ж можна зробити на рівні держави, суспільства? Хоч як це парадоксально, найбезглуздіше в існуючих умовах — оголошувати боротьбу з хабарництвом. Це скидалося б на встановлення сухого закону в країні, де десятиріччями йшло повальне пияцтво і було не злічити остаточних алкоголіків. Боротися необхідно з причинами, які породжують корупцію. Спочатку потрібен аналіз чинників, які породжують це явище, загальнонаціональна дискусія і як результат — серйозна антикорупційна програма.

Тому для початку корупція в усіх її проявах має стати надбанням найширшої гласності. Адже щоб ефективно боротися зі злом, слід сформулювати його й висвітлити найрізнобічнішим чином. Про корупцію в усіх її аспектах і проявах мають розмірковувати журналісти й аналітики, економісти й історики, соціологи та психологи, правознавці, вчені-міжнародники та простий люд. Українці повинні дізнатися про масштаби цього явища і про ті методи, якими з ним можна боротися; про те, наскільки реально перемогти корупцію в умовах злидарських заробітних плат, політичної й економічної нестабільності; яким чином борються з цим злом в інших країнах. І, може, найцікавіше — яким чином можна настільки залякати хабарників, щоб про них можна було повторити слова письменника та радіожурналіста Анатолія Стрєляного про західних чиновників: «Вони так бояться, що їм здається, що вони вже народилися чесними».