«Гумова» душа міста. Кілька штрихів до проблеми

Однією з проблем, пов’язаною і з життям у регіонах, і з національним менталітетом загалом, є об’єктивна тенденція до різкого зростання індивідуальної відповідальності. Якщо раніше в соціумі були системи, здатні хоч так-сяк саморегулюватися, а індивідом управляв колектив, то нині всі завдання, які свого часу стояли перед соціальними структурами і групами, тепер стоять перед кожною окремо взятою людиною. Чи треба казати, що новий принцип життєвого устрою вимагає значно більш високої свідомості? А в умовах, коли, здавалося б, усі з можливих обставин грають не «за», а «проти», коли ситуації вимагають блискавичних рішень, й вони зрештою ухвалюються так, як це робить більшість, зосередитися й спромогтися якісно виховати себе — нелегко. У цьому і бачиться корінь сьогоднішніх печалей — розрив, провалля між свідомістю й відповідальністю. Відповідальність зростає, але свідомість до цього не готова. Сьогодні від людини потрібно значно більше, ніж дотримуватися канви соціально закріплених правил поведінки. Вирішального значення набуває індивідуальний вибір. Для нашої людини вибір є найважчим кроком, який вона робить у крайньому випадку, чи, як хтось сказав, «вибір — це коли вже взагалі немає виходу».

Сьогодні жителі провінційних міст і сіл, котрі, як про них кажуть, «понаїжджали» до Києва й інших міст-мільйонників, ринули туди просто тому, що там існує ілюзія соціальної захищеності. У вже геть зруйнованій українській провінції немає систем освіти, немає роботи, а створення власних структур — це завжди довгостроковий вклад, до якого виявляються не готовими, адже будь-яка зупинка для накопичення досвіду, знань, капіталу, напрацювання необхідних структур спричиняє неминуче падіння рівня життя вже сьогодні. Ну і, знову ж таки, закон, який не допомагає, а тільки гальмує. У таких випадках воліють іти шляхом найменшого опору: опускатися, спиватися тощо. По приклади далеко ходити не треба. Але є й інший вихід: вирушити туди, де подібні структури вже існують, уже напрацьовані і, підкоряючись власним стихійним законам, членуються й розгалужуються далі. Важливою є не якість цих структур (приміром, освіта в Києві залишає бажати кращого, і відкриття нових ліцеїв і вузів аж ніяк не гарантує гідного рівня навчання), важливою є сама їх наявність, можливість долучитися, вживитися, стати деталлю в схемі. Крім того, мало кого хвилює, що обсяги перепродажів в Україні в тисячі разів перекривають обсяги виробництва. Головне, що створюються структури під наявні схеми, і ці структури працюють. Доки вони працюватимуть і чи не завалиться все відразу — запитання. Але зараз не про це...

Отже, міграційні процеси в нашій країні мають переважно однобічний характер: аграрна за своєю природою, Україна стала мегаполісоцентричною. За радянських часів характер переміщень був інший, не в останню чергу завдяки системі післявузівського розподілу. Коли людина, котра закінчила, скажімо, харківський інститут, могла потрапити за розподілом до Миколаєва й відпрацювати там належні три роки. Зазвичай за цей період створювалися сім’ї, і люди осідали там, куди вони, здавалося б, приїхали лише «на певний час». Звісно, багато хто прагнув до Києва. Як правило, тут залишали випускників-відмінників (тобто кращих), а також направляли талановитих молодих спеціалістів із провінцій. Ганебного, компрометуючого в тому нічого не бачили. Навпаки, гортаючи біографії знаменитих людей нашого славного минулого, неважко помітити: відсотків дев’яносто з них мають провінційні корені. Мало того, таланти шукали саме в провінційному середовищі, у регіонах — була така неафішована політика. Так здійснювалася необхідна ротація: люди, мов камінці під морською хвилею, змішувалися, родичалися, тасувалися... І, власне, обтиралися, уподібнювалися одне до одного. Породжуючи той одіозний «голос юрби» і не менш одіозний «майдан», який, утім, в інші періоди історії міг бути й доленосним.

Фактом є й те, що життя в Києві і життя в Полтаві чи Чернівцях не надто відрізнялося. Принаймні не так, як сьогодні. До речі, ця відмінність у європейських країнах є мінімальною. Дуже важко відрізнити фермера з Ельзасу від парижанина або жителя Бонна — насамперед за повнокровністю їхнього життя. Магазини, ресторани та кафе, газ, гаряча вода, усілякі комунікації, що забезпечують гідні умови, однакові й у Парижі, і в селищах долини Луари. У нас ця відмінність є жахливою навіть у межах районів Києва, не кажучи вже про протиставлення столиці «глибинці».

Ще років двадцять тому стосовно тих, що «понаїжджали» (втім, тоді їх так не називали), політес наказував дотримуватися певної дистанційованої індиферентності. Парадокс: узвичаєна ротація не давала змоги суспільним верствам, виділеним за якимись морально-етичними принципами, та й просто за принципом територіальної осілості, змішуватися. Корінні кияни, котрі населяли пагорби Печерська, практично не стикалися з мігрантами, котрі осідали на пісках і болотах Оболоні—Троєщини. То були два різні світи.

Добре пам’ятаю міграційну хвилю 70-х, спішне спорудження безликих коробок «брежнєвок», де звивали свої гнізда в залізобетонних нішах колишні «понаїжджалі», сімейні пари, котрі відстояли в черзі на квартиру не один рік, а до цього тулилися в гуртожитках, причому часто вже з дітьми. Нагадаємо, що квартиру давали найкращим працівникам (хоча бувало по-всякому). Та все ж промовчимо про культурний рівень цих людей, чимало з яких доросли лише до «сосисок» і «Пугачової». Згадаємо лише, що й донині спальні райони Києва, де виросло вже не одне покоління дуже різних людей, серед яких, скажімо, знаменитий футболіст Андрій Шевченко, справляють надзвичайно гнітюче враження і є промовистим пам’ятником «совку», котрий нікуди не подівся, не зник, на жаль, передусім у найгірших своїх проявах.

Нинішні «понаїжджалі» мало чим відрізняються від «мігрантів-сімдесятників» — хіба що мірою розпачу і збільшенням числа кіл принижень, що їх доводиться долати. Завданням цієї замітки, повторюся, не є обговорення професійної спроможності, багажу знань, культурного й іншого рівня цих людей, котрий, звісно ж, дуже різний, і недостатність якого, спричинена різними обставинами, може викликати не глузування, а співчуття вже бодай тому, що занадто багато бруду вилито без будь-яких спроб справді розібратися в усьому. Так, Київ, не розрахований на таку кількість жителів, задихається, але проблеми не вирішиш наскоком. Ситуація підійшла до такої стадії, коли необхідні структури в регіонах не лише не з’являться самі собою, а не виникнуть навіть завдяки якимось вольовим зусиллям. Тим часом є надія на відродження. Може, слід просто спокійно почекати. Адже чим раніше Київ опиниться в певній критичній точці, тим швидше столичний капіталообіг переллється через край, за межі не лише київської Окружної, а й цілої Київської області. Скажімо, на півдорозі від Києва до Одеси відомий ректор Поплавський побудував мережу ресторанів і готельний комплекс. Працюють тут, звісно ж, місцеві хлопці й дівчата. Це тільки один приклад створення робочих місць у регіонах. Можливо, цей приклад найслабший. Можливо, він не вирішить проблеми в глобальному масштабі. Але факт у тім, що щось має бути збудовано. Й інших шляхів немає. Я знаю родини — втім, нечисленні, — котрі, маючи київську прописку, їдуть працювати до провінції, нарікаючи на шалений столичний ритм життя: там, мовляв, спокійніше, розміреніше, затишніше, філософічніше, там усе інакше, й життя можна будувати «з нуля» на власний розсуд. То чи є надія, що ми почуємо фразу «понаїжджали тут» не тільки в Києві? А то, дивись, стане через п’ятдесят років Київ черговим Токіо, і надшвидкісна електричка домчить працівника до його офісу з будь-якого селища за півгодини, за годину, максимум за дві...

Та все ж закінчити я хотів би на менш оптимістичній ноті, запропонувавши читачеві як поживу для роздумів такий-от епілог...

Розповідає австрієць, котрий живе за 80 кілометрів від Відня. Йому шістдесят років, і він щойно скуштував хурму, котрою його почастували:

«Це що, овоч чи фрукт? — поцікавився він. — Я, знаєте, жодного разу не куштував нічого з фруктів, окрім яблук і груш, що ростуть у саду біля будинку. І тепер-от думаю — а чому, власне? Добра всякого в магазинах багато. Напевно, тому, що я щодня впродовж понад сорока років уставав о четвертій ранку, щоб устигнути на електричку до Відня. У провінції роботу було знайти неможливо, платити за квартиру у Відні задорого. Кожну копійку ми відкладали, але гроші дешевшають швидше, ніж їх збираєш. Я працював за верстатом, згодом став майстром у цеху. З роботи приїжджав о шостій, о восьмій лягав спати. У п’ятницю міг подивитися телевізор, недовго, щоправда, а суботу й неділю ми з дружиною поралися в будинку й у саду. Один день на рік, на Різдво, збиралися з приятелями в кафе, пили пиво і грали в карти.

Якщо розібратися, я прожив життя раба, і тільки сьогодні зрозумів це, залишившись під старість без роботи. Це було жахливе, монотонне, страшне життя, але я мав переконання, що тільки так і можна жити, так живуть усі, так жили і мої батьки, і діди, і прадіди.

Тепер у мене є час подумати, і чим більше я думаю, тим страшніше мені стає. Мій син не хоче працювати, і дочка теж. Щось змінилося...».