«Гріх їхніх уст — слово губ їхніх…»

Помаранчева революція не втомлюється давати нам важливі уроки. В один момент видавалося, що найважливішим із них буде урок демократії з його практичним семінаром на Майдані Незалежності. В інший момент уся країна отримала фантастичний урок юриспруденції — досі такі уроки ми діставали лише з лектури про американське судочинство. Тоді настав час для школи політичного компромісу, який покликаний врятувати честь усіх учасників конфлікту. Проте від самого початку передвиборної кампанії над усіма політичними й правовими колізіями незримо розгортається великий урок особистої й суспільної етики. Етичний суд не передбачає спільного узгодження проекту резолюції й голосування двома третинами голосів. Але саме цей суд, врешті-решт, і буде вирішальним.

Про моральні аспекти цьогорічних виборів говорилося віддавна і з кожним днем щораз гучніше. Саме аморальність влади будила народ до повстання. Напередодні першого туру нервове напруження сягнуло критичної межі, а безнадійне перемикання каналів телевізора, здавалося б, доводило, що земля втратила здатність провалюватися під ногами лукавих і брехливих. Владна облуда не просто опанувала інформаційним та адміністративним простором. Вона зухвало виставляла себе напоказ, і це було важливою частиною її плану деморалізації народу й утовкмачування йому в голову, що будь-які протести нічого не дадуть. І тоді повстав Майдан, тобто сталося те, що можна окреслити лише високими Ісусовими словами: «Де двоє чи троє в Ім’я Моє зібрані — там Я серед них» (Мт. 18:20). В Його Ім’я, яке є Правда, Справедливість і Любов, зібралися сотні тисяч, і всі відчували: Він справді перебував посеред Майдану і благословив його, так що жодні зазіхання пекла його не подолали.

Тепер, коли стало очевидно, що своєю зухвалістю влада лише зміцнила моральні позиції Віктора Ющенка і що ця моральність із якоїсь кумедної для влади причини є незамінним капіталом під час виборів, команда Віктора Януковича згадала про фіґові листочки, так необачно відкинуті політичними ексгібіціоністами. Ролі «віруючого християнина», «зрадженого» ангела, «кинутого» регіонального лідера тощо покликані підправити імідж Януковича, а головне — покінчити з катастрофічним для нього протиставленням: «влада—опозиція», «зло—добро», «аморальність—доброчесність». За задумом нових режисерів, у суперництво мають вступити не добро зі злом, а лишень дві регіональні різновидності добра. До того ж владне «добро» слід подати якомога більш скривдженим і зацькованим, щоб розтопити чуйне українське серце, чутливе до страждань переслідуваних. Що ж, такі трансформації відомі нашій землі ще з тих пір, коли по ній безшабашно гуляв Кощій Безсмертний, а Баба-Яга хвацько перекидалася у пишноплідну яблуньку з отруєними плодами.

Вправності Баби-Яги заздрять сьогодні чимало адептів соціально-політичної мімікрії. Точно вирахувати момент, коли можна безпечно перенести свою «хатку скраю» на надійніше місце, — це одвічне завдання малороса, виконувати яке він вчиться ще змалечку. Тут також потрібні стратегічне мислення і певна тактична майстерність. Лише малоросові до снаги перестрибнути з крижини на крижину, навіть не замочивши своїх підошов. І з совістю у нього все гаразд: хай там гетьмани чубляться, це на них лежить вина, а його «божа» справа — лише подбати про свій вишневий садок і про шмат сала до чарки. Боюсь, ведійське поняття «майї» як здатності до магічного перевтілення списане саме з цієї риси малоросів, хоч як там вони в ту пору називалися. Тільки даремно той малорос заспокоює своє сумління. У своїй безсловесній покорі він сам щоразу стає творцем своїх власних бід і розбещувачем гетьманів. Біда України не в наших гетьманах — вони не кращі й не гірші за інших. Біда в тому, що сміливі запитання типу: «За чиї ви гроші пили і коханочок любили?» ми ставимо лише в наших героїчних піснях.

Отож, з одного боку, я вітаю оту зливу міжфракційних і міжпартійних переходів, яку ми спостерігаємо останнім часом. Адже вперто триматися вочевидь злочинної влади — це просто абсурдно. Проте, з іншого боку, помаранчева стрічка на грудях не дає розгрішення. Відновлення поваги людей до принципу верховенства права має одну неодмінну передумову: тих державних службовців, на яких лежить вина за скоєні злочини, слід притягнути до відповідальності. Адже аксіомою правосуддя є неуникненність покарання. Будь-який торг за гарантування недоторканності є аморальним (навіть за умови політичної доцільності), оскільки в цьому випадку діє закономірність, вдало підмічена кримінальниками: «Якщо ти вкрадеш кілька сотень, тобі дадуть кілька років. Якщо ти вкрадеш кілька мільйонів, тебе переведуть на іншу посаду». Такий торг розбещує злочинців і криміналізує суспільство, оскільки закладає зневагу до морального й державного законів на майбутнє.

Кажучи ці слова, я не можу не відчувати власних докорів сумління за забуття цієї закономірності на початку 1990-х років. Українські дисиденти у своїй більшості не вимагали покарання їхніх мучителів. По-перше, гріх комунізму був розлитий по всьому суспільному організмові, і моральна вина київського прокурора Антоненка чи судді Дишла, які засудили мене до 12 років позбавлення волі, мені видавалася не більшою, ніж моральна вина моїх знайомих, що давали на мене неправдиві свідчення. По-друге, за всієї очевидності гріха комунізму, для мене не було очевидним, хто ж має бути моральним його суддею. Адже відсутність партквитка не була тотожною відсутності цього гріха. Ось чому я в той час посилався на Божу заборону карати злочинця-Каїна: «Кожен, хто вб’є Каїна, семикратно буде пімщений» (Бут 4:15). Для мене комуністичний Каїн — це грішник настільки великий, що він підлягає лише суду Бога. Замість творення в державі задушливої атмосфери гонінь, які велися б за ідеологічними, а не моральними параметрами, я схилявся до своєрідного соціального договору: «Ми всі несемо вину, а тому всі починаємо з чистого листа».

Що з цього вийшло — відомо всім. Нерозкаяна злочинна еліта, змінивши гасла й кольори, справді почала з чистого листа, але, на жаль, почала лише нові злочини. Тому сьогодні я виправдаю притягнення винних до відповідальності навіть у тому випадку, коли судді самі будуть, із моральної точки зору, небездоганними. І я не буду чутливим до тих «воплів і соплів», які обов’язково піднімуться у зв’язку з буцімто «полюванням на відьом», «зведенням порахунків» тощо. Підставою для цієї нечутливості будуть щонайменше три аргументи.

По-перше, всі нинішні «скривджені» були чомусь підозріло нечутливими до людської кривди, яка на їхніх очах і з їхньої мовчазної згоди чинилася владою в період її нахабної безкарності. Тоді мовчати було затишно, оскільки їхня «хатинка скраю» була надійно захищена злочинним пристосуванством. Отож нинішнє обурення народу заслужене і праведне Напруга цього обурення прямо пропорційна тим злочинам, що їх чинили винуватці й на які погоджувалися їхні поплічники. Про це варто пам’ятати й тим нинішнім пристосуванцям, які, здавалося б, цілком вчасно начепили помаранчеві стрічки.

По-друге, не вдасться новітнім символам зрадництва — Тарасові Чорноволові, Ларисі Скорик чи Ганні Стеців — сховатися за ширмою «іншості». Про моральну рівноправність симпатій до Ющенка чи Януковича можна було говорити лише на початку передвиборної кампанії, та й то з великою натяжкою. Сьогодні ж зовсім не йдеться про електоральний вибір цієї групи осіб (яких у жодному випадку не можна плутати зі щирими прихильниками Януковича серед простого народу), а йдеться про їхню моральну відповідальність за відверту, свідому й цинічну брехню, натхненними апологетами якої вони стали. Бути «іншим» щодо правди означає бути брехуном, оскільки антонім до слова «правда» — це «облуда». Саме вона ставить їх поза межею людської толерантності, й у нормальному суспільстві з такими людьми просто не вітаються. «Гріх їхніх уст — слово губ їхніх, і нехай вони схоплені будуть своєю пихою, і за клятву й брехню, яку кажуть!» (Пс. 58).

У цьому випадку суспільний остракізм є породженням не буцімто «нетолерантності» й «недемократичності» опонентів, як про це любить говорити власноруч принижений Леонід Кравчук, а важливої суспільної здатності розрізняти добро і зло. Без цієї здатності декартові координати суспільної етики сплющуються до однієї монотонної лінії морального релятивізму: «Не розрізняють між святим та несвятим, і не оголошують різниці між нечистим та чистим» (Єз. 22:26). Усе сказане стосується також цілої плеяди українських журналістів типу В’ячеслава Піховшека, Дмитра Корчинського чи Дмітрія Кісельова, яких не потерпів би у своїх рядах журналістський «цех» у будь-якій цивілізованій країні.

Нарешті, по-третє, стояти фактично на боці злочинної влади, посилаючись на моральну недосконалість Віктора Ющенка чи його команди, також, на мою думку, з етичної перспективи, хибно. Для ілюстрації сказаного пошлюсь на давню в’єтнамську притчу про дракона, проти якого бореться народний герой. Мораль цієї притчі відома: у народного героя, який посів трон дракона, невдовзі виростають такі самі драконячі пазурі. Отож тривога наших стурбованих нібито морально виправдана: «Люди, будьте пильні! Адже у нашого героя є потенційні задатки стати новим драконом!»

То де ж тут етична хиба? Вона в тому, що такі перестороги об’єктивно діють на користь реального дракона. Вони розхолоджують народ у його боротьбі з чинним драконом, скинути якого абсолютно необхідно саме внаслідок його абсолютної злочинності. Крім того, вони сповнюють людей ілюзорною надією, що ті можуть виділити з-посеред себе досконалого героя, який уже ніколи не стане драконом. Насправді ж вихід не в тому, щоб сприяти увічненню чинного дракона, і не в тому, щоб вичікувати ідеального героя, а в тому, щоб відразу після перемоги нашого недосконалого героя стежити за його діями і не допустити його перетворення на дракона. Отож перестороги наших стурбованих будуть морально виправдані лише після перемоги героя, та й то за умови їхнього морального права ці перестороги висловлювати.

Загальнонаціональний урок суспільної етики не закінчився, він триває. На наших очах розгортається феєричне видовище, коли підносяться «чисті серцем» і занепадають лукаві, коли мімікрують пристосуванці й очищаються грішні. У цьому кругообігові праведності й гріха важливо точно розрізнити висхідні й низхідні течії і «вгору піднести серця».