«Гори сняться мені щоночі…»

Останньої суботи жовтня рятувальники традиційно відзначають професійне свято. Але не для всіх воно буде веселим. Для когось цей день — лише чергове нагадування про те, що він уже не в строю.

63-річний ужгородець Томаш Сюч, який врятував за свою кар’єру гірничорятувальника кілька десятків чоловік, на схилі життя залишився без обох ніг. Хтось на його місці зненавидів би гори, а йому вони сняться щоночі. Найзаповітніша мрія Томаша — хоч на один день знову вирушити в Карпати.

Сніданок на дереві

Перше серйозне знайомство Томаша Сюча з горами ледь не виявилося для нього останнім. У дев’ятому класі, вирішивши покататися на лижах, хлопець поїхав на високогірну базу. Автобус через поломку прибув на вокзал пізно вночі. Щоб не ночувати просто неба, Томаш, який знав маршрут, пішов у гори. Десь через годину в лісі почулося завивання, а коли приблизно на віддалі десяти метрів із різних боків зарипіли гілки та сніг, він зрозумів — треба рятуватися. Кинувши лижі, хлопчик із рюкзаком заліз на бук. Через хвилину навколо дерева кружляли шестеро вовків. Деякі, позадиравши голови, з нетерпінням очікували, коли їм у зуби впаде жадана «здобич».

— Я також налаштувався на чекання, — згадує ті події Томаш Сюч, — але невдовзі відчув, що замерзаю. Тоді прив’язав себе мотузкою до дерева, дістав із рюкзака термос із гарячим чаєм, бутерброди й заходився снідати... Того дня мені неабияк пощастило. Години через чотири, коли почало розвиднятися, на стежині з’явилася група туристів, в одного з них була рушниця. Вовки неохоче ретирувалися, а мої рятівники довго дивувалися, як я з важким рюкзаком зумів видряпатися на прямовисний, без єдиної гілки, чотириметровий стовбур...

Батьки Томаша (а виріс він у дуже респектабельній сім’ї відомого ужгородського юриста й викладачки іноземних мов) бачили свого сина в майбутньому лікарем і готували його саме до цієї професії. Але все повернулося інакше після того, як старші товариші погодилися взяти 12-річного хлопчика відзначити Новий рік на полонині... Весь день по пояс у снігу і з важким рюкзаком Томаш сходив у гори, а коли група вийшла на полонину, з подивом виявив, що на вершині стоїть тиха й безвітряна погода, а на небі — незвично близькі й дуже яскраві зірки. Ось які, виявляється, гори! Перша подорож залишила такий незгладимий слід у юній душі, що відтоді Томаш усі свої вихідні й канікули присвячував походам.

У 18 років Томашу як чудовому знавцю гір запропонували посаду інструктора в туристичному бюро, що стало для юнака справжнім подарунком долі. Ще б пак — не часто за улюблене заняття пропонують платити гроші. Роботи не бракувало, адже в середині 60-х у СРСР розпочався справжній туристичний бум. Країна Рад ставала передовою державою світу, в людей з’явилися гроші й потяг до мандрівок. У Закарпаття посунули туристи з усіх союзних республік. Особливо багато було «дикунів», які вважали похід у Карпати такою собі прогулянкою парком. Із ними найчастіше й траплялися надзвичайні події та нещасні випадки. Виникла необхідність у створенні рятувальної служби, і Томаш влився у її ряди одним із перших. Спільно з колегами на виклик мчав до місця НП, діставав туристів із прірви, відшукував у лісі дітей, котрі відбилися від групи, знаходив у снігу напівсонних-напівзамерзлих любителів-гірськолижників.

— Особливо багато жертв спричиняли сніжні лавини, — каже Томаш. — На лижних трасах гинуло безліч людей, хоча чимало їх без особливих зусиль могли врятуватися. Пригадую дуже багато випадків, коли полонені лавин, не зорієнтувавшись, замість того, щоб пробиратися вгору (а до поверхні було лише 30—40 см), закопувалися на 3—4 метри вниз. Дехто добирався до самої землі, до крові обдирав руки об мерзлий грунт. Тоді як правильно зорієнтуватися в лавині не так уже й складно. Потрібно лише інтенсивно подихати парою й визначити, куди потечуть крапельки поту. Якщо вниз по обличчю — отже, земля внизу.

Нєга і Страж

Під час одного з рятувальних рейдів Томаш познайомився з жителем Риги, який піднімав інтуризм у Прибалтиці. Невдовзі той запросив рятувальника до себе й несподівано запропонував залишитися. Напевно, латиша привабили в молодику професіоналізм і вільне володіння п’ятьма мовами. Томаш пристав на пропозицію і провів у Латвії, мабуть, найщасливіші роки свого життя. Він одружився з латишкою, і скоро в них з’явилася донька. За кілька років дружна сім’я разом із туристичними групами об’їздила всю Прибалтику. Але щастя виявилося швидкоплинним — через три роки дружина з донькою загинули в автокатастрофі. Життя для Томаша зупинилося, робота втратила сенс, розпочалася глибока депресія. Один із друзів, зрозумівши його стан, запропонував на певний час усамітнитися й допоміг влаштуватися на військовий об’єкт у горах Тянь-Шаню.

— Об’єкт містився на висоті 2,5 тисячі метрів над рівнем моря, на самому кордоні з Китаєм, — розповідає Томаш. — Уявіть, стрімкі голі скелі, а на вершині — плато площею 200 на 500 метрів із дерев’яним будиночком та військовим обладнанням. Тут мені й належало працювати в повній самоті. До найближчої стоянки пастухів — кілька десятків кілометрів, а щоб побачити якусь тварину (приміром, гірського козла муфлона), треба було спуститися з плато крутою стежиною метрів 300—400. Один раз на тиждень на плато прилітав вертоліт із провізією, крім того, щодня п’ять хвилин я передавав по рації показання приладів. Зізнаюся, цих хвилин я чекав, як побачення. Решту часу на плато була мертва тиша. Вона давила найбільше. Минулими роками я навчився правильно поводитися в сутичці з вовком, рятуватися від зміїного укусу, подавати медичну допомогу, але як боротися з тишею — не знав. Коли на плато наставав штиль, ця дзвінка тиша зводила з розуму, і я спеціально дряпав пальцями дерево, аби почути хоч щось.

Пережити страшну самотність мені допомогли дві кавказькі вівчарки, про яких я досі згадую з ніжним смутком і вдячністю. Дісталися вони мені від пастухів. Перед сходженням на плато старий чабан, у якого я зупинився передихнути, зі сльозами почав умовляти взяти з собою двох цуценят, яких мали умертвити, оскільки вони не потрапили на баланс колгоспу. Їхній господар обіцяв допомогти з кормом, і коли я почув жалібне скавуління й побачив симпатичні мордочки, не зміг відмовити йому. Цуценята виявилися братом і сестричкою. Її, через ніжну вдачу та звичку ластитися в ногах, я назвав Нєгою, а він, завдяки войовничому вигляду й гострим зубам, став Стражем. За довгі місяці, проведені на плато, ми так звикли одне до одного, що навіть не уявляли себе окремо. Щодня ми зі Стражем обходили свої володіння, обстежували околиці, а Нєга залишалася вдома і з нетерпінням очікувала повернення. Підрісши, Страж став моїм надійним помічником — запросто носив у пристосованому рюкзаку 25-кілограмовий вантаж, знаходив найкоротший шлях додому. А вечорами, коли надворі завивала заметіль і у вікно стукали грудки снігу, вівчарки з настовбурченими вухами лежали біля грубки, віддано дивилися в очі й нагадували про пережиті колись щасливі миттєвості сімейного затишку.

— Одного разу Страж і Нєга врятували нас від голодної смерті, — продовжує Томаш. — Через негоду вертоліт не міг прилетіти на плато три тижні, і в нас закінчилися продукти. Виручити спробували пастухи, але дістатися до нас також не змогли. Коли спорожніли дві останні банки зі згущенкою, яку я розводив в окропі й ділився з собаками, довелося взяти рушницю й, попри заметіль, спуститися з плато в пошуках здобичі. Нєга перша нюхом відчула гірського козла і з гавкотом кинулася в кущі, а Страж несподівано зник. Я двічі вистрілив у муфлона, але не поцілив. Здобич ось-ось мала втекти, і тут із засідки на неї кинувся Страж. Здобутої їжі нам вистачило на кілька днів, а потім настала ясна погода і прилетів вертоліт.

Наша дружба з собаками тривала два роки, поки Нєга не загинула в бою з вовками. На самотніх хижаків нижче плато ми наражалися й раніше, проте могутній Страж легко давав раду будь-якому вовкові. Нєга була менша. Час від часу вона любила погуляти сама й, очевидно, напоролася на цілу зграю... Через два дні після того, як ми поховали Нєгу, роботи на об’єкті несподівано згорнули. Страж ніби відчував майбутню розлуку. Останніми тижнями він не відходив від мене ані на крок і ловив сумними очима кожен погляд… Я віддав його тим самим пастухам. За осінь і зиму в боротьбі з вовками загинуло кілька собак, і для мого Стража з’явилася «вакансія». Згодом він поступово подружився з пастухами, але, як я дізнався пізніше, ще кілька років терпляче чекав старого хазяїна й час від часу бігав на спорожніле плато.

«Лучше гор могут быть только горы»

Після Тянь-Шаню Томаш у складі рятувального загону обійшов увесь Союз: Кримські гори, Кавказ, Памір, Урал, Алтай. І навіч переконався, що своєю красою вони не можуть перевершити Карпат.

— Кавказ трохи схожий на наші гори, — каже Томаш, — але там усе-таки переважають скелі. Памір — суворі гори, другий Афганістан, голе каміння, а Тянь-Шань — ще гірше. Урал покритий лісом, але там немає полонин. А Карпати недарма називають другою Швейцарією — тут багато галявин, а дрімучий ліс плавно переходить у полонини.

Але, попри відмінності, всі гори однаково не терплять непрофесіоналізму і мстять за нього якнайжорстокіше. За свою кар’єру Томаш у складі загону врятував від неминучої загибелі 40 чоловік, а кілька разів біда зуміла підстерегти і його самого. Перший випадок стався на Кавказі, коли рятувальник шукав двох болгарських студенток, які пішли кататися на лижах і не повернулися на базу. Він не помітив занесеної снігом гірської річки й по пояс провалився в крижану воду. Томаш не повернувся на базу, через три кілометри вже не відчував ніг. Але коли остання надія знайти «втікачок» зникала, помітив у снігу жовтий шарф, біля якого сиділи обнявшись студентки. Одна з них була вже в напівсонному стані... Два тижні після цього ноги рятувальника були білі, як кістка, але горці своїми народними засобами й методами повернули їх до життя.

Іншого разу глибоке обмороження сталося на Хібінах під час рятування рибалки, який провалився під лід. А потім розпочалася поступова закупорка обморожених судин. Працювати рятувальником ставало дедалі важче, і Томаш перевівся додому, у Закарпаття. Але й у м’якшому кліматі хвороба не відступила. Зрештою рятувальник потрапив на лікування до Києва.

— Хірург, котрий лікував мене, виявився альпіністом-любителем, тому робив усе можливе, — згадує Томаш. — Але через тиждень після обстеження сам зайшов у палату з пляшкою коньяку й похмуро пояснив, що ампутація неминуча— на пальцях уже з’явилися чорні плями. Я наполіг, аби ампутували лише пальці, проте... Через місяць довелося відрізати ступню, за нею — коліно, нарешті — стегно. А через рік ампутували й другу ногу. Разом із ними для мене назавжди зникли й гори.

Найважчими після лікарні були перші місяці, коли Томаш через пекельний біль не міг доповзти до шафи, а численні кубки й нагороди довелося продати, щоб купити ліки. Потім життя почало потроху повертатися, точніше, Томаш сам повертався до нього. З’явилися нові знайомі, друзі. Звісно, не все тепер вдається так, як раніше. Попри наполегливі стукання в різні інстанції, Томаш так і не зміг довести, що його інвалідність пов’язана з виробництвом. «Яке ж це виробництво? — дивуються чиновники. — Хто змушував вас іти через річку? Треба було в обхід, тоді залишилися б здорові». Отож підвищеної пенсії Томаш не отримує, хоча вона була б дуже доречною. Особливо після того, як на його родину одне за одним посипалися нещастя. Кілька років тому помер молодший брат — єдина опора для старих батьків. Останні три роки його мучив дикий біль, але чоловіки, змовившись, так і не наважилися сказати матері, що в сина рак і він приречений. А невдовзі не стало й 91-річного батька. Незадовго до смерті його збив легковик. Водій, заштовхавши літню людину в салон, відвіз її до приймального відділення лікарні, поклав перед дверима і зник безвісти. Поранений півтори години пролежав на бетоні, поки його помітили медики. Наслідки аварії вдалося залікувати, але невдовзі батько помер. Відтоді 63-річний інвалід і його старенька мати живуть самі, задовольняючись мінімальними пенсіями. Найприємнішими в житті матері й сина залишилися, напевно, лише спогади. Літня жінка згадує щасливі дні в колі колись великої сім’ї, а Томаш, долаючи фантомні болі у відрізаних ногах, як і раніше, марить горами. «Гори мені сняться щоночі, — каже він із широко розплющеними очима. — Не можу передати, як мені їх бракує. Якби мені бодай одну ногу, я, не роздумуючи, пошкутильгав би з палицею. Хоч на деньочок...»

Старий рятувальник і нині демонструє гідну наслідування силу волі. Щодня за звичкою встає о шостій ранку, обливається холодною водою, робить зарядку з гантелями. Після чого починає працювати. Останніми роками Томаш пише спогади. Вже готова збірка його оповідань (залишилося знайти півтори тисячі гривень, щоб видати) — про важку й не дуже вдячну роботу гірничорятувальника, гармонію людини і природи, вірність та взаємовиручку...