Гоголь як «творець духовної драми роздвоєння»

Наближається 200-річчя з дня народження Миколи Васильовича Гоголя. Святкують усі. І ті, для кого Гоголь — лише один із літературних генералів, якого заведено шанувати. І ті, для кого він залишається генератором ідей, камертоном совісті, нашим сучасником, який відповідає на запитання сьогодення і є не просто актуальним, а кричуще актуальним. Хоча, мабуть, не личить Гоголю слово «кричуще». Швидше, він своїм тихим голосом примушує нас зупинитися на бігу, у вирі постійної суєти й марних намагань отримати від життя якнайбільше.

Тож дамо слово Миколі Васильовичу:

«Один лише вихід суспільства з нинішнього становища — Євангеліє».

«Со словом надо обращаться честно, ибо оно есть высший подарок Бога человеку… и беда, если о предметах святых и возвышенных станет раздаваться гнилое слово: пусть уж раздается гнилое слово о гнилых предметах».

«Гибнет вкус человека в ничтожном, временном, тогда как он был бы заметен в непод­вижном и вечном».

«Мы имеем чудный дар делать все ничтожным: век наш так мелок, желания так разбросаны, знания наши так энциклопедичны, что мы никак не можем сосредоточиться на каком-нибудь предмете наших помыслов, и оттого поневоле раздроблены все наши произведения на мелочи и на прелестные игрушки»…

Ні про кого не поширювалося стільки різних пліток, не народжувалося стільки домислів, як про Гоголя, ні на кого не клеїлося стільки ярликів, як на Миколу Васильовича. Причому почалося це ще за його життя і, на жаль, триває й досі. Скільки невігласів повторюють балачки про його божевілля — годі й перелічити.

Тому дуже важливо неспішно, але неухильно відчистити ім’я великого письмен­ника та мислителя від легенд і міфів. Цей процес певною мірою скидається на реставрацію картин та ікон, коли з-під останнього, абсолютно непотрібного шару фарби раптом виринає справжнє мистецт­во.

Свій внесок у деміфологізацію Гоголя зробило і видавництво невеликого столичного храму — Свято-Макаріївської церкви Києва, яке потурбувалося про гідне відзначення ювілею. Вийшло два цікавих видання — календар на 2009 рік, присвячений Миколі Васильовичу, а також невеличка брошура «Размышления о Божест­венной Литургии», що вміщує духовні твори та листи письменника.

Календар побудований за таким принципом: на першій сторінці — фотографія одного з численних монументів М.Гоголю чи певного храму, тісно пов’язаного з життям письменника, яскрава цитата з нього або про нього, кілька маленьких світлин, а також — відповідний місяць року із зазначенням церковних свят. На зворотній сторінці — стаття або уривок із найважливіших праць дослідників життєвого та творчого шляху Майстра.

Серед авторів: Костянтин Мочульський і Володимир Воропаєв, Євген Сверстюк і протоієрей Василь Зеньковський, Олесь Гончар і митрополит Серафим (Чичагов)... Надруковано і маловідомий текст М.Го­голя «Правила жития в міре».

Про календар ми поговорили з багатолітнім настоятелем Свято-Макаріїв­ського храму, який був не лише ініціатором, а й, по суті, редактором видання, отцем Анатолієм Затовським.

— Мета наших видань — показати Гоголя з духовного ракурсу. Адже такий погляд не вельми популярний, як не був він популярним за життя Миколи Васильовича. Згадаймо, яку шалену реакцію викликав вихід у світ «Вибраних місць із листування з друзями». Хотілося відзначити дві важливі позиції. Всім відомо, що Гоголь був людиною православною. Цього доводити не треба, але хочеться підкреслити, що саме православ’я є духовним корінням українського народу. Звернення до наших духовних витоків допоможе нам сьогодні віднайти ґрунт під ногами, відновити духовний стрижень народу, повернутися на власний шлях на дорогах історії. В цьому контексті над­звичайно багато важить духовна спадщина письменника. «Гоголь, — за словами філософа протоієрея Василя Зеньковського, — перший пророк повернення до цілісної релігійної культури… він відчуває як основну неправду сучасності її відхід від Церкви, і основний шлях він бачить у поверненні до Церкви та перебудові всього життя в її дусі».

Друге завдання календаря — показати українську душу Гоголя. Слід відзначити, це нам удалося. Дуже боляче усвідомлювати, що Миколу Васильовича вивчають у школі в розділі «Зарубіжна література».

Скажімо, багато людей, навіть добре освічених, із подивом запитують — а хіба ж Гоголь бував у Єрусалимі? Тим часом письменник мріяв про це все життя і напри­кінці його здійснив паломництво до Гробу Господнього. Цікава також і маловідома широкому загалу сторінка про подорож письменника до Оптиної пустині. Відвідини цієї святої обителі й спілкування зі старцями були дуже важливими для Миколи Васильовича й істотно вплинули на його зміцнення у вірі. Професор Московського університету Володимир Воропаєв торкається цікавої й контроверсійної теми «Гоголь і православ’я». Усі факти, які наводить професор, не просто яскраві, а вражають образністю. Наприклад, такий: нетлінні мощі святого Спиридона Тріміфунтського, які зберігалися в Оптиній пустині, не втрачали м’якості протягом п’ятнадцяти століть. Щороку 12 грудня (за старим стилем) їх обносили довкола міста. Всі прикладалися до мощів, а один англійський мандрівник не хотів віддати їм належного пошанування, кажучи, що спина святого нібито прорізана, а тіло — набальзамоване. Однак потім він наважився підійти, але мощі повернулися до нього спиною. Нажаханий англієць упав на землю перед святинею. Свідками цього було багато людей, і серед них — Микола Гоголь.

У статті Євгена Сверстюка, який, до речі, готує до друку книжку роздумів про Гоголя, йдеться про українство великого письменника. «Гоголь хотів зупинити долю і повернути її в українському керунку. Але судженого й конем не об’їдеш, і це він теж знав уже змалку. З українською долею Гоголь зустрівся на всіх етапах свого життя. Це тільки недалеким людям здавалося, що місце проживання змінює людину. Кожна людина, як писав Екзюпері, родом зі свого дитинства. Гоголь почував себе тим, ким народився. Тільки геній завжди має глибше національне коріння і сильніший «голос крові», ніж середні люди».

Філософ, протоієрей Василь Зеньковський підкреслив, що герої Гоголя — це загальносвітові, загальнолюдські типи. Тема банальності, наголосив Зеньковський, — головна тема його творчості. Але «у шуканнях правди Гоголь під кінець життя підійшов до найважчого для себе питання, — зауважує Зеньковський. — Ось він сильно і яскраво висміює банальність людську і тим звільняє нас від неї, — але чи не є саме мистецтво, хоча воно й прагне здолати банальність нашого життя і піднятися над нею, — чи не є воно саме частиною цього світу? Прочитавши ту або іншу повість, комедію, насолодившись і наситившись нею, — чи не перетворюємо ми, читачі, саме мистецтво у банальність?»

Утім, не переповідатимемо всіх історій календаря: ті, хто його купить, напевно й самі зможуть насолодитися небанальним поглядом на Гоголя.

Книжка Гоголя «Размышления о Божественной Литургии» не перевидавалася у Радянському Союзі з 1920 року, про неї знали лише біографи та вузькі спеціалісти. Вперше книжечка вийшла друком 1857 року. Видавцем став відомий український письменник, історик, мовознавець Пантелеймон Куліш, але редакцію та цензурування (було вилучено понад сорок рядків, замінено літературні звороти, внесено неприпустимі вставки до тексту Гоголя) провів архімандрит Кирило. Редактор не виконав частину заповіту письменника, надрукувавши його ім’я на обкладинці, але дотримався важливого прохання — книжка вийшла невеликим форматом і за доступною ціною.

Ця праця є підсумковою для письменника. Микола Васильович хотів, за його словами, «показать, в какой полноте и внутренней глубокой связи совершается наша Литургия, юношам и людям, еще начинающим, еще мало ознакомленным с ее значением». Окрім цієї роботи, в брошурі є уривки духовного змісту з листів Гоголя, а також дві розвідки Володимира Воропаєва про історію створення «Размышлений о Божественной Литургии» і його ж дослідження «Нет другой двери… Гоголь и Евангелие».

«…Гоголю судилося до кінця творити свою духовну драму роздвоєння — вічну драму дітей землі, які втрачають зв’язок з небом. Більшість із них так і залишається на землі зі згадкою про небо. Релігійна драма Гоголя — поодинокий випадок у літературному світі. Власне, це остання його притча для нащадків», — писав культуролог і філософ Євген Сверстюк.

Отож ще раз доторкнімося до духовної спадщини Миколи Гоголя, панове!