ГЛУХОНІМИХ ДІТЕЙ МОЖНА НАВЧИТИ ГОВОРИТИ. ЦЕ РОБИТИМУТЬ У ЛЬВОВІ

Виявляється, якщо до дворічного віку в дитини діагностують глухоту й, особливо, майбутню німоту, що нерідко призводить до проблем із зором та розумовим розвитком узагалі, з цими недугами можна успішно боротися. Завдяки спеціальним методикам і заняттям таких дітей вдається навчити говорити практично у звичайному мовному ритмі. Принаймні в західних країнах ці проблеми проробляють давно й серйозно. А в нас глухонімі діти (а потім і дорослі) практично відторгнені від суспільства. Звісно, були і є спеціалізовані школи, дитячі садки, але, поза сумнівом, люди з дефектами слуху та мови й досі почуваються неповноцінними. І лише тепер ми починаємо усвідомлювати, як багато в підходах до навчання, виховання глухонімих та адаптації їх до життя потрібно змінювати.

Такого висновку дійшли у Львівській спеціальній школі-інтернаті № 35, щоправда, не без допомоги й підтримки серйозних структур з Нідерландів. Тут, як і в Сосницькій школі на Чернігівщині, починається апробація українсько-нідерландського освітнього проекту інтегрованого розвитку глухих.

Першим спробував навчити глухих розмовляти єпископ Джон Баверлей з Англії ще 685 року. Через майже п’ять століть (1130 рік) німець Рудольф Агріколла повідомив про навчання таких людей письма. Потім єзуїт К.Шот (1600—1666 рр.) учив своїх підопічних читати з вуст. У епоху Відродження й донині основоположником сурдопедагогіки вважають Джіроламо Карданно, який, використовуючи вже наявний досвід, узагальнив його та запропонував, як навчати глухонімих читати, писати й без посередництва вимовленого слова висловлювати свої думки. А в другій половині XVIII ст. виникли дві школи, два напрями: «іспанська», в основі якої лежало оволодіння усною й писемною мовою, дактилологією, міміко-жестикуляційним методом, і «голландська», що «працює» на базі розвитку звукової мови. Ці два напрями й сьогодні у світі залишаються найпоширенішими.

Львівська школа глухонімих, заснована 170 років тому з ініціативи австрійського імператора Франца-Йосифа, завжди «сповідувала» комбінований (іспанський) метод навчання, бо її перші вчителі пройшли підготовку у Віденському інституті глухонімих, який працював за цією методикою. Такий підхід зрозумілий, адже щоб навчити дитину з вадами слуху й мови говорити, слід починати з нею працювати якомога раніше, тобто виявити недугу в якнайбільш ранній період життя (в Голландії, приміром, усіх дітей обстежують до дев’ятимісячного віку, і ті, кому потрібно, відразу одержують слухові апарати). А в нас ранньою діагностикою практично не займалися, тому згодом навчити глухонімих розмовляти було просто неможливо. На переконання фахівців, якщо дитина не чує до семи років, більш-менш нормально говорити її вже не навчиш.

Змінити підходи в навчанні (а отже, і в розвитку) глухонімих дітей покликаний спільний пілотний проект «Juice», що протягом трьох років (із січня 2001 року по грудень 2003 року) фінансово підтримуватиметься програмою «Соціальний перехідний період для Центральної та Східної Європи» (МАТРА) міністерства закордонних справ Нідерландів. А здійснюватиметься «Juice» під патронатом Інституту глухих дітей Голландії, національного і міжнародного центру діагностики, навчання, реабілітації та консультацій для глухих. Починаючи з 1997 року (завдяки бізнесменові з Тілбурга Піту Спайкерсу, який організував фонд «Гуманітарна допомога дітям України» та займається у Львові не лише чорнобильцями, а й бездомними, дітьми з відхиленнями слуху й мови), фахівці інституту IVD знайомилися з ситуацією в Україні й можливостями ефективної роботи. Так збіглося в часі, що Барбара та Клаус Еккард (із Нідерландів), працюючи в Україні й організувавши в Чернігові благодійний фонд, також не оминули увагою глухонімих дітей у селі Сосниця Чернігівської області. Так ці дві спеціалізовані школи — львівська й сосницька — потрапили в нідерландський проект.

Основна ідея проекту — навчити глухонімих дітей розмовляти. Це значно поліпшить можливість їхнього спілкування, доступ до інформації, а надалі — адаптацію до життя. Методика та процес навчання базуватимуться на індивідуальному підході до кожної дитини з використанням новітніх досягнень сурдопедагогіки, розвиваючих комп’ютерних програм (одна з них — «Зрима мова» вже використовується у Львові), інших інформаційних технологій.

Крім базових шкіл-інтернатів для глухонімих, учасниками проекту стануть спеціалізовані лікарні. Там цілеспрямовано проводитиметься раннє діагностування дітей і забезпечення незаможних слуховими апаратами, дитячі садки для дітей із вадами слуху, у Львові — ще й середня школа № 95, де організовано класи для глухонімих, а також відділи народної освіти, регіональні інститути підвищення кваліфікації вчителів. Має бути створена цілком нова інтерактивна методика в українському контексті, але з використанням знань і набутків фахівців Голландського інституту глухих. Третій рівень програми — це соціальна адаптація глухих людей, створення для них ширшого спектра професій, де вони зможуть використати свої знання й уміння. Так, донедавна, приміром, львівська школа-інтернат орієнтувала випускників на професії швачки, штукатура, маляра. Наприкінці минулого навчального року відбувся перший випуск (шість чоловік) глухонімих у медичному коледжі. Всі вони отримали направлення на роботу як лаборанти-медики. Два випускники школи стали студентами львівської філії Київського інституту розвитку людини — його комп’ютерного відділення. Цей інститут дає можливість людям, обділеним природою, здобути необхідні знання для подальшого навчання у звичайному вузі. Сподіватимемося, що спільний проект розширить можливості соціальної адаптації глухих, адже в стінах школи вони вже зможуть розвивати свої мовні і розумові здібності, прилучаючись до світової інформаційної мережі Інтернет та інших інформаційних каналів.

Якщо пілотний проект ітиме нормально, цей досвід поширять і в інших регіонах України. А в перспективі вже планується створення Всеукраїнського центру підтримки глухих людей, швидше за все, також за підтримки іноземних партнерів.

Усе це дуже добре. Ось тільки б через два-три роки (після закінчення проекту) у нас не зникло бажання займатися цією непростою й копіткою справою. Хоча, за великим рахунком, свої проблеми ми маємо розв’язувати самі.