Глиняні кулеметники Ауробіндо

— Це був глиняний кулемет, — сказав Чапаєв.

— Тепер я можу розповісти тобі, що це таке.

Насправді це ніякий не кулемет.

В.Пелевін,
«Чапаєв і Порожнеча»

Наприкінці «ревучих шістдесятих» років, тріумфальної ходи контркультури хіпі Схід у черговий раз видався «цивілізованому» світу місцем, де вирішуються всі проблеми. І вже не просто міфічною Шамбалою чи джерелом теософських доктрин. А саме територією, куди порядним волоцюгам слід було швидше звалювати із зіпсованої «речовізмом» й іншими різними «ізмами» західної цивілізації. Але куди? У Китаї — войовничий комунізм, Тибет — під його окупацією, Японія була не всім по кишені. У В’єтнамі війна, Корея — після війни, а решта Південно-Східної Азії теж повойовувала, успішно перемежовуючи маоїзм із наркотрафіком. Тож і вибору особливого не було. А Індія... О, Індія! Зусиллями англійців вона була й англомовною, і зрозуміло-затишною, як комікс або тампакс. У цю «коміксову» Індію і «потусив» хіпійний народ на заклик тамтешніх просунутих йогів будувати рай на землі. А саме — будувати місто Ауровіль. Індуси зі здивуванням споглядали на юрби юних напівголих планокурів і ще більше дивувалися, коли довідувалися, що це — шукачі східної духовності. Там, у районі Гоа, досі ходять якісь місцеві приказки з цього приводу.

Це зараз прикольно про все це розмірковувати. А тоді було дуже урочисто й духовно. Та й як не бути духовності? Основний заклик піднімати духовну (і не тільки) цілину йшов від Мірри Альфасси, найкращої учениці найкрутішого індійського філософа і йога Шрі Ауробіндо. Мірра Альфасса на прізвисько «Мати» розробила навіть кодекс тамтешньої поведінки — «хартію Ауровіля» і основні принципи його існування. Але вона в цілому не втручалася в процес ухвалення конкретних рішень. (Я всерйоз думаю, що геніальний цинік Ларс фон Трієр саме цю історію поклав в основу свого фільму «Догвіль».)

Як будується утопія? Ясна річ, на пріоритеті культури та духовності (див. Україну початку 90-х). Як вона розвалюється? Коли природа у вигляді економіки бере своє (див. Україну нинішню). Ауровіль намагався проігнорувати цей закон економіко-політичної карми. Він створювався відразу як автономна мережа громад, поселень, виробничих кооперативів. Усе було спільним, рішення приймалися спільно. У перспективі планувалося включити в Ауровіль усіх жителів околишніх сіл (близько 50 тисяч чоловік), а потім продовжувати розширювати межі впливу.

Особливе значення мала схема сто­сунків поселенців (в основному — вихідців із країн Західної Європи) і місцевих жителів — тамілів. Учасники про­екту узгодили таку точку зору: ми — гості, таміли — господарі цієї землі. Ех, не жили ці шукачі істини в наших колгоспах. А колгосп — він і в Ін­дії колгосп, хоч Шамбалою його назви.

Однак для повнішого розуміння причин краху проекту розглянемо, хто стояв біля його витоків.

Якби ця людина народилася на заході нашої країни, то у неї була б цілком звичайна у своїй трагічності доля. Будучи за вдачею допитливою, вона здобула б освіту десь у Кракові чи Варшаві, вступила б до молодіжної мережі ОУН, отримала сан греко-католицького священика, допомагала б україн­ським партизанам із УПА і переховувала євреїв від нацистів; потім, будучи людиною віруючою і принциповою, не зреклася б своєї церкви і була б заслана до Сибіру, де її застрелили б при спробі організації повстання, на крайній випадок — при спробі втечі.

Але Ауробіндо Гхош народився на заході Індії, у Калькутті, а освіту здобув у Кембриджі, в Англії. Він вступив у терористичну організацію — таємне товариство «Лотоса і кинджала», щоб боротися за визволення своєї батьківщини від англійців. Йому дуже не подобалося, як віце-король Індії лорд Керзон поводиться в його рідній Бенгалії. Хоча історія свідчить, що саме Керзон запровадив низку захисних законів, які дозволили врятувати від руйнування тисячі пам’яток старовини, включаючи Тадж-Махал. І що він був значно гуманнішим стосовно бунтівних індусів, аніж його поперед­ники. Ауробіндо був індійським націоналістом і революціонером, який першим публічно заявив про необхідність проголошення незалежності Індії. Кілька разів сидів у в’язниці.

Окрім часткової схожості біографії з безіменними українськими мучениками за віру та незалежність України і постійного бажання знайти якийсь «особливий шлях розвитку» для своєї країни, Гхоша дивним чином ріднить із Україною і лорд Керзон. Саме «лінія Керзона», спочатку злобливо засуджувана більшовиками, у результаті прийнята в Потсдамі, стала західним кордоном Радянської Ук­раїни. Тож байки про те, ніби українці зобов’язані Сталіну «збиранням земель» — не більш ніж байки. Ауробіндо ненавидів ліберального Керзона так само, як бандерівці — усіх польських чиновників не перебираючи. Можливо, під впливом Ауробіндо Керзон 1923 року промовив знамениту фразу з приводу Радянської Росії: «Країна, в якій переслідується віра і розпинаються служителі Церкви, має бути виключена з кола цивілізованих націй». Адже на той час Ауробіндо геть пішов із політики, присвятивши себе йозі, філософії та просвітницькій діяльності. Його життя з 1920 по 1926 роки послідовники називають «яскравим періодом», сповненим надзвичайних, іноді чудесних експериментів над свідомістю.

Син англомана, він відмовився від свого англійського імені Акройд. Одночасно намагався робити кар’єру і підривав засади того, для чого ця кар’єра могла робитися. Він навіть одружився і продовжував свою революційну діяльність, ставши поряд із Ганді визнаним лідером національно-визвольного руху. І от 30 грудня 1907 року він зустрів йога на ім’я Вішну Бхаскар Леле. Три дні спільної медитації знищили стару особистість. Коли 4 травня 1908 року, після невдалого замаху на суддю в Калькутті, Шрі Ауробіндо був арештований, то у в’язниці сидів уже не заколотник, а йог, який використовував ув’язнення лише як привід для поглибленої медитації. Британська судова машина продовжувала його переслідувати, хоча з в’язниці його через рік випустили. А коли в лютому 1910 року його збиралися знову «за компанію» арештувати, то Ауробіндо, який оволодів даром передбачення, незадовго до арешту відбув у французькі колонії Індії. Письменник Поль Рішар, познайомившись із Шрі Ауробіндо, був настільки вражений, що заснував огляд двома мовами — «Ар’я», або «Огляд великого синтезу». Шрі Ауробіндо публікував щомісяця 64 сторінки на різні філософські теми. Так він написав шість книг.

Потім йдуть 20 років суцільної містики — без перебільшень. З них чотирнадцять — індивідуального аскетизму. Судячи з усього, Ауробіндо досягає найвищих духовних станів і фіксує це як учений — адже в Англії він здобув медичну освіту. 1940 року Шрі Ауробіндо і Мати відчинили двері свого ашраму (йогічної громади) для учнів ззовні.

Помер цей славетний чоловік 1950 року. Те, чого він особисто зазнав та пережив, не піддається копіюванню, як будь-який поважний духовний досвід. Найближчі сподвижники, котрі ще якось пройшли сувору школу йогічних практик (не плутати із сучасними фітнес-вправами!), «тримали» Ауровіль на своїй енергетиці. Але далі трапилося те, що завжди відбувається після смерті святого: боротьба за німб. До своєї честі, Мірра Альфасса не бажала в цьому брати участі, дуже переймалася чварами в Ауровілі, вельми страждала й описала це у своїх щоденниках. Читати їх без співчуття неможливо.

Втім, такі тексти писали всі апостоли всіх релігій і політик, коли виявляли, що не в змозі заповнити місце святого і виконати завдання генія. Вони повні скорботи та розпачу, але ці сакральні «граблі» існують стільки століть, скільки існує людство.

Де-факто ауровільці були містико-анархо-комуністами. На зорі радянської влади, при розгулі різних там богданівщин і бакунінщин, і у нас були такі, та згинули на Соловках. Поміркуйте самі: хотіли скасувати гроші, але комітет, який перерозподіляв кошти, передавав їх від найбільш процвітаючих виробництв (останні віддавали до 50% прибутку) на користь найменш успішних проектів. Дотаційна, соціально орієнтована економіка з ідеологічними преференціями навіть СРСР розвалила. Що їй якась комуна?

Друга криза Ауровіля сталася
80-х, коли старі хіпі ще більше постаріли, а нові «япі» не могли врубатися, чому не використовувати якомога дешевше і так дешеву працю місцевих тамілів. Для ідеї ж... І почався звичайний менеджмент. Включаючи загрози страйків із боку тих же свого часу шанованих корінних тамілів.

Остаточно духовність проекту накрилася 90-х років, коли щоб пожити в цьому парадизі, претенденту спочатку потрібно було викласти кілька штук баксів і півтора року працювати в Ауровілі безплатно. А то! Понаїхали тут, лімітА... Менеджери — європейці, робітники — таміли, а тут ще якісь безробітні лізуть...

Ось такий кінець прекрасної легенди. Уроки її прості й суворі (інакше це ніякі не уроки). Будь-які індивідуальні подвиги не лише неповторні, а й неоцінені послідовниками. Спроба звеличити подвижника — будь то святий чи партизан — веде до профанації. Тому що займаються цим передусім люди, які намагаються компенсувати відсутність власного духовного подвижництва популяризаторством інших.

Досвід колективної творчості в будь-якій сфері й у будь-яких країнах підпорядковується одним і тим самим законам. Ім’я їм — людські слабкості. У вищій радості, як і в горі, людина завжди самотня. Половинчаті переживання, які недоучки-політики видають за «дорожню карту» з виведення будь-якого народу з «полону єгипетського», — просто недоумкуватість, якщо не цинічні маніпуляції. Будь-яка групова діяльність, що створює матеріальні продукти, потрапляє в схему «товар—гроші—товар». Можна поміняти тут терміни (хоч на санскритські), але суть і результат не зміняться.

«Задовго до того, як у світ прийшли будда Діпанкара і будда Шак’ямуні, жив будда Анагама. Він не витрачав часу на пояснення, а просто вказував на речі мізинцем своєї лівої руки, і відразу ж після цього виявлялася їхня істинна природа. Коли він указував на гору, вона зникала, коли він указував на річку, вона теж пропадала. Це довга історія... коротше, скінчилося усе тим, що він вказав мізинцем на себе самого і після цього зник. Від нього залишився тільки цей лівий мізинець, котрий його учні сховали в шматку глини».

Спроба пелевінського Чапаєва прилаштувати до цього шматка глини приклад і зробити кулемет — от диявольська спокуса для всіх євро-американців. У нашій човниково-троєщин­ській версії це все одно, що повантажити нірвану на «кравчучку».

Пошук національної ідеї в Україні поки обминув ці «астральні граблі». Через ідейну роз’єднаність нації і відсутність справжнього, усіма шанованого рівною мірою святого. А на граблі потрібно наступати або всім гуртом, або не морочити собі голову. І застосовувати їх за прямим призначенням. Для початку відгребти історичне сміття чимдалі.