Гіркий привіт із Еміратів

Абу-Дабі - місто-символ людських можливостей. Кілька десятків років тому тут була пустеля, сьогодні - пальми, вежі зі скла та бетону крають небеса, розкішні авто поспішають ідеально вичищеними вулицями. Все це стало можливим завдяки нафті... ще раз нафті та розуму її господарів. Тут інвестують в освіту, в розвиток, у побудову зв'язків. А однією з платформ, де Захід зустрічається зі Сходом, а Північ - із Півднем, є нафтогазова виставка ADIPEC.

Пошуки чорної кішки
в темній кімнаті

Перший день виставки. Вирішую не просто блукати безкрайніми павільйонами ADIPEC, а розшукати "своїх". У каталозі позначена лише одна компанія з України - харківський "Энергоучет". Негусто, багато країн організували окремі павільйони, а в нас тільки один стенд. Але гаразд, вирушаю до нього. Зі мною йде англійський журналіст.

Минаю різне газоперекачувальне обладнання, автоматику, макет атомної електростанції в Еміратах. Невже все це не стосується українського бізнесу? Так, у країні війна. Але керівників "НВО ім. Фрунзе", "Турбоатома", "Насосенергомашу" ніби ще не мобілізували.

Дорогою натрапляємо на російські стенди. Всього їх понад десяток. Найбільший - у "Лукойла", з мапою, на якій позначено всі активи росіян. На території України марковано тільки нафтохімію, мережі АЗС ніби й немає. Ну нехай, фотографую на пам'ять. Зрадівши, до мене біжить працівниця "Лукойла", вітається: "Nice to meet you!" - "І вам доброго ранку!". Росіянка відсахується … Посміхаючись крокую далі.

Ось і стенд під правильним номером, але "Энергоучета" немає. Разом із англійцем намотуємо десять кіл навколо, однак нічого не знаходимо. Виявляється, наша компанія є лише одним із дистриб'юторів тієї, яка реально представлена на стенді. "Вони десь ходять по залах, але навряд, чи ви їх знайдете", - відповідають мені привітні менеджери.

Англієць коментує просто й відверто: "It's a shame!". Ганьба, що тут скажеш.

Додає гіркоти розповідь співробітника національної нафтової компанії Еміратів ADNOC: росіяни не сплять - недавно організували двосторонню робочу групу з ОАЕ, яка проводить зустрічі що два місяці, активно налагоджують співпрацю о на Середньому Сході. А наших - і не чути.

Почуваюся пригнічено. Проте наступного дня до медіа-центру забігає захеканий англієць і розповідає, що бачив двох дівчат в українських національних костюмах, які проводять якусь презентацію. Дякую, біжу!

Справді, це компанія Centravis із Дніпропетровська презентує свою трубну продукцію. Їхній стенд розміщений у хорошому місці, але не позначений у жодному каталозі.

У компанії зараховують ринок Середнього Сходу до пріоритетних, саме тут вони бачать точку росту. Але чому тільки вони?

Вони - всюди

Спускаюся східцями розкішного готелю Emirate Palace, попереду - церемонія нагородження нафтогазових компаній ADIPEC Awards. Очі розбігаються: в одному кінці зали араби виконують свій традиційний танок; з іншого - долинає спів екзотичних птахів. Казки тисячі й однієї ночі.

Проте погляд зупиняється на одному обличчі, ще одному. Завмирає. Невже українки? Одяг у всіх працівниць готелю, що виструнчились і вітають гостей, абсолютно однаковий. Різні лише очі.

Коли одна з дівчат підходить ближче, щоб допомогти французькому журналісту, не втримуюся: "Are you from Ukraine?" Трохи переляканий погляд і відповідь "Yes…". Доброго вечора!

Їх тут три - дві з Харкова й одна з Тернополя. Всі дівчата задоволені життям. Лише в одної, яка ще не підписала повноцінного контракту, - в очах щира тривога. Вони захоплено розповідають про місцеві торгові центри, про найвищий у світі будинок-вежу, фонтани, пляжі.

- Чи надовго ви тут?

- Сподіваємося…

Вечір наступного дня, наша невелика групка журналістів вечеряє у своєму готелі. Француз і англієць не можуть дійти згоди: красива композиція над стравами - з шоколаду та фруктів чи просто пластикова бутафорія? На допомогу кличуть арбітра - офіціанта. Посмішка, втомлені очі і до болю знайома вимова, - знову мороз по шкірі. "Are you from Ukraine?"… Вагання… "Yes".

Олексій приїхав із Донецька, батьки залишилися там. Спочатку намагається розмовляти українською, потім обережно просить дозволу перейти на російську. На мої слова про те, що в Києві дозволу не питають, а просто говорять, - недовірливий погляд. Розповідає, що в Абу-Дабі почувається набагато краще, ніж у Донецьку. "Здесь безопаснее, даже вот на улицу выходишь и чувствуешь - безопаснее".

Минув ще один день виставки. Після вечері з керівництвом ADNOC у маленькому традиційному ресторані прямуємо через територію величезного готельного комплексу. Тут відбувається вечірка у більш сучасному варіанті. На сцені - гурт із чудовою англійською музикою, виходить жіночий танцювальний колектив у доволі відвертих костюмах. "Roman, they are Ukrainians!" - кричить мені на вухо невгамовний вболівальник Ньюкасла. "Don't joke with me!" - намагаюся віджартуватися.

Де там - англієць поспішає із запитанням до працівниць готелю. Повертається з широкою посмішкою: працівниці виявилися Іринами і підтвердили походження танцюристок. Привіт, Іринки! Одна зі Львова, друга - з Києва, в Еміратах - близько року. Радіють зустрічі і розповідають, що тут до них ставляться добре, розпитують про Україну. Виявляється, лише в їхньому готелі працює близько 30 наших земляків.

Після того, як перекладаю цифру англійцеві, на нього нападає панічний сміх: "Тут всюди самі українці. У вас там, взагалі, хтось залишився, чи все зачинено на обідню перерву?"

Не кінець

Коли відвідуєш інші країни - не лише пізнаєш їхнє життя, а й приглядаєшся до свого. Це як фото з десятикратним збільшенням: воно не залишає шансу приховати дефекти.

Допоки активні молоді українці лише миють посуд і танцюють для іноземців - наша країна приречена. Допоки старі "управлінці-професіонали" протирають крісла директорських кабінетів - годі й мріяти про якісь інвестиції та розвиток.

У розмовах банкірів та енергетиків ми займаємо нижчу позицію, ніж Мозамбік чи Танзанія. Це боляче, але треба об'єктивно оцінювати "своє місце".

Чи є надія? Безумовно.
Я побачив її в очах простих дівчат, які оживають на слово "Україна". Дайте їм лише точку опори - вони перевернуть світ.