Гілярови — на всі часи. Історія одного родоводу

Хіба історію творять лише царі, диктатори, полководці, гетьмани, державні мужі та політики, народні маси? А що ж чудові родичі в ланцюзі міцних династій і родів? Чи цінуємо ми такий зв’язок часів, генів і розуму? Наступність честі та гідності. Природа не обов’язково «відіграється» на нащадках видатних батьків. Бувають і щасливі (для сім’ї, а іноді й країни) випадки. Як сценарист і режисер я спробував зібрати рідкісні кадри династії Гілярових.

Во ім’я батька і сина

БАТЬКО. Микита Петрович Гіляров-Платонов (1824—1887). Зі священиків. Уже в духовній семінарії бере від латинського hilaris (веселий, радісний, задоволений) своє чудове й оригінальне прізвище з додаванням імені благодійника митрополита. Інший Платон, грецький філософ, стане для нього чимось на кшталт справжнього бога. Тому що життя всі Гілярови віддадуть щастю та обов’язку вільного філософствування.

Вчений, видавець і публіцист М.Гіляров-Платонов стає одним зі стовпів слов’янофільської духовної культури. Це ми, дурники, ще в університеті посміювалися над реакційними «калошами-мокроступами». Тепер цілком ясно, що слов’янофільство — це блискуча сторінка світової культури. Микита Гіляров був рівним серед рівних у ряду Хомякова, Кірєєвського, Аксакових. У цьому колі і Гоголь перебував і мислив. Але Микита Петрович був переконаний, що його світогляд простирається і на європейську культурну традицію, яку й заповідав нащадкам.

Його фундаментальна праця «Онтологія Гегеля» — подолання абстракцій великого мислителя, прагнення з’єднати об’єктивність та історичність, минуле і нинішнє. У публіцистиці він був яскравий і широко відомий, завдяки демократичній спрямованості й журналістському таланту редактора. Гіляров-старший видає і широко друкується в серйозній московській газеті «Современные известия». Він стверджував, що «нігілізм» — не випадкове і не найкраще явище навколишнього життя.

Починаючи з Микити Петровича, ніхто з Гілярових трудами великими і благородними не наживав собі матеріальних благ. У злиднях закінчував своє життя професор і видавець Гіляров-Платонов. Після смерті його майно було описане за борги й пішло з аукціону... Через 15 років з’явиться запізніла стаття-некролог про нього — «Неопознанный гений».

БАТЬКО, Микита Петрович, залишить СИНА — Олексія Микитовича Гілярова. Він продовжить.

«Тут живе» ніхто»

Династія Гілярових переноситься на київський грунт. Тому що з’явилася вакансія на кафедрі історії філософії Університету Святого Володимира. Він її і зайняв на тридцять із зайвим років плідної праці.

Будинок і квартира О.Гілярова, із цією дивною табличкою на дверях, містилася в Києві по вулиці Тарасівській, 10. Це була Паньківщина, київський Латинський квартал, де розташовувався і університетський, і артистичний люд. Зазначимо, що до революції і Тарасівська, і Паньківська були названі українцями на честь Шевченка і Куліша.

Київ і країна впізнавали Олексія Микитовича Гілярова тієї приголомшливої миті, коли він сходив на університетську кафедру для читання своїх незліченних і натхненних лекцій з історії філософії та мистецтва. Давніх, середньовічних, нових сторінок. У своїй автобіографічній повісті «Неспокійна юність» записує Костянтин Паустовський, один із багатьох щасливців, хто чув:

«Как только Гиляров начинал говорить, мы, студенты, уже ничего не замечали вокруг. Мы следили за неясным бормотанием профессора, зачарованные чудом человеческой мысли. Великие эпохи перекликались одна с другой. Нас не оставляло чувство, что почти невозможно проследить, где заканчивается философия и начинается поэзия, а где поэзия переходит в обычную жизнь»...

У повній відповідності до свого прізвища, він так і називав свої курси в університеті — «Світла і радісна філософія», за що заслужив ще за молодих літ суворе зауваження одного із солідних журналів — «Занадто багато любові». Начебто буває занадто багато любові, думок і наснаги в таких, як Гіляров. Хай вони й були трохи дивними...

Його студенти, учні, колеги, які стали великими мислителями, ученими (В.Зеньковський, Г.Шпет, П.Блонський, В.Асмус, М.Холодний) знали всі його уподобання. Шановний професор отримував просто-таки дитяче задоволення від велосипедних, мотоциклетних (на триколісній машині) і пішохідних прогулянок на природі. М.Холодний вважав, що вчитель «належав до числа перипатетиків у тому сенсі, що його думка найкраще працювала під час руху на свіжому повітрі». Потім удома він сідав за свою незвичну друкарську машинку й відразу, без помилок, викладав свої думки на довгих склеєних рулонах паперу, щоб не марнувати часу. У певні години всю квартиру професора сповнював передзвін і удари багатьох годинників. Починала працювати його колекція годинникових механізмів. Уявляєте?!

Річ у тому, що О.Гілярову подобалася думка Шопенгауера про першу ознаку висококультурної людини: поважне ставлення до часу, постійне стеження за ним. І всі ці годинникові передзвони у квартирі № 8 із дивною табличкою «Тут живе «ніхто». Дивак? Один із нащадків пояснить: «...Не зовсім точно в Паустовського про табличку на дверях... Було це так. Розповіли, що в одному будинку на Подолі висить табличка на дверях: «А.Н.Гиляров, профессор Университета Св.Владимира». Усі здивувалися, Олексій Микитович розхвилювався і прибув до цих мешканців-самозванців. З’ясувалося, що таку табличку мешканці квартири на Подолі зробили, захищаючись від загрози єврейських погромів. Гіляров, довідавшись, у чому річ, попросив жителів залишити його табличку, а в себе на дверях зробив напис «Utis» — грецьке «ніхто» (як Поліфему назвав себе Одіссей).

Та за ці професорські двері до професора далеко не кожен міг потрапити. А лише ті, хто міг пройти через його випробування. В.Асмус підтверджує на власному прикладі, як професор ставив «випробуваному безліч запитань, які йшли одне за одним. Із відповідей на них формувалося враження про філософські здібності, кмітливість, міру начитаності. Не припускалися жодні відгуки з чужих слів, шаблонні критичні судження».

Професор розповідав, що, коли йому самому було шістнадцять років, він вільно читав Платона грецькою, про латинь годі було й казати. Однак і нові мови він знав чудово». Гілярову було мало і філософської кафедри, і співпраці із Володимиром Соловйовим у журналі «Вопросы философии и психологии», і участі в гарячих диспутах разом із киянами М.Бердяєвим та Є.Трубецьким. Йому була потрібна ще й хімічна лабораторія в університеті, де він проводив експерименти з органічної хімії. Одна з його опублікованих праць називається пахуче: «Запах фіалки за даними хімії». Олексій Гіляров захоплюється вивченням, як завжди глибоким, із читанням сотень книг в оригіналі, французької поезії, історіографії, літератури. Так народжується його чудова книжка про світогляд, філософію, літературу кінця ХIХ століття — «Передсмертні думки Франції».

У переддень революції чимало думок самого Гілярова в Києві стануть передсмертними. У його широченному колі інтересів ніколи не знаходилося місця ні політиці, ні політичним партіям. І ця аполітичність, що карається в нас жорстоко, стане ознакою всього роду Гілярових. Їм вистачало філософії, яка ще не була витіснена нахабною і вульгарною політикою. Для веселої династії Гілярових настали жахливі часи більшовизму та панування марксистсько-ленінської філософії. Звичайно, щоб вижити, і Олексій Микитович пристосовуватиметься до нового середовища. Проте він зазначить, що соціалізм і комунізм сприймає лише в обмеженій формі, визнаючи за позитивний тільки єдиний принцип — «кожному за працею». Водночас додаючи, що «соціалістичний державний лад так само мало узгоджується із загальним укладом світового життя, як і безумовна єдиноначальність». Не відразу, але по висхідній приходили муки нового життя. Спочатку разом із сусідом по будинку Володимиром Івановичем Вернадським який трохи раніше тримав на колінах гіляровського внука, вони організовують ВУАН. В Українській академії наук О.Гіляров обраний першим академіком-філософом. І його діяльність на академічному та університетському теренах, як завжди, кипуча. Але в яких звичайних радянських умовах! Академік Гіляров відзначає в анкеті: «Гігієнічним умовам моє помешкання не відповідає, тому я змушений взимку жити в кухні».

Багато хто в той час так жив. Але в яких країнах діяло розпорядження влади (20-ті роки), щоб місячна зарплата фабричного працівника-гегемона у два з половиною рази перевищувала грошове утримання академіка? Син Сергій, майбутній професор-мистецтвознавець, ходив по сусідах рубати дрова для заробітку. Та невдовзі розпочалося рубання голів і самих академіків. У академії виявили ворожий «Центр дій», і на судовому процесі прозвучали смертні вироки колегам, таким як академік М.Василенко. Завдяки листам, протестам, зокрема й Гілярова, вироки скасували. Чи надовго? Адже в академію кинулися комуністи і комсомольці. Найчастіше — неуки. Але тепер вибори академіків, за рішенням уряду, мали відбуватися «при участі робітничо-селянських мас». Справжній ажіотаж зчинився в місцевкомах багатьох заводів та фабрик, які висували і обговорювали кандидатів в академіки. У потоку доносів, виявлень соціального стану кандидата та його дружини осуд далеких, не науці, а ладу, кандидатів часто закінчувався НКВС і ГУЛАГом. У науку йшли «загартовані марксисти», характеристики яким змушений був писати майже на той час забутий академік О.Гіляров, який уже мало друкувався. А «Известия ВУАН» майоріли портретами Сталіна, викриттями ворогів народу в науці і просто критикою далекого елемента, особливо старої інтелігенції.

Не забрали, вижив старий Гіляров, і помре він своєю смертю в Києві. Але, безперечно, сумними були його «передсмертні думки». Він і справжні вчені ставали непотрібними, «дипломованими лакеями попівщини». Син Сергій упродовж семи місяців 1933 р. перебував під слідством у в’язниці ОГПУ. Олексій Микитович багато прожив і зробив, але не міг не поскаржитися наприкінці життя: «...мої праці залишаються ненадрукованими не з моєї вини, не через мою неактивність».

Академік О.Гіляров помер 7 грудня 1938 р. На сторінках академічного вісника не було некролога. Філософа поховали на Байковому цвинтарі. Згодом могилу знищили.

Син Микити Петровича Гілярова-Платонова Олексій Микитович залишив сина й онука Сергія Олексійовича Гілярова.

ОНУК — С.Гіляров (1877—1946)

Хто ж нам тепер
усе це пояснить?..

Хороший мистецтвознавець — зовсім не другорядна постать у мистецтві й житті. Сергій Гіляров буде видатним дослідником, істориком і хранителем художніх скарбів. Він умів пояснити смисл живописних полотен, великих таємниць мистецтва й життя. Для цього треба було знати і любити саме мистецтво — з радістю й наснагою, властивим Гіляровим: «Кожен твір мистецтва — мікрокосм. Творчість містить у собі елемент майже божественний. У розумінні твору мистецтва дослідник прилучається до радості творчості художника»...

Широта й розмах наукових інтересів Сергія Олексійовича Гілярова, мабуть, теж передалися у спадок. Від мистецтва Стародавнього Єгипту та античного світу, Китаю і Монголії, майстрів італійського і північного Відродження до представників мистецтва ХIХ і ХХ століть та популяризації великих західних художників у масовій просвітницькій серії українською мовою. А як вам таке завдання: «Необхідно показати, чому і якими шляхами проникли в мистецтво Стародавньої Русі китайські й тибетські мотиви»?..

Сергій Гіляров, теж за традицією, володів кількома іноземними мовами досконало. Чудово знав і чудово писав українською. Його син навчався в Києві в українській школі. А писав настільки добре, що його твір при вступі до рідного Київського університету відзначив викладач Микола Зеров, який приймав іспит. Сказав, що це найкращий твір. Просив до себе.

Сергій Гіляров тільки й жив мистецтвом. У які часи? Коли радянська влада наступала на культуру, як «ідеологію буржуазії». Часи войовничого й нещадного нищення інтелігенції — «цих слуг експлуататорів».

Він рано одружився, треба було утримувати сім’ю. Теж у спадок і без будь-яких конспектів чи записів продовжив фамільну справу — викладання. І так само блискуче. Багато хто пам’ятає його лекції з мистецтва в інститутах, технікумах, художніх вузах Києва. Щось схоже... недовга історія його викладання на початку 30-х у київському Інституті кінематографії. Де він і став, із допомогою парткому та анонімної статті в багатотиражці «Кино-кадры», — «апостолом буржуазії», який «протягує контрабанду меншовизму-троцькізму». У зв’язку з чим? Щоб нагадати звичайнісінький жах недавньої ідеології, процитуємо тодішнє обвинувачення викладачу: «Раздел готического искусства Гиляров читает с таким воодушевлением, что непосвященный студент может сделать вывод, что это было настоящее искусство и что пролетариату не под силу строить свое искусство».

Звичайно, Гіляров пише покаянний лист у редакцію з визнанням «гріху буржуазного об’єктивізму» і залишає кіноінститут. Але не залишає родової ідеї та практики.

Пише в одній своїй статті категоричне: «Сучасність у суспільному житті — справа політика. Історик має бути безпартійним, неупередженим і справедливим. Я чудово знаю, що історична об’єктивність є не що інше, як ідеал і здійсненна фактично лише дуже малою мірою... Наукове мистецтвознавство — це історія мистецтв»...

Батько, Олексій Микитович, міг би й заперечити: «Суспільний соціальний устрій закладений у самій нашій істоті. Для розуміння нашого життя необхідно брати людину в її суспільному середовищі»... Принцип історизму. Принцип трагедій найрозумніших людей.

Основним місцем докладання сил і таланту Сергія Гілярова стає київський Ермітаж — Музей західного і східного мистецтва, все, що було зібране Варварою і Богданом Ханенками та ним самим.

...Добре б уявити і зняти, як іде молодий Сергій з недалекої рідної домівки на Тарасовській — сюди, до найважливішого для нього будинку в Києві. Близько. Тут його справжній дім, його фортеця мистецтва на довгі і страшні роки. Тут він сховається й розчиниться у світі мистецтва. Тут він служитиме йому з молодих літ і до смерті. Сергій ще від Варвари Ханенко почує й погодиться з її мрією: створити національний Центр вивчення світового закордонного мистецтва.

І він усе-таки взявся за воістину титанічну роботу. Подивіться на збережену експозицію, архіви та запасники, на сотні картин і гравюр. С.Гіляров укладає науковий каталог Музею мистецтв ВУАН. На Гілярові, починаючи з організації аспірантури, тримається наукова, просвітницька та екскурсійна робота. Він збирає втрачені старі й нові шедеври для музею. Був багаторічним заступником директора з науки та Хранителем.

Він робив відкриття світового рівня. Саме С.Гіляров у відомому портреті графа Головкіна, зробленому французькою художницею XVIII століття, розпізнав і довів, науково кажучи — ідентифікував зображення... іншої людини — останнього польського короля Станіслава Понятовського. Ще цікавіше його інше відкриття. Десь на задвірках лаврського подвір’я, у купі церковного мотлоху періоду безперервної боротьби з релігією С.Гіляров знаходить, розпізнає і реставрує... роботу Лукаса Кранаха «Адам і Єва». Яке прекрасне поповнення експозиції, яке досягнення! Якби індустріалізація не вимагала вилучення знайденого шедевра, придатного для продажу та експорту. Кожне таке «вилучення» ставало особистою трагедією для Сергія Олексійовича. Нині «Адам і Єва» Кранаха перебуває у США, в музеї міста Пасадена. Є інтернетівська адреса, можна послати запит... Невідомо лише, чи знають там про подвиг і трагедію С.Гілярова, в якого з музею на Терещенківській, 15, забирали, як рідних дітей, багато шедеврів.

Та й уся колекція музею, зібрана колишніми капіталістами, була ідеологічно ворожа, тому що могла служити знаряддям контрреволюційного, антирадянського і релігійного впливу на відвідувачів. Заступнику директора з науки доводилося виправдувати саме існування світового мистецтва та необхідність ознайомлення з ним. Найчастіше екскурсії проходили під девізом: «Мистецтво на службі коронованих дегенератів і церкви». Втім, дегенератів-начальників від мистецтва було завжди предосить. Набагато більше, ніж справжніх його дослідників.

Сфінкси

«Символом непоясненної загадки, емблемою таємничості здається нашому уявленню Сфінкс-істота з головою людини й тілом лева», — чується голос Сергія Гілярова з піввікового забуття, в одному з його надзвичайних досліджень. У греків і єгиптян ця лиховісна істота називалася протилежно й виразно: «душитель» і «блискучий». Ось такий блискучий душитель із сифілітичним носом — в одному з різновидів чудовиськ. Автору дослідження світових Сфінксів на прикладі власного життя довелося випробувати силу цього «душительства». Знавець світової культури, звісно ж, був невиїзним, не мав достатньо літератури та довідників, але листувався з колегами іноземними мовами. Цього було досить, щоб ще в 1933 р. посадити його в «допр», звідки в листі до прокурора С.Гіляров повідомляє про «повне нерозуміння причин арешту», коли йому «інкримінується активна участь у контрреволюційній організації (в музеї?! — Ю.І.) і в шпигунському характері зв’язку з закордоном». Документ зберігся — можна показати.

Поки що С.Гілярову щастить, і після десятків жорстоких допитів та піврічного ув’язнення його випускають, хоча й з тимчасовим позбавленням роботи в рідному музеї. Почнеться і мине війна з окупацією міста, Сергія Олексійовича заарештують знову, і у «власних своїх свідченнях» він розповість про погляди та «ставлення до радянської влади» ще з 20—30-х років: «...Моє ставлення до радянської влади було негативним... Мене, як і більшість нашої інтелігенції, лякала та обурювала політика червоного терору... Я не міг прийняти деяких реформ у сфері народного просвітництва, коли на посади професорів призначалися люди без необхідної кваліфікації... До колективізації в мене було внутрішньо негативне ставлення. Через ці суворі й жорстокі методи... Неприйнятною була для мене й художня політика радянського уряду. Продаж через Держторг за кордон музейних цінностей як наших українських, так і столичних музеїв. Я схильний бачити в цьому шкідливу антирадянську ініціативу. Я намагався в порядку відомчої підлеглості протестувати проти цього, але, звичайно, дарма... Нарешті, я дуже негативно ставився до знищення пам’яток архітектурної давнини в Києві. Протестувати чи виступати проти цих руйнацій я не бачив можливості, оскільки вони були санкціоновані вищими урядовими органами»... Були ще доноси й посилання на гіляровський коментар до картини Пітера Брейгеля «Сліпі». Мовляв, чули в його лекції, як ми йдемо за сліпцями і впадемо вслід за ними в провалля... І донині страшно подумати...

Сфінкс повертається іншим боком свого лиховісного профілю. Почалася війна. Ворог стояв біля стін рідного міста. І Батьківщина, і її художні цінності опинилися перед новою загрозою. Що було робити, і як поведеться Хранитель під час нового випробування?

Вибір

...При будь-якій евакуації музей усе одно залишається у своєму місті. Професор Гіляров готує і відправляє експонати в тил, чимало невідправленого ховає таємно в підвалі та майстерні у дворі. Але на всі пропозиції евакуюватися з сім’єю самому — не погоджується. Хранитель залишається у своєму музеї в рідному місті. Він не може його покинути. На жаль, Гіляров не зможе запобігти планомірному й ретельному розграбуванню київського ермітажу німецькими окупантами, представниками «культурного» штабу Розенберга. Картини забирали для потреб Рейху, щоб прикрасити резиденцію рейхскомісара України Еріха Коха і просто установи та квартири офіцерів у Києві.

Розбою запобігти було неможливо, а зменшити його наслідки? Куратором Музею західного і східного мистецтва став мистецтвознавець зі штабу Розенберга. Директором призначили С.Гілярова. До того ж у музеї організувався своєрідний німецький клуб. Щоб почуватися тут як у Європі. Тривали екскурсії, лекції, відбулася виставка німецької гравюри. Гіляров щодня і в окупації ходив на роботу до музею.

Що було — то було. Публікації професора про діячів культури німецького походження в контрольованій окупантами газеті «Нове українське слово». Я перегортав підшивку цієї газети, й мені було якось не по собі: серед матеріалів про перемоги фашистських військ, фотографій фюрера та наших полонених, закличної реклами про прекрасну роботу в Німеччині для дівчат, статей на кшталт «Сталінізм — витвір світового жидівства» і оголошень «Теплі речі нашим визволителям» — бачити підпис шанованого професора?.. Хай і під абсолютно академічною статтею про Йоганна Шеделя... Його вибір... Він завжди і скрізь писав про художників.

Та ось ще заголовки. Про те, про що в ті часи ще не говорили взагалі: «Колгоспи і голодомор», «Церкви, знищені більшовиками в Києві»... За цим — ще один злочин (він же відкриття) Сергія Гілярова. У місті — безпрецедентна виставка — «Музей-архів переходової доби». Як член ученої ради цієї небувалої виставки із тисяч документів, фото, свідчень, професор Гіляров одним із перших, нехай і в окупованому Києві, розповів світові про знищення більшовиками в Києві найдавніших храмів, пам’яток культури та мистецтва — ще до війни. Це був справжній крик і стогін за втраченими шедеврами рідного міста. Скромна у своїх потребах людина, стурбована вже при кількох режимах побутовими і звичними питаннями виживання, справжній аристократ духу й лицар мистецтва — він завжди і в будь-якій обстановці безстрашно казав правду, хай і на цвинтарі культури. Війна — не війна. Є обов’язок.

Та що буде потім, коли повернуться наші й довідаються? Він розумів. Його вже одного разу заарештовували. А за таке... І знову є можливість піти з Києва. Цього разу — з німцями, на Захід, такий знайомий за мистецтвом. Після двох років страшної окупації багато хто виїздить. Рятуються...

Вже літній і виснажений Сергій Олексійович Гіляров із дружиною й сином Меркурієм залишаються. І цього разу він не може залишити ні Києва, ні музею.

...Є не парадні, а страшні кадри зустрічі визволителів після двох років окупації. Купка нещасних, змучених, тремтячих киян на руїнах. Сльози радості чи пережитого горя? Без знищених, померлих від голоду і хвороб, тих, хто виїхав або був вивезений, киян. Уже наступного дня після визволення до музею прийшов його хранитель, професор Гіляров. Як і годилося, після огляду музею був складений акт. «Ми знайшли»... Хранитель засвідчує — що залишилося після розбоїв, вивезення, а що й збереглося. Разом із ним.

Колекція відроджувалася, картини поверталися у свій дім. І вже в серпні 1944 року музей був відкритий для відвідувачів. Гіляров чекає вирішення і своєї долі. Сподівається. І навіть ненадовго отримує посаду — директора Київської музейної групи. Але ж має повернутися і до нього таємничий Сфінкс із проваленим носом. Чути:

«...Фанагорійський сфінкс мовчить... Краса, любов і смерть як вінець пізнання недосяжного — ось у чому розгадка»... Його слова, його формула.

І вже гугняво звучить у задушливому тюремному повітрі просте, як вирок, запитання: «Чому ви залишилися на окупованій території і працювали на німців?..» 30 грудня переможного 1945-го Сергія Гілярова заарештували. У своєму «Особистому свідченні» він відповідає на запитання: «Я усвідомлював, що моя поведінка, мої антирадянські випади в епоху окупації не можуть минутися для мене безкарно, якщо повернеться радянська влада. «Ми залишимося тут до останнього подиху або до переможного кінця», — казав я всім, хто радив мені їхати»...

8 лютого 1946 р. С.Гіляров помирає в лікарні Лук’янівської в’язниці. Офіційно — від запалення легень. Проте з’ясувалося, що він помер від виснаження, відмовившись приймати їжу. Такою самогубною смертю він сподівався не зіпсувати кар’єру синові Меркурію. Всі в родині Гілярових були ідеалістами. І порядними людьми. Вченими. Навіть в «анкеті обвинувачуваного», відповідаючи на запитання про походження, Сергій Олексійович колись сміливо виводив: «З академіків». Як з’ясується, визначення — для минулих і майбутніх членів роду.

ОНУК, Сергій Олексійович Гіляров, залишить ПРАВНУКА — Меркурія Сергійовича. (1912—1985). Академік АН СРСР, видатний ентомолог, засновник грунтової зоології. Автор понад 500 наукових праць, тричі лауреат Державних (Сталінських) премій, головний редактор «Журнала общей биологии».

У родині завжди шанували життя і творчість. Показуємо й посилаємося на картину (за рекомендацією родичів) Ієроніма Босха «Сад земних радощів», щоб краще зрозуміти найкращу книжку ПРАВНУКА — «Закономірності пристосувань членистоногих до життя на суші». У будь-які нелегкі часи цвів і плодоносив «сад земних радощів» для веселих (gilaris!) у справі й вільно мислячих Гілярових. Зокрема і для порятунку на продовження роду Меркурія.

ПРАПРАВНУК Гілярова-Платонова Олексій Меркурійович — теж пішов у науку про життя. Гідробіолог, професор, завідуючий кафедрою загальної біології МДУ.

Ми коротко подали інформацію про п’ять поколінь чудової фамілії. Усі Гілярови, крім генетичного успадкування, продовжувалися і своїми учнями. Адже які легендарні педагоги та вихователі! Студенти завмирали на цих лекціях, відбувалося диво передачі досвіду, думок, традицій. У будь-якій, навіть дуже буйній художній аудиторії. Коли говорив той-таки професор С.Гіляров, Тетяна Яблонська вигукувала: «Наче він прийшов до нас із ХІХ століття...» І повів у майбутнє, додамо. Зі славної київської родини філологів Білецьких, які так і не встигли врятувати Сергія Олексійовича, молодий Платон, на пораду Гілярова, з живописців став мистецтвознавцем, та яким! Прийшов на його місце в музей. Щоб продовжити.

Чи багато користі для сучасників від філософів, мистецтвознавців, критиків? Може, даремно кажуть: критика — це абсолютний слух на майбутнє. Проте справжня історія некваплива. Адже і С.Гіляров каже: «Не справа історика мистецтв увічнювати сучасність. Нам потрібно встановити той термін давності, який робить явище об’єктом історичного розуміння». І хоча мудрість Гілярових перевірена часом, Олексій Микитович-філософ може й уточнити необхідну всеєдність із властивою йому емоційністю: «Скинь із себе всю непотрібну ношу, слабка людино... Не зневажай почуттями. Твердо пам’ятай, що в серці лежить коріння релігійного, морального, поетичного світорозуміння, що на цьому тривожному верстаті сплітається той убір, без якого непридатним стає життя»...

І такі люди, із їхнім розумом, талантом та серцем, у нас «кудись раптом зникали». Про них надовго забували... Я спробував зібрати, хай у першому наближенні, обличчя славної династії. Ось вони всі поруч... Гідні не лише пам’яті, а й фільму. Я лише спробував вибудувати матеріал, уже знайдений упродовж десятиріч, по крихтах, із великими труднощами — багатьма дослідниками цієї приголомшливої історії. Вони шукали забуті факти життя Гілярових — теж для майбутнього.

Із вдячністю назву їхні імена. Це історики, філософи, мистецтвознавці: С.Білокінь, Н.Крутенко, М.Ткачук, Н.Корнієнко, В.Скуратівський, О.Рославець.

Сам же я подумав насамкінець ще про одне значення досвіду Гілярових. Дуже може бути, важливого для сьогоднішнього непевного дня. Усі вони вчили думати...