Гідне виправдання життя

Омелян Осипович Пріцак на прохання свого учня з Туреччини Шинасі-бея до свого шістдесятиріччя написав автобіографію під латинською назвою Apologia pro vita sua — «Виправдання свого життя», яка була опублікована у гарвардському «Часописі турецьких досліджень» (1978). У ній він розповів про нелегку наукову кар’єру, про цілі, які ставив перед собою, і дуже пунктирно про те, що вдалося зробити. Статті передує звернення до читача від редакції, у якому дуже лапідарно, але точно О.Пріцак охарактеризований як учений-гуманіст: «Ми бачимо в Омеляна патріотизм, який виріс із гуманістичних традицій, що так рідко трапляється в наш час. Його інтерес до людини призвів спочатку до вивчення його власної нації та культури, потім до вивчення багатьох інших спільнот і, зрештою, до проблем універсальної культури».

Народився Омелян Пріцак 17 квітня 1919 року поблизу Самбора на Львівщині в сім’ї залізничника. Батько після поразки визвольної війни помер у польському концтаборі. Цей факт, коли про нього пізніше довідався юний Омелян, зіграв важливу роль у самоідентифікації. Варто пам’ятати, що все це відбувалося у міжвоєнній польській державі, коли бути українцем було не надто комфортно. Закінчивши гімназію в Тернополі, Омелян вступив до Львівського університету. Читаючи «Історію України-Руси» М.Грушевського, він зрозумів, що без залучення східних джерел історія України повною бути не може. І він ставить перед собою мету не лише вивчити історію, а й опанувати кілька східних мов. Тим більше що класична гімназія у дусі «австрійських» традицій давала ґрунтовні знання давніх і сучасних європейських мов. Львів у передвоєнній Польщі був важливим центром сходознавства, серед професорів університету — вчені європейського рівня. Учитися було в кого.

Із приходом Червоної армії разом зі своїм учителем, відомим істориком України І.Крип’якевичем Омелян бере активну участь в університетському житті. У Львові відбувається його пам’ятна зустріч із А.Кримським, що перетворилася непомітно на екзамен зі східної філології. Усе завершилося тим, що він приїздить до Києва і стає аспірантом академіка. Проте Друга світова війна змішала всі плани: призов до армії, арешт А.Кримського, полон, втеча, незавидне становище остарбайтера в Німеччині.

У Берліні Омелян Пріцак зустрів знайомого з довоєнних часів сходознавця Р.Хартмана, котрий допоміг продовжити навчання в університеті під керівництвом уславлених німецьких професорів. Після закінчення війни він продовжує заняття в Геттінгенському університеті, заробляючи на життя як доведеться, що в розореній Німеччині було зовсім не легко. Омелян Осипович згадував, як його вчитель професор Г.Шедер «мене переконав, що історик середньовіччя — а таким я тепер ставав, хоч в центрі моєї уваги не була виключно Україна, а й Середня Азія з її півкочовими імперіями — мусить бути заразом філологом. Бо тільки уважний філологічний аналіз джерела відкриває — навіть якщо на невеликі фрагменти — код думок тих, хто залишив свої писані свідоцтва. А крім того, сама мова є дуже важливим джерелом для пізнання оригінальності даної культурно-політичної спільності».

Аби пізнати історію України, необхідно вивчити всі кочові державні утворення, які упродовж більш-менш тривалого часу перебували на її території, — і молодий учений заглибився у дослідження великої сім’ї алтайських мов, до складу якої входять і тюркські мови. 1948 року він захищає дисертацію і стає викладачем університету. 1951 року Омелян Осипович — доцент кафедри історії Євразії й алтайської філології Геттінгенського університету, потім переїздить до Гамбурга, де з 1957 року — професор.

На початку 50-х рр. він здійснює те, чим по праву пишався — організаційно оформлює існування алтаїстики: створює міжнародну наукову організацію Урало-Алтайське товариство і стає його генеральним секретарем. Від 1958 до 1965 р. — він його президент. Омелян Пріцак започаткував періодичне видання Ural-Altaische Jahrbucher і шість років поспіль був його головним редактором.

Спочатку як «гостьовий професор» він читає лекції у низці американських університетів, а 1964 року одержує запрошення від Гарвардського університету і посаду професора загального мовознавства і тюркології. У результаті його діяльності тюркологія стала однією з провідних дисциплін університету.

Однак звістки, що приходять із рідної України, не тішать: рух передової інтелігенції за відродження української науки й культури жорстоко придушується. Особливо переслідується історична наука. Немає періоду історії України, ані подій, ані персонажів, які не зазнали б фальсифікації. Усе спрямовано на те, щоб стерти пам’ять народу, створити породу яничарів і манкуртів.

Омелян Осипович усю свою надзвичайну енергію спрямовує на організацію української науки на Заході, якщо на рідній землі вона не знаходить місця. Він вважав, що вчені діаспори мають зіграти компенсуючу роль, розвиваючи в західних інституціях ті галузі й напрямки, які в Радянській Україні були занедбані або взагалі не допускалися, такі як візантологія, сходознавство, модерне мовознавство, сучасна філософія тощо.

Україністика у західному світі не розглядалася як самостійна галузь знання подібно до русистики, полоністики або славістики, а була ніби «доважком» до однієї зі згаданих наук. Омелян Осипович вважав таку позицію ненауковою. Порадившись із однодумцями, висунув ідею створення українознавчої інституції в одному з найпрестижніших західних університетів, а не десь у провінції, що було б менш важко. Професор О.Пріцак застосував увесь свій дуже вагомий у науковому світі авторитет, аби переконати керівництво Гарварда — цього найстаршого і найпрестижнішого університету США («кузня президентів»!) — дати згоду на організацію в його системі україністики. Для створення трьох намічених кафедр потрібні були чималі гроші. Він звернувся до відомого патріотизмом і благодійністю Петра Яцика і разом, об’їхавши США й Канаду, вони зібрали потрібну суму.

1973 року відкрили три кафедри: історії України — ім. М.Грушевського, української філології — ім. О.Потебні, української літератури — ім. Д.Чижевського. При університеті було також засновано Український дослідницький інститут, який із 1977 року видає авторитетний науковий часопис Harvard Ukrainian Studies. У ті ж роки почали видаватися наукові серії, особливе місце серед яких посідає «Гарвардська бібліотека давньої української писемності». Видаються пам’ятки, що належать до періоду від середини IX до кінця XVIII ст., релігійного і світського змісту, факсимільно й у перекладі англійською і сучасною українською мовами. На плечі О.Пріцака лягли обов’язки завідувача кафедри історії, директора інституту, головного редактора часопису (разом із І.Шевченком), редактора серій тощо. Відомі події у Чехословаччині 1968 року завадили йому реалізувати ще один план — створити міжнародну організацію україністів, аби закріпити статус україністики як міжнародної наукової дисципліни.

Усе начебто було налагоджено, та життя приготувало новий виклик. 1988 року з помпою відзначалося 1000-ліття водохрещення Русі. Кремлівські ідеологи повернули справу так, що всупереч історичним фактам і здоровому глузду, усі торжества були зосереджені в Москві, а Київ, де й почалася християнізація Східної Європи, залишився на задвірках. Передбачаючи це, О.Пріцак розробив так званий Гарвардський проект тисячоліття, який здобув підтримку всієї діаспори. Він був реалізований: провели церковні урочистості, причому спільно з православними і греко-католиками, наукові конференції, організували публікації, виступи у ЗМІ. Особливе значення мав міжнародний науковий конгрес, присвячений знаменній даті, організований в італійському місті Равенна, під час якого здійснилася давня мрія професора — було створено Міжнародну асоціацію україністів (МАУ).

Піднесення національно-визвольного руху в Україні, який розпочався під час перебудови, сколихнуло весь світ і позначило новий етап у житті й діяльності Омеляна Пріцака. Він відвідав Україну, зустрічався з українськими вченими, розмовляв зі сходознавцями в Москві. Президент АН України академік Борис Патон передав йому через академіка І.Юхновського запрошення приїхати до Києва. 1990 року Пріцака було обрано іноземним членом академії. Тоді й розпочався київський період його діяльності. Він виступив палким лобістом відновлення в Україні наукового сходознавства. Спочатку було створено відділ в Інституті мовознавства ім. О.Потебні, а потім — повноправний Інститут сходознавства, який одержав ім’я нашого всесвітньо відомого орієнталіста — академіка Агатангела Кримського, відділення інституту в Криму, Східне відділення у Київському університеті ім. Тараса Шевченка, почав видаватися академічний часопис «Східний світ».

Важко було Омеляну Осиповичу в Києві. Укорінена за роки радянської влади бюрократична система управління науковим життям, явні й таємні недруги, безгрішшя інституту не давали можливості реалізувати все задумане, та все-таки він заклав солідні основи для подальшого розвитку сходознавства в Україні. Проте загострення хвороби змусило повернутися до Америки, де можна було отримати необхідне лікування.

Не варто гадати, що йому в житті довелося ступати лише по паркету, його неодноразово критикували і в СРСР, і в діаспорі. Та скрізь критика йшла від ідеологічно заангажованих діячів: «марксистів-антинорманістів» — «тут» і ура-патріотів — «там». Омелян Пріцак був справжнім ученим, для якого головне в науці — Істина, хоч якою гіркою вона часом була для «патріотичного серця». Він вважав, що в Радянському Союзі «не було нормальної історії, а була ідеологія, помішана з так званим патріотизмом», а «Правдива історія — наукова історія. Вона може дати лише одну відповідь, бо повинна шукати історичної правди. А правда — неподільна і підлягає доказові».

Академік О.Пріцак надавав велике значення методології історичних досліджень. А в Києві він виявив, що наші наукові співробітники нічого, крім марксистсько-ленінської теорії, не знають, що всі теоретичні досягнення сучасної гуманітарної науки пройшли повз нас... Відгукуючись на прохання молоді, погодився вести у Київському університеті заняття з історіософії. Насамперед він наполягав, що «історія є точна наука, яка має свої критерії, на базі яких історик доходить до одної тільки можливої правди, яка підлягає доказові».

Омеляну Осиповичу не були притаманні забобони та фобії. В Америці він прагнув знайомити західний учений світ із досягненнями радянських сходознавців: публікував статті, рецензії і замітки про ті або інші книги, дослідження, що з’явилися в СРСР, які, на його думку, могли б збагатити світову науку, запрошував учених через залізну завісу на різноманітні міжнародні конференції. Щоправда, вони не завжди могли такими запрошеннями скористатися. Тут можна пригадати відомий факт про висування ним кандидатури М.Бажана на здобуття Нобелівської премії, коли О.Пріцак входив до складу групи «корифеїв», які мають право висувати кандидатів на премію. Фінал цієї історії відомий: з огляду на ситуацію у країні, Микола Бажан був змушений від такої честі відмовитися.

Засвоєні Омеляном Осиповичем вищі стандарти в організації наукової праці він прагнув застосовувати й у нас, коли очолив інститут. Він керувався тим, що справжня наука за своєю суттю інтернаціональна і не може розвиватися в якомусь замкнутому просторі, «у національно-обмежених формах», як не може існувати нація без нормальних зв’язків зі своїми сусідами.

О.Пріцак не був «квасним патріотом» і досить гостро критикував вітчизняну «еліту». Це особливо яскраво видно з його стислого коментаря у часописі «Сучасність» у зв’язку з виходом відомої статті академіка І.Дзюби про неповноту української культури. Він солідаризується з висновками автора і пише: «Ми століттями звикли користуватися творами інших культур (це легше, ніж творити самим !) і свою національну культуру — дуже на руку асиміляторам — підсвідомо чи свідомо уважали як «етнічний» додаток до даної основної, себто чужої, культури. Це і довело до неповности нашої культури, з якою досі ще не можемо дати собі ради. Ми не привикли дивитися на українську культуру як цілісність». «Без правильного функціонування української культури не може існувати життєздатна українська нація».

Останні роки життя він працював над завершенням свого opus magnum — багатотомного дослідження «Походження Русі». Замість умоглядних, іноді політизованих побудов, що стосуються справді складного питання про витоки Русі, О.Пріцак вирішив створити справді наукову історію. Для цього він використав усі джерела, від скандинавських до арабських, від європейських до далекосхідних, проаналізував, порівнюючи їх одне з одним, і повільно, але на твердій основі писемних пам’яток наближався до істини. Як приклад можна зазначити, що вчений досліджував навіть написи на надмогильних каменях у далекій Ісландії, де також виявив відомості про походи скандинавських вікінгів на Придніпров’я. На сьогодні вийшли друком два об’ємні томи, але завершити цю велику працю він не встиг. Щоб її закінчити, знову знадобиться ентузіаст, ерудит і поліглот в одній особі. Залишається сподіватися, що він з’явиться.