Генсек «застою». 19 грудня виповнюється 100 років із дня народження Леоніда Брежнєва

Теперь он для многих только герой анекдотов…

Андрій Брежнєв
(онук Леоніда Брежнєва)

Після недовгої, майже 10-річної хрущовської «відлиги» брежнєвський «стабілізець» видавався вічним. 18 років рядив Ілліч, точніше, його оточення, яке підняло його на вершину політичного олімпу в жовтні 1964-го, вважаючи «перехідною» фігурою. Нічого собі «перехідна»: Брежнєв поступово усунув своїх покровителів, евентуальних чи реальних ворогів, оточив себе відданими «царедворцями», зосередив у своїх руках владу, перетворився з любителя життя в усіх його виявах на життєво важливого для панівної тоді геронтократії «дорогого Леоніда Ілліча». На схилі віку він кілька разів звертався до них із проханням відпустити його на пенсію. Вони не погодились: ким би вони були без нього? Брежнєв, бранець номенклатури, помер на посту в листопаді 1982-го, був похований на Красній площі, біля Кремлівської стіни з усіма належними тоді почестями.

Звідки ж узявся цей герой? Він походив із російської родини, що проживала на Дніпропетровщині. Народився 1906 року в Кам’янському (сучасне місто Дніпродзержинськ). В анкетах у графі «Національність» писав то «росіянин», то «українець». Наприклад, українцем він записав себе в одній з анкет у 1935 році. Нині, до речі, в Росії дехто схильний наголошувати на «українськості» Брежнєва. Так, він народився в Україні. Проте Леонід Ілліч — яскравий приклад того, як «наші» люди (себто вихідці з України) служили спочатку царській, а потім червоній імперії. Брежнєв був космополітом (ясна річ, не в юдофобсько-сталінському сенсі цього слова), хоча він любив Україну за те, що тут чарівні жінки, прекрасна природа, добра їжа, мелодійні пісні… Проте він упритул ніколи не бачив самодостатності України в державницькому та духовному вимірі.

Наприклад, на засіданні політбюро ЦК КПРС, себто публічно, він міг собі дозволити знущатися з української мови, згадуючи епоху «українізації». Не один раз він запитував: «Знаете, как будет по-украински звучать месяц декабрь? Цицкень». А далі був сміх. І самого Брежнєва, і того, хто йому хотів догодити.

Життя та кар’єра

Та повернімося до його біографії. У 1927-му Брежнєв закінчив Курський землевпорядно-меліоративний технікум, працював землевпорядником у Кохановському районі в Білорусії, а згодом займався земельними справами на Курщині та на Уралі. Повернувшись в Україну, навчався в металургійному інституті в Дніпродзержинську. Працював інженером на Дніпровському металургійному заводі, а в 1936—1937 роках був директором Дніпродзержинського металургійного технікуму.

У 1937-му почав політичну кар’єру, ставши вже у 1939-му секретарем Дніпропетровського обкому КП(б)У. Під час війни був політпрацівником на всесоюзно потім відомій Малій землі під Новоросійськом. По війні очолював Запорізький і Дніпропетровський обкоми партії, ЦК Компартії Молдавії. В 1952 році Сталін, слухаючи виступ Брежнєва на ХІХ партійному з’їзді, назвав його «красивым молдаванином». Це суттєво посприяло просуванню Брежнєва «нагору», його партійній кар’єрі.

У жовтні 1952-го обраний секретарем ЦК КПРС. Після смерті Сталіна у березні 1953-го призначений начальником Політуправління Військово-Морських Сил, заступником начальника Головного політичного управління Радянської Армії і Військово-Морського Флоту. З лютого 1954-го другий, а з серпня 1955-го — перший секретар ЦК Компартії Казахстану. Власне, Хрущов довірив йому своє «дітище» — освоєння цілинних і перелогових земель, а потім оцінив його роботу: з лютого 1956-го Брежнєв став секретарем ЦК КПРС. Його кар’єра за підтримки Хрущова стрімко розвивалась і невдовзі Брежнєв став Головою Президії Верховної Ради СРСР і водночас (з червня 1963-го) секретарем ЦК КПРС.

При цьому Брежнєв став одним із тих, хто зрадив Хрущова (хоча й не будемо перебільшувати значення поняття «зрада», коли йдеться про велику політику). Коли в 1964 році на фатальному для Микити Хрущова жовтневому пленумі ЦК КПРС Брежнєва запропонували обрати першим секретарем ЦК, маршал Семен Тимошенко (за спогадами сучасника) вимовив: «Кого? Леню первым секретарем? Ну и дела…».

Так, саме на «Леню» зробили ставку ті, хто був осердям антихрущовського заколоту: і сталініст Михайло Суслов, і агресивний екс-голова КДБ Олександр Шелєпін (на той час голова Комітету партійного контролю, секретар ЦК КПРС і заступник голови Ради міністрів), і гнучний Микита Підгорний, і навіть обережний Петро Шелест etc. Чому? Тому що Брежнєв своєю безбарвністю, відсутністю очевидної харизми влаштовував усіх — і тих, хто плекав надії згодом зайняти його місце, і тих, хто, втомлений ексцентричністю не лише реформ, а й поведінки Хрущова, щиро вважав, що потрібний прогнозований і керований лідер. Такий лідер матиме кредит довіри від соратників, а значить забезпечить стабільність.

Та більша частина тих, хто привів Брежнєва до влади, помилилися. Він був не зовсім тим «Леней», якого, скажімо, уявляв собі маршал Тимошенко. Наведу на підтвердження один маловідомий, але важливий для розуміння «справжнього» Брежнєва приклад, пов’язаний із Хрущовим. Його доля вперше вирішувалася на пленумі ЦК КПРС у червні 1957 року, коли проти Хрущова відверто пішли такі сталінські динозаври, як Молотов і Каганович. Вони вважали, що критика «вождя народів» зайшла надто далеко. Брежнєв тоді підвівся і сказав слова на захист Хрущова. Його брутально перервав Каганович. «Леня» не на жарт перелякався, замовк, сів, був у розпачі, й на пленумі більше не з’являвся. Переміг тоді Хрущов, а невдовзі йому передали записку від Брежнєва, який шкодував, що не зміг бути на пленумі до кінця, вітав Хрущова з перемогою. Ця записка відновила довіру і приспала Хрущова: невдовзі Брежнєв став членом президії (так тоді іменували політбюро) ЦК КПРС.

А в 1964 році, відбувши жовтневий політичний спектакль у вигляді антихрущовського партійного пленуму і вийшовши на авансцену, Брежнєв розпочав виконувати роль першої особи не з інтересу до економіки (цим доручили займатись Олексію Косигіну), а з протидії хрущовській десталінізації. Вже в 1966 році на ХХІІІ партійному з’їзді планувалося публічно (хоча й частково) реабілітувати Сталіна. Всередині країни почалися протести. Наприклад, 14 лютого 1966 року відомі діячі науки і культури — Петро Капиця, Андрій Сахаров, Ігор Тамм, Валентин Катаєв, Віктор Некрасов, Володимир Тендряков, Корній Чуковський, Олег Єфремов, Майя Плісецька та багато інших підписали листа до Брежнєва, підкреслюючи неприпустимість реабілітації Сталіна. У листі, зокрема, зазначалось: «...Останнім часом (у деяких виступах і у статтях) в нашій пресі з’являються тенденції, спрямовані, по суті справи, на часткову чи опосередковану реабілітацію Сталіна... Нам до цього часу не стало відомо жодного факту, жодного аргументу, що дозволяють думати, що засудження культу особи було у чомусь неправильним. Навпаки. Річ в іншому. Ми вважаємо, що будь-яка спроба обілити Сталіна містить у собі небезпеку серйозних розходжень всередині радянського суспільства».

До цього додалася тверда позиція лідерів Югославії, єврокомуністів Італії та Франції, які заявили, що відкличуть свої делегації. Це змусило Брежнєва змінити попередній задум. Проте вже тоді Сталін дивився на нас з кіноекранів, з’являвся на сторінках наукових і художніх видань, а у червні 1970-го йому поставили бюст на могилі біля Кремлівської стіни у Москві. Поруч із цією могилою в 1982 році знайде свій останній прихисток і сам Брежнєв. Що ж, цілком гідний сталінський сусід.

Він показав, що таке «брежнєвізм»: неосталіністська лінія, посилення русифікації народів СРСР, агресивна зовнішня політика (зокрема придушення протестів у країнах соцтабору, а серед них «празької весни» 1968-го, авантюристична війна в Афганістані, розпочата в 1979-му), що спиралася на шалену і руйнівну для господарства країни ескалацію озброєнь, підтримка «революційних» режимів у країнах третього світу. Себто, як і Сталін, Брежнєв мав цілком імперське мислення.

Водночас саме з ім’ям Брежнєва пов’язана розрядка, потепління в міжнародних відносинах. Завдяки цьому рівно 30 років тому, в 1976 році в СРСР уперше почали продавати західні газети, серед яких Financial Times і New York Times, а на екранах з’явились дубльовані, хоча й «відредаговані» радянською цензурою (тобто з видаленими з тих або інших міркувань фрагментами) імпортні кінофільми. Безумовно, це не означало більшу відкритість чи демократизм радянського суспільства.

«Брежнєвізм інколи називають безкровним сталінізмом. Поза сумнівом, за Брежнєва репресії не були масштабними та й номенклатуру він не тероризував фабрикацією різного роду справ і процесів. Одначе під час перебування Брежнєва при владі особливої сили набуло придушення інтелектуальної свободи і прав людини (із застосуванням психіатричного терору, арештів і висилок дисидентів), посилився тотальний контроль за суспільством з боку органів КДБ, а також моральна деградація партійно-державної номенклатури.

Деградував і сам Брежнєв. Перелом розпочався з 1975 року. У Брежнєва почала погіршуватись мова, порідшали публічні виступи. 23 лютого 1981 року у Москві відкрився XXVI з’їзд КПРС, який ухвалив рішення про підготовку нової партійної програми. Коли Брежнєв читав доповідь, йому стало погано, пряму трансляцію було перервано. Ставало дедалі зрозумілішим те, що у нас буде новий генсек.

Особисті якості, стиль керівництва

Схоже, нині мода на Брежнєва. Нещодавно в Москві зробили чотирисерійний ігровий фільм «Брежнєв» з неперевершеним Сергієм Шакуровим у головній ролі. До речі, це кіно мені особисто дуже сподобалось. Нещодавно Леонід Парфьонов завершив документальний серіал про Брежнєва. Ілліч, безумовно, герой і для українського серіалу, якщо такий колись буде. Про Брежнєва було складено чимало анекдотів. В одному з них на запитання «Хто такий Брежнєв?» відповідають: «Керівник СРСР епохи Пугачової». Так, примадонна, як відомо, особа впливова, але все-таки не настільки, щоб порівнювати її з Іллічем, який своїми неабиякими впливами завдячує значною мірою своїм особистим якостям. Придивімося до них уважніше.

Найперша теза: Брежнєв був різним у різні часи. На початку його політичної кар’єри не хто інший, як В’ячеслав Молотов дав йому пораду: вкрай важливо встановлювати з людьми особисті, довірливі стосунки. «Я, — зізнався Брежнєв у розмові з Річардом Ніксоном, — назавжди запам’ятав цю мудру пораду». У Дніпропетровську та Запоріжжі говорили про феноменальну пам’ять Брежнєва на людей, про те, що він запам’ятовував не лише імена та по батькові апаратників, а й так званих простих людей, включно з прибиральницями. Він був уважний і доброзичливий, що й створювало імідж «народного» керівника. Насправді це, як виявилось, не зовсім так.

Брежнєв змінювався паралельно з просуванням по партійних щаблях, врешті-решт став кваліфікованим інтриганом (тут дослідники мають спільну думку). Водночас він був боягузом, людиною, яка у відповідальних ситуаціях втрачала душевний спокій (а це, як відомо з політичної історії різних країн, часом сприяє кар’єрі).

Брежнєву вочевидь подобалося чути про себе щось позитивне. Все почалося з дрібниць, а завершилось фактично спробами створити культ його особи з метою консолідації суспільства (третя спроба після Сталіна та Хрущова). Необоротність цьому процесу в 1973 році надав партійний ідеолог Михайло Суслов своєю запискою «Про необхідність зміцнення авторитету тов. Брежнєва Л.І.», що була розіслана в обкоми, крайкоми, ЦК компартій тодішніх республік і містила сигнал: працювати на авторитет генсека доведеться всім. І ті, хто присягався на вірність «ленінським принципам колективного керівництва» запрацювали! Ще й як.

Саме з цією метою навмисне перебільшувалася роль Брежнєва у війні. Через те і блукало по державі запитання: «Ти що робив під час війни: відсижувався в окопах Сталінграда чи воював на Малій землі?» Коли в СССР поширилася мода на мемуари воєначальників, у них з кінця 1960-х раптом з’явився новий «мотив» — присутність Брежнєва. Шукали частину, де він служив, на його висловлювання почали посилатися, стали вміщувати його фотографії. Зрозуміло, характеристики реального Брежнєва, що їх можна було розшукати в архівах, не могли друкуватись. А вони ж були.

Наприклад, лектор Головного політуправління РСЧА (Голов ПУРСЧА) полковий комісар Синянський, який виїздив у серпні 1942-го у 18-у армію з перевіркою виконання наказу № 227, зокрема, писав заступнику начальника Голов ПУРСЧА Шикіну: працівники політуправління Ємельянов, Брежнєв, Рибанін, Башилов «не здатні забезпечити відповідний перелом на краще у настроях і поведінці (на роботі і в побуті) у працівників політуправління фронту… За словами полкового комісара тов. Крутикова і старшого батальйонного комісара тов. Москвіна, й інші працівники схильні переважно до недбалості, самозаспокоєності, панібратства, кругової поруки, пиятики тощо».

І ця критична характеристика Синянського не була єдиною. Ось що писав, наприклад, ще один полковий комісар ПУРСЧА на прізвище Верхорубов про начальника політвідділу 18-ї армії бригадного комісара Брежнєва, в документі, що зберігся в особовій справі останнього. Для початку, як було заведено, йдеться про відданість комісара ідеям партії Леніна—Сталіна, про готовність виконати свій обов’язок. Найцікавіше написано далі: «Чорнової роботи цурається. Військові знання т. Брежнєва — доволі слабкі. Багато питань вирішує як господарник, а не як політпрацівник. До людей ставиться неоднаково рівно, схильний мати любимчиків».

У різні часи це були різні особи. Такими були, наприклад, особистий помічник Брежнєва Георгій Цуканов, потім Костянтин Черненко (партійним прізвиськом якого, до речі, було «Открывачка», оскільки саме він на догоду Іллічу відкривав першим мінеральну воду). Особливу симпатію мав Брежнєв до свого земляка Володимира Щербицького, який після усунення Петра Шелеста очолив ЦК Компартії України. Саме Щербицькому, коли захворів Олексій Косигін, Брежнєв запропонував очолити Раду Міністрів СРСР.

Оточення Брежнєва дуже швидко зрозуміло його любов до різного роду нагород. Чотириразовий Герой Радянського Союзу, Герой Соціалістичної Праці, маршал СРСР, лауреат міжнародної Ленінської премії «За зміцнення миру між народами», лауреат численних нагород, Брежнєв мав ще й Ленінську премію з літератури (присвоєна в 1980-му) за перші дві частини спогадів — «Мала земля», «Відродження» (була ще й «Цілина» — і всі вони були написані, зрозуміло, групою «літературних рабів» під орудою талановитого Анатолія Аграновського). Дослідники підрахували, що у Сталіна було в чотири-п’ять разів менше орденів, ніж у Брежнєва. Особливо суттєво він поповнював свою колекцію нагород в ювілеї чи річниці з дня народження. А оскільки вибір таких нагород був не надто великим, а ключові він уже мав, то оточенню доводилося фантазувати. Так, у грудні 1976-го вийшов указ про нагородження Брежнєва Почесною зброєю з золотим зображенням герба СРСР.

Утім, старалися не лише свої. Наприклад, у грудні 1981 року з нагоди майбутнього 75-річчя Брежнєва в Кремлі відбулося вручення йому найвищих нагород тодішніх соціалістичних країн. Ось тоді, до речі, Брежнєв смачно поцілував лідера Німецької Демократичної Республіки Еріха Хонеккера. Це фото обійде шпальти багатьох газет світу і стане своєрідним символом пізнього «брежнєвізму», що зливається в екстазі з іншими «ізмами», панівними в країнах соцтабору.

Інтелект

Якось один не найдурніший український політтехнолог переконував мене в тому, що успішний політик не мусить мати потужний інтелект або глибокий розум. Насамперед тому, що і перше, і друге завжди породжуватиме сумніви у правильності обраного шляху, а сумніви ефективному політику ні до чого, він просто говорить: «Я знаю, куди йти і що робити».

Брежнєв згаданими якостями, як і ерудицією, не вирізнявся. Любив полювання, колекціонував імпортні легкові автомобілі (а їх йому охоче дарували західні лідери) і сам їздив за кермом, любив (допоки дозволяло здоров’я) випити. В 1973 році під час приїзду держсекретаря США Генрі Кіссінджера навіть його примусив пити горілку. (Хоча Кіссінджер у спогадах цнотливо пише, що під час полювання в Завидові пили лише пиво.)

Важливими для характеристики інтелекту Брежнєва є його щоденникові записи 1977 року (це важливо, навіть якщо врахувати: це пише вже нездорова людина, «не той» Брежнєв). Не згадано жодної книжки, жодного музичного твору, жодного театрального спектаклю (хоча «протокольно» Брежнєв дещо бачив). Країну, якою він керує, Ілліч позначає, як «ССР», часто плутає імена соратників (Шеварднадзе у нього, наприклад, «Шарванадзе»). Одне слово, завершу цитуванням літератора Леоніда Брежнєва.

«16 февраля. Работа на дому.

10 апреля.

Был дома на даче — обедал. Борщ из свежей капусты. Отдых был на дворе дочитывал материалы.

Смотрел хоккей сборная ССР Швеция — итог 4-2 в пользу ССР.

Смотрел «программу времени».

Ужин — сон.

13 апреля. Утро — обычные — мероприятия домашние. Брали кровь из вены.

С 11 часов переговоры с Даудом.

Вопрос о встрече один на один отпал.

Отдыхал — здорово — (обед).

Работал с Дорошиной.

14 апреля. — четверг.

Сделал дома — помыл голову Толя.

Вес 86-700.

Переговоры с Подгорным — о вруч. мне комс. Билета № 1.

Речь Тяжельникова.

Мое выступление.

Галя читает подвал из «правды» об ограничении стратегических вооружений.

Кто авторы этого материала.

Обед и отдых 2.30-4.10

3 мая. Вес — 85.300. Беседа с Рябенко. Разговор по телефону со Сторожевым? Известный вопрос. Разговор с Черненко К.У. — ? По повестке дня ПБ.

Портные — костюм серенький отдал — и тужурку кож. прогулочную взял.

Позвонил Ю.В.Андропов — приехал мы с ним беседовали.

Работа с Дорошиной.

3 июня. Принял Черненко — подписал протокол работал с Галей Дорошиной. Отдых — улетел в Завидово — 5 кабанов».

…Ось таким був реальний, нестолітній Брежнєв. Про столітнього згадувати якось легше. І безпечніше.