Генералісимус пацифістського руху

Намагаючись знайти альтернативу кривавим розв’язанням суперечок народів між собою, багато філософів, правознавців і економістів пропонують серйозні теорії. Але тільки жінці вдалося досягти в цьому дивовижних висот, звертаючись до найважливіших людських почуттів — милосердя і почуття материнства. До цього споконвічного почуття жінок усього світу звернулася Берта фон Зуттнер із закликом «Геть зброю!»

«Графиня изменившимся лицом…»

Треба сказати, що Альфредові з жінками катастрофічно не щастило. Ще 17-річним юнаком він нестямно закохався в таку собі Анну Дезрі. Але красуня досить холодно приймала знаки уваги, які виказував їй вічно похмурий на вигляд Нобель. Набагато більший інтерес вона проявляла до бравого француза, завсідника аристократичних салонів Франца Лемаржа. Якось месьє Лемарж у присутності Анни запитав Нобеля, як той ставиться до математики. Не підозрюючи підступу, Альфред похвалився, що опановував цю науку під керівництвом найкращих учителів. Тоді підступний Лемарж, що саме готувався тримати з цієї дисципліни іспит у Сорбонну, запропонував Альфредові розв’язати задачу з тих, на яких сам добре знався. Але пригнічений прихильністю, яку предмет його обожнювання проявляв до суперника, бідолаха не зміг зосередитися і не розв’язав задачки. А невдовзі Нобелі отримали запрошення на урочисту церемонію одруження Анни Дезрі та Франца Лемаржа. Знехтуваний закоханий так гостро переживав поразку, що звалився в пропасниці. Деякі біографи і тлумачі відомого заповіту Нобеля саме цим епізодом пояснюють відсутність математики серед номінацій премії його імені. Важко сказати, наскільки це відповідає істині, але іншого пояснення поки що не придумали. Точно відомо лише одне: юний Альфред, оговтавшись після хвороби, дав собі обітницю відмовитися від мирських радощів на користь вивчення «великої книги природи», і виконував її з не властивою для юнака твердістю.

Минули роки. Вже ставши доволі заможною людиною і живучи в Парижі, Альфред Нобель побачив у «Комеді Франсез» велику Сару Бернар і знову відчайдушно закохався. Він пише матері листа, в якому запитує, як йому бути. Мати осаджує синів запал такою відповіддю: «Синку... Якщо тобі потрібна богема — ти її матимеш... Я знаю, у Франції до людини, яка занапастила своє життя через жінку, ставляться співчутливо і з жалем, а сам герой пишається цим. На твоїй батьківщині, сину мій, її вважали б йолопом. Бери приклад зі шведів».

Тоді Нобель дослухався материнської поради, але за кілька років доля знову привела його в «Комеді Франсез», яку, як і раніше, осявала Бернар. Він так само був зачарований грою великої артистки. Перший порив — опинитися за лаштунками з букетом квітів біля її ніг. Але наступна думка про те, що в одну річку не можна ввійти двічі, призводить до того, що через когось він передає свій букет, а сам, нещасний і самотній, виходить на вулицю.

І от серед численних відповідей на його оголошення увагу привертає одна — від 33-річної графині Берти Кінскі. Нобель одразу ж висилає їй гроші на дорогу до Парижа.

Приїзд Берти наповнив життя старого парубка новим змістом. Секретарка й економка в одній особі? Яке там! Вони разом відвідують театри і гуляють Єлисейськими Полями. Вони ніби створені одне для одного — спільні смаки та інтереси, однакові погляди на світ і його будову. Споріднені душі. І стається те, що мало статися: Альфред робить пропозицію руки і серця. Але... Йому знову доводиться вислухати відмову: Берта чесно признається, що її серце зайняте іншим.

Нобель іще на щось сподівається. Він замовляє найкращим паризьким декораторам новий інтер’єр свого особняка на Малакофф-авеню і, їдучи в якихось своїх справах, показує Берті ескізи: ось на плані «будуар молодої дівчини» від Леже, а тут — «кімната для роздумів на самоті» від Пуантро. Та все дарма. Повернувшись до Парижа, Нобель не знаходить там Берти. Вона назавжди поїхала у Відень, де таємно обвінчалася зі своїм коханим Артуром фон Зуттнером.

Здавалося б, у таких обставинах будь-яке подальше спілкування неможливе. Насправді ж їхні стосунки тривали багато років. Тільки тепер це була щира дружба, скріплена спорідненістю душ.

І знову втеча

Таємне вінчання сина — не найкращий спосіб змусити батьків змінити своє ставлення до його обраниці. Знаючи, чого можна очікувати з їхнього боку, молоде подружжя змушене шукати на чужині порятунку від батьківського гніву і громадського осуду. Скориставшись запрошенням Катерини Дадіані, княгині Мінгрельської, з якою Берта познайомилася в Бад-Гомбурзі (курортному містечку в Німеччині) ще влітку 1864 року, молоді тікають у далеку Грузію. Тут, далеко від Європи, вони серйозно захоплюються європейською культурою і політикою, поступово доходячи переконання, що прогрес людства неможливий без здорового глузду і освіти. У Зугдіді, Кутаїсі і Тифлісі Зуттнери прожили майже десять років, заробляючи собі на життя приватними уроками музики та іноземних мов.

1877 року між Росією і Туреччиною спалахнула війна. До військових дій на Кавказі Росія вдалася, щоб відтягнути турецькі сили від європейського театру і завадити їх організації. Проте заколот в Абхазії, який підтримували османські емісари, захоплення турецьким морським десантом Сухумі, а потім і всього чорноморського узбережжя від Очамчири до Адлера, вплинули на Чечню і Дагестан, де також спалахнули повстання. Обстановка в цьому регіоні різко загострилася, і Зуттнери опинилися у вирі тамтешніх подій. Про стан справ на Кавказі в Європу надходила мізерна інформація. Тому коли Артур фон Зуттнер почав писати репортажі з театру воєнних дій і відправляти їх у віденські періодичні видання, вони, несподівано для вигнанців, перевершили за популярністю всі очікування, що надихнуло взятися за перо і Берту. Вона писала оповідання, есе та статті. З-під її пера вийшли чотири романи у співавторстві з Артуром, написані в натуралістичному стилі під впливом творчості Еміля Золя, ідей Чарльза Дарвіна і Герберта Спенсера. Свій перший великий твір «Опис однієї душі», присвячений суспільному прогресу, якого, на її думку, можна досягти, обстоюючи ідеали інтернаціоналізму і миру, Берта фон Зуттнер публікує під псевдонімом.

Як же авторка, яку виховували (як уже зазначалося вище) в мілітаристських традиціях, які панували в її оточенні, могла стати прихильницею ідеалів, таких далеких від мілітаристських переконань? Вона вступала в життя зі світоглядом, який нічим не відрізнявся від світогляду інших «військових дам». Як і вони, юна Берта захоплювалася воєнними подвигами, їй хотілося навіть самій у них брати участь. Адже в Австрії, Пруссії, інших державах того часу в пошані були так звані військові партії — впливове коло осіб, які виховали в собі любов до війни і жадали її навіть у тих випадках, коли без неї можна було обійтися без шкоди інтересам держави. Але навіть усередині такого товариства поступово відбувається зміна настроїв, з нього виходять люди, настільки перейняті гуманними ідеями, що стають ревними агітаторами на користь установлення вічного миру.

Поки мати кружляла у вихорі світських розваг, бездоглядна Берта захоплювалася історичною літературою, зокрема працями Генрі Томаса Бокля, погляди якого сповнені віри в безмежну силу розуму і суспільний прогрес, у можливість використати наукові методи для пізнання законів історії, а також ненависті до клерикалізму. Їй було цікаво спілкування з непересічними людьми — письменниками і вченими, яких аристократи іноді приймали у своєму колі, задовольняючи таким знайомством своє марнославство, попри те що часто висловлювані тими ідеї (зокрема пацифізму і загального миру) були діаметрально протилежні узвичаєним. На грунті особистих вражень, винесених допитливою дівчиною з чотирьох європейських війн з 1859 по 1870 рік, ці ідеї дали багаті сходи. І згодом поряд із нею завжди були люди — чоловік Артур фон Зуттнер, вірний друг Альфред Нобель і багато інших, — з якими Берту поєднувала, крім усього іншого, і беззастережна тотожність поглядів на війну і мир. Так що до початку російсько-турецької кампанії від мілітаристських настроїв Берти фон Зуттнер давно вже не залишалося й сліду.

Назад у майбутнє

У 1885-му Артур і Берта повертаються в Австро-Угорщину. За роки, проведені в Грузії, Берта повністю склалася як письменниця. Проте більшу частину своїх літературних творів, у яких втілилися її погляди і переконання, вона написала на батьківщині: «Погана людина» (1885 р.), присвячена вільнодумству, «Даніель Дормез» (1886) — дарвінізму та антисемітизму, «Світле життя» (1886) — питанням демократії і прогресу, «Перед штормом» (1894 р.) — ідеям соціалізму.

1886 року Зуттнери переїздять до Парижа, де залишаються і на наступний рік. Тут їх уже чекає Альфред Нобель, який вводить подружжя у коло головних політичних і літературних діячів того часу, в домі письменника Альфонса Доде вони вперше зустрічаються з представниками руху за мир. Берта і Артур вражені мілітаристськими настроями парижан, їхньою жагою реваншу за поразку у франко-пруській війні 1870—1871 рр. Але водночас у Парижі вони знайомляться з діяльністю Асоціації миру та міжнародного арбітражу в Лондоні, створеної для мобілізації громадської підтримки міжнародному суду, призначеному для мирного розв’язання міжнародних конфліктів, і споріднених з нею організацій континентальної Європи. Ідеї арбітражу близькі Зуттнерам, і Берта пише книжку «Епоха машин», у якій різко критикує пропаганду націоналізму та мілітаризму в європейських країнах. «Епоха машин» викликає широке обговорення як у суспільстві, так і в колах літературних критиків.

У тому ж таки 1889 році, перейнявшись ідеями Асоціації миру, Берта фон Зуттнер пише антимілітаристський роман «Геть зброю!», з якого почалася її всесвітня популярність. Це розповідь про молоду жінку, доля якої була покалічена європейськими війнами 1860-х років. Читаюча публіка була приголомшена описаними в романі сценами воєнного насильства. Роман цитували в австрійському уряді, передруковували в газетах, перекладали багатьма мовами. Для прихильників миру «Геть зброю!» стало символом політичної безкомпромісності, а за впливом на громадськість роман порівнювали із впливом знаменитої книжки Гаррієт Бічер-Стоу «Хатина дядечка Тома».

Питання полягає в тому, переконує своїм твором письменниця, щоб поширити серед народних мас ідею про можливість вічного миру, бажання і готовність іти на взаємні поступки, аби уникнути такої біди, як війна. Що більше буде у світі діячів, готових поширювати переконання в можливості запобігти війнам, то більше буде шансів на справжнє запобігання їм.

Мир вашому дому!

Популярність роману «Геть зброю!» привела до того, що про його авторку заговорили як про головного борця за мир. Зуттнер стає неймовірно затребуваною і авторитетною фігурою в міжнародному пацифістському русі. Вона встановлює тісні контакти з європейськими групами борців за мир, відвідує міжнародні конгреси, бере участь в організації нових пацифістських рухів, виступає з лекціями, веде популярну агітацію, листується з людьми з усього світу для реалізації пацифістських проектів. 1891 року сама, практично без сторонньої допомоги, засновує Австрійське товариство миру, яке стало першою пацифістською організацією в цій країні, а рік по тому стає членом-засновником Бернського бюро миру, яке координувало діяльність національних пацифістських організацій у Європі.

1892 року на пропозицію Альфреда Фріда — австрійського видавця і публіциста, який приєднався до пацифістського руху під впливом роману «Геть зброю!» та миротворчої діяльності його авторки, Берта Зуттнер погодилася очолити заснований ним часопис «Геть зброю» (Die Waffen Nieder) і залишалася його редактором до 1899 року.

Увесь цей час не припиняється дружба з Альфредом Нобелем. Між ним і Бертою триває постійне листування. На її прохання він завжди готовий дати гроші на підтримку різноманітних пацифістських проектів, у яких бачив ефективний засіб запобігти потенційним війнам. 1893 року в листі до Берти Нобель обіцяє їй заснувати премію миру. Як відомо, Нобелівську премію миру, що стала найвищою щорічною нагородою за досягнення в галузі зміцнення миру, було засновано згідно з його заповітом 1896 року.

Багато зусиль доклали Берта та її чоловік Артур фон Зуттнер до організації, інформаційної та фінансової підготовки Гаазької мирної конференції 1899 року. Проте результати конференції були зовсім не такими, на які вони розраховували. Тон на ній задавали не пацифісти, а дипломати, політичні діячі та військові. Внаслідок цього дискусії з питань роззброєння та військового права не принесли жодних результатів. Було ухвалено лише три конвенції («Про мирне врегулювання міжнародних сутичок», «Про закони і звичаї сухопутної війни» і «Про застосування до морської війни начал Женевської конференції 10 серпня 1864 року»). А також три декларації («Про заборону на п’ятирічний строк метання снарядів і вибухових речовин із повітряних куль або з допомогою інших подібних нових засобів», «Про незастосування снарядів, що мають єдиним призначенням поширювати задушливі й шкідливі гази» і «Про незастосування куль, що легко розвертаються або сплющуються в людському тілі»). Втім, для першого разу й це був результат.

Згадуючи про першу Гаазьку мирну конференцію, російські історики неодмінно підкреслюють, що ініціатором її проведення був цар Микола II. Це справді так. Коронувавшись на царство 1894 року, Микола II видає «Мирний маніфест» із вимогою роззброєння і міжнародної мирної конференції. Зуттнер покладає на нього великі сподівання. «Воле народів, роздувай вітрила! Корабель мирного руху тепер має капітана... Ми бачимо землю!» — захоплено пише вона в одній зі своїх тогочасних публікацій. Проте справжнє обличчя нового царя невдовзі виявляє його політика у Фінляндії та Маньчжурії. Але Зуттнер іще довго захищає російського царя від критики, через що розходиться з багатьма своїми сподвижниками.

1902 року Берту фон Зуттнер спіткало велике горе — помер її чоловік і соратник Артур, єдине кохання всього її життя. Вона дуже тяжко переживала втрату, але, перемагаючи біль, ця сильна жінка продовжувала виступати з лекціями, писати статті і брати участь у міжнародній пацифістській діяльності. Попри похилий вік, Зуттнер у пошуках спонсорів для пацифістського руху здійснює з 1904 по 1912 рік кілька поїздок до Америки. У Сполучених Штатах Берта домагається найбільшого успіху. Там вона стає ідолом жіночого руху, а великий американський промисловець Ендрю Карнегі підтримує пацифістський рух мільйонними пожертвами.

Без Зуттнер не було б Нобелівської премії миру. Це вона усвідомлювала, і те, що в перші роки існування цієї премії нагороджували інших, її дуже засмучувало. Їй вкрай були потрібні гроші — і для пацифістського руху, і для власного існування. Нарешті 10 грудня 1905 року її удостоюють цієї високої нагороди. Берта фон Зуттнер стає першою жінкою — лауреатом Нобелівської премії миру і другою (після Марії Склодовської-Кюрі) в історії лауреатів Нобелівської премії. У своїй Нобелівській лекції Зуттнер каже про варварство будь-якої війни, неминучість моральної деградації, а також про потребу створити міжнародний третейський суд і міжнародний арбітраж для збереження миру на землі. «Питання про те, що має переважати у відносинах між державами: груба сила чи закон, стає найживотрепетнішим у наш багатий подіями час. Розв’язання цієї проблеми залежить від того, якою ми хочемо бачити Європу: в руїнах чи, якщо вдасться уникнути конфронтації, мирною і квітучою», — заявила вона.

Після цього її популярність незмірно зростає. Вона організовує антивоєнні товариства, як полум’яний оратор виступає із закликами до миру, публікує численні статті, а 1911 року пише фантастичний роман «Мрії людства», який торкається проблем миру і жіночого руху. Книжка розповідає про майбутню війну, і на її сторінках вперше в літературі згадується ядерна зброя, руйнівна сила якої, на думку авторки (явно запозичену в Альфреда Нобеля), може протягом 48 годин або знищити протиборчі сторони, або посадити їх за стіл переговорів.

За багаторічний внесок у захист миру на Міжнародному конгресі миру в Гаазі 1913 року Берті фон Зуттнер присвоюють неофіційний титул «генералісимус пацифістського руху». А знаком офіційного визнання її заслуг стало звання почесного президента Міжнародного бюро миру в Берні та обрання членом консультативної ради Фонду миру Карнегі в США.

В останні роки життя в Берти фон Зуттнер було чимало радостей, але ще більше трагічних подій. У німецькій націоналістичній пресі за нею міцно закріпилося образливе прізвисько «фурія пацифізму», мілітаристські кола Австрії таврували її як «зрадницю». Але Берта на це не зважала. Єдине, що її дуже тривожило, це загострення політичної обстановки в тогочасній Європі. Градус суперечок та претензії держав одна до одної з приводу розмежування сфер впливу на Балканах, належності Німеччині Ельзасу і Лотарингії, інші не менш гострі проблеми залишали дедалі менше надій на те, що їх удасться розв’язати мирним шляхом. У повітрі вже витав привид не баченої досі за своїми масштабами та руйнівними наслідками війни, і Берта фон Зуттнер, говорячи про цей очікуваний «гігантський погром», з останніх сил застерігала: «Допомога пораненим і догляд за ними будуть майже неможливі, санітарні заходи, доставка потрібного провіанту здаватимуться насмішкою порівняно навіть із найскромнішими вимогами. Майбутня війна, про яку багато хто каже так спокійно, не може бути виграшем для одних і втратою для інших: вона буде однаково згубною для всіх».

1914 року Берти фон Зуттнер не стало. Вона померла 21 червня. За вісім днів до фатальних пострілів у Сараєві.