Генерал, який ненавидів війну

Я ненавиджу війну — як тільки може ненавидіти солдат, який її пережив, як той, хто бачив її жорстокість, марність і безглуздя.

Дуайт Айзенгауер

У червні 1994-го з нагоди 50-ї річниці операції «Ді-Дей» американський тижневик TIME вмістив заголовну статтю з фото колишнього верховного командувача союзних військ у Європі і 34-го президента США генерала Дуайта Д.Айзенгауера. Назва статті була претензійна: «Людина, яка перемогла Гітлера» (The man who beat Hitler). Мені здалося: якби Айк тоді був живий, така оцінка його особи викликала б у нього несприйняття. Більшою мірою честолюбний, ніж амбітний, славетний воєначальник ніколи не підкреслював своєї особистої ролі і завжди говорив, що справжнім переможцем у війні проти нацизму був рядовий Солдат.

Тим часом за масштабами стратегічного мислення і майстерністю здійснення військових операцій Айзенгауер, безперечно, належав до найвидатніших полководців Другої світової війни. Він був переконаним прихильником військового співробітництва між західними державами та СРСР і якнайшвидшого відкриття Другого фронту на півночі Франції. Не випадково він і британський фельдмаршал Монтгомері стали першими іноземцями — кавалерами радянського ордена Перемоги.

Напередодні

На початку червня 1943 року генерал Айзенгауер (і хто б міг подумати тоді — майбутній президент?) представив начальнику штабу армії США Джорджу Маршаллу розроблені за його дорученням директиви для майбутнього командувача європейським театром воєнних дій (ЄТВД). Мине трохи більше двох тижнів — і йому доведеться виконувати їх самому. З цього епізоду, що його наводить американський історик Стівен Емброуз у біографічній книжці «Айзенгауер. Солдат і президент», розпочнеться зоряний етап у військовій кар’єрі випускника Вест-Пойнта, котрий надто довго перебував у тіні на штабній службі.

До Лондона Айзенгауер прибув як невідома особа. Без церемоній, почестей і прийомів. На першій прес-конференції, яку він одразу скликав, його представили як командувача збройних сил США в Європі.

Американський генерал сподобався журналістам доброзичливістю, простим поводженням і почуттям гумору. Він не задля компліменту назвав кореспондентів позаштатними співробітниками свого штабу. Саме завдяки вам, сказав він, мільйони людей дізнаються про події, що відбуваються у світі, охопленому полум’ям війни. Відтоді Айзенгауер завжди прихильно ставитиметься до преси, матиме серед журналістів добрих знайомих і друзів. Забігаючи наперед, до цього слід додати: ставши президентом, він улаштує першу телевізійну прес-конференцію, і відтоді ця традиція утвердиться в Білому домі…

Айзенгауер відмовився мешкати в люксовому лондонському готелі «Клеридж»: бачачи, яких злигоднів зазнають жителі британської столиці, він переселився у скромніше помешкання. Невдовзі стане відомо, що він — людина з шаленою енергією, унікальний трудоголік, котрий устає вдосвіта, лягає спати опівночі, випалює чотири пачки сигарет і випиває 15 чашок кави на добу. У затишному куточку Лондона ніщо не відволікало його від виконання стратегічних завдань, які впливатимуть на хід Другої світової війни.

До честі Айзенгауера — як переконаного прихильника антигітлерівської коаліції — слід відзначити те, на що з різних міркувань не звертали особливої уваги ані радянські, ані американські історики. Ще в березні 1942 року, коли Айк очолював управління воєнного планування та оперативного керування штабу армії США, він підготував меморандум. У ньому стверджувалося: «Головною ціллю нашого першого великого наступу має бути Німеччина. На неї слід вчинити напад через Західну Європу». Але проти цього рішуче був налаштований Вінстон Черчилль, який наполіг на тому, щоб розпочати військові дії у Північній Африці. Айзенгауер стверджував: якщо союзники об’єднаються, то Другий фронт у Європі на півночі Франції можна буде відкрити вже 1943 року.

Поки президент Франклін Рузвельт, який дотримувався таких поглядів, переконував британського прем’єра здійснити висадку союзників у Нормандії, Айзенгауер керував масштабними десантними операціями в Африці, Сицилії та на материковій Італії.

У січні 1944 року він прибув до Лондона вже як верховний командувач експедиційних сил союзників. У наказі, погодженому Рузвельтом і Черчиллем й озвученому після Тегеранської конференції, були такі слова: «Ви вступите на Європейський континент і спільно з іншими союзними державами здійсните операції, що вразять серце Німеччини і знищать її збройні сили».

В історії часто важливу роль відіграє випадковість. Чому на ключову військову посаду було обрано саме Айзенгауера? Адже Америка мала славетних воєначальників — Дугласа Макартура, Омара Бредлі, інших зірок першої величини. На це є дві відповіді. Не секрет, що президент Рузвельт приймав відповідальні військові рішення за рекомендацією Джорджа Маршалла, який завжди протегував своєму улюбленцеві і вбачав у ньому втілення власних найкращих рис. Пояснення може бути й іншим. Як воєначальник Айзенгауер завжди брав на себе всю міру відповідальності, навіть погрожував відставкою, якщо не отримає карт-бланшу. Однак він ніколи не переступав межі, яка за американськими традиціями чітко відокремлювала вищі військові повноваження від вищих державних, які завжди були визначальними.

Постфактум американські історики і публіцисти й досі сперечаються. Чи зміг би, скажімо, генерал Макартур з його непомірною амбітністю та готовністю кинути виклик навіть президенту, як він це зробить під час Корейської війни, знайти спільну мову з претензійним британським фельдмаршалом сером Бернардом Монтгомері, не кажучи вже про гордого й непокірного лідера «Вільної Франції» генерала Шарля де Голля, чи зміг би він подолати всілякі розбіжності й зібрати в один кулак потужну військову силу? Це, хоч і з великими труднощами, вдалося здійснити генералу Айзенгауеру.

Хід подій спонукав до рішучих дій. Радянська армія вже зламала хребет Гітлеру під Сталінградом і на Курській дузі, під її потужним натиском колись непереможний вермахт відкочувався на Захід. Оскільки переважна більшість німецьких дивізій була прикута до Східного фронту, це полегшувало дії союзникам. Водночас до штабу Айзенгауера надходили тривожні розвідувальні дані про те, що нацисти успішно розробляють нові види зброї. Він вважав, що це могло не тільки ускладнити здійснення десантної операції, а й зірвати її проведення (до речі, німці почнуть обстрілювати Лондон літаками-снарядами Фау-1» буквально за кілька днів після того, як вона розпочнеться).

Під орудою Айзенгауера південь Великої Британії було перетворено на потужний плацдарм для майбутнього стрибка через Ла-Манш. На військових складах накопичено два мільйони тонн зброї. Союзники побудували 163 аеродроми. Найбільший в історії флот із 59 конвоїв — готовий до бойових дій — простягнувся на 100 миль. 2,5-мільйонна армія союзників чекала наказу верховного командувача.

«Залізне ікло» форсує Ла-Манш

Уранці 5 червня 1944 року була страшенна негода. Не припинялася злива. Від ураганного вітру дзвеніли шибки у штаб-квартирі британських ВМС поблизу Портсмута, де відбувалася зустріч командування союзних військ. Але метеорологічний комітет, що складався з американських і англійських фахівців, спрогнозував: зранку 6 червня небо проясниться, і протягом наступних півтори доби буде чудова погода. Верховний командувач в оточенні генералів та адміралів поміркував хвилину, підвівся зі стільця і коротко сказав: «О’кей, починаймо!».

Айзенгауер, який ретельно готував кожну військову операцію, вважав: «На війні не можна бути впевненим в успіху, якщо ти не в змозі виставити проти взводу батальйон». Він не збирався приписувати собі майбутню перемогу, що не обіцяла бути легкою, а відповідальність за ймовірну поразку заздалегідь узяв на себе.

Тим, хто «мислить» солдафонськими категоріями, його вчинок, певно, видасться безглуздим чи неймовірним. За день до початку операції він залишив записку: «Наше десантування в районі Шербур-Гавр, здійснене для захоплення плацдарму, провалилося. Я відвів війська… Я приймав рішення перейти в наступ на підставі всієї наявної інформації. Піхотинці, льотчики й моряки проявили хоробрість і відданість обов’язку. Якщо ця спроба була помилкова, відповідальність повністю лягає на мене». Записку мали оприлюднити в тому разі, якби операція виявилася невдалою. «Все йшло якнайгірше, — згадував Айк про перші години битви. — Я сказав би, що виплутатися з цього становища, зрештою, вдалося завдяки хоробрості й мужності «джі-ай». Тільки завдяки їм».

Що являла собою операція «Оверлорд», яку інакше називають «Ді-Дей»?.. Небо гуло від оглушливого гуркоту 12 тисяч літаків, які піднялися в повітря. У десантуванні було задіяно майже сім тисяч суден. Поряд з американцями, британцями і канадцями в експедиційному корпусі билися французи й поляки, а також невеликі військові контингенти з Бельгії, Чехословаччини, Греції, Нідерландів і Норвегії. Представники інших європейських націй воювали у складі військово-морських і військово-повітряних сил.

На загальне визнання, то була найбільша у світовій історії воєн десантна операція. Подібно до того, як битва під Сталінградом була вирішальною, битва під Курськом — найбільшим танковим бойовиськом, а бій біля атолу Мідвей у Тихому океані — найбільшою морською баталією під час Другої світової війни. Скупий на похвалу Йосип Сталін, який протягом кількох років вимагав відкриття Другого фронту, віддав належне союзникам і, власне, генералу Айзенгауеру: «Історія ведення війн не знає іншої подібної операції за її масштабами, широтою концепції та майстерністю виконання».

Вночі 6 червня на землю Нормандії ступили понад 156 тисяч солдатів союзних військ, серед них 57 тисяч американців. Число вбитих, поранених і пропалих безвісти становило майже п’ять тисяч. Незрівнянна цифра проти «передбачуваних» 75 тисяч!

Це була величезна перемога Айка, яка визначила не тільки оптимістичний тон військових реляцій. Недоброзичливці іронічно називали його «генералом-інтендантом». Насправді ж він виявився воєначальником, котрий узяв на себе роль менеджера і досконало опанував методи ведення сучасної війни. Спираючись на економічну міць Америки й забезпечивши союзну військову коаліцію потужним збройовим арсеналом, він зберіг найдорожче — життя сотень тисяч солдатів, радість матерям, які не втратили на полях битв своїх чоловіків і синів, жінкам, які не стали вдовами, дітям, які не осиротіли.

З 6 червня до 21 серпня на півночі Франції десантувалися 2 млн. 52 тис. 299 солдатів союзних військ. Втрати до кінця серпня становили близько 209 тис. 672 осіб — приблизно 10% від загального числа. Вони розподілилися так: 36 тис. 976 убитих, 153 тис. 475 поранених і 19 тис. 221 зниклий безвісти. Втрати американського армійського угруповання становили: 20 тис. 838 вбитих, 94 тис. 881 поранений і 10 тис. 128 зниклих безвісти (усього 125 тис. 847). Англо-канадське армійське угрупування зазнало таких втрат: 16 тис. 138 убитих, 58 тис. 594 поранених та 9 тис. 93 зниклих безвісти (всього 83 тис. 825). До цього слід додати загиблих льотчиків, які безпосередньо підтримували операцію «Оверлорд». Отже, загальне число втрат союзників становило 226 тис. 386 військовиків, з яких 53 тис. 150 було вбито.

Натомість під час операції з визволення Києва лише на Букринському плацдармі, згідно з офіційною статистикою, загинуло близько 250 тисяч радянських солдатів. Історики не погоджуються з названою цифрою, вважаючи, що насправді було набагато більше. Стає моторошно від порівняння: приблизно стільки ж чи насправді, ймовірно, менше американських військових загинуло у боях протягом усієї Другої світової війни (219 тис. 557)… Бої на Букринському плацдармі були такими запеклими, що вода в Дніпрі стала темно-кривавого кольору і солоною на смак. Учасники боїв, за словами письменника-фронтовика Віктора Астаф’єва, переживали справжнє пекло на землі. «Мы просто не умели воевать, — з гіркотою писав він. — Ми залили своей кровью, завалили врагов своими трупами». Скільки там загинуло наших, ми, певно, вже не дізнаємося ніколи.

Хтось спробує стверджувати: Айзенгауеру затишно було планувати операцію на туманному Альбіоні, відокремленому від європейського материка, у той час як Червона армія несла на собі головний тягар війни. З другою тезою неможливо не погодитися. Та досить глянути на географічну карту, щоб переконатися: Ла-Манш таки ширший за Дніпро, тож він був значно більшою перепоною. З військового погляду також очевидно: німецька армія, яка відступала, була неспроможна створити потужну оборону на зразок Західного валу, який німці споруджували на півночі Франції упродовж кількох років. Радянські війська мали зупинити наступ і підготуватися до форсування правого, крутого, берега Дніпра. Але майбутній генералісимус віддав наказ — узяти Київ за будь-яку ціну до чергової річниці Великого Жовтня...

Існувала кардинальна відмінність у методах ведення війни між Сталіним і Рузвельтом, котрий надав Верховному командувачу союзних військ у Європі повну свободу дій. Як і між генералом Айзенгауером і його бойовими соратниками, які втілювали різне ставлення до цінності людського життя в демократичному й тоталітарному суспільствах.

В англійській мові є слово casualties, що означає число загиблих, поранених і зниклих безвісти. В українській подібного збірного поняття не існує. Хто й коли рахував дві останні категорії? Попри гучне гасло «Ніхто не забутий, ніщо не забуте!» — вже ніколи не порахують навіть загиблих радянських солдатів…

«Кемп-Девід був першим кроком на неймовірно довгому шляху до порозуміння», — заявив на геттисберзькому диспуті Сергій Хрущов, який супроводжував батька під час візиту до Сполучених Штатів. Пікантна деталь: він не схотів жити в країні, яку його предок, кремлівський фантазер, вів до «осяйних вершин комунізму». Втім для історії незрівнянно важливіший інший факт: саме президент США Дуайт Айзенгауер поклав, хоч і короткочасний і непослідовний, початок політиці розрядки. Раніше, ніж на цей шлях стали Шарль де Голль і Віллі Брандт.