Газовий Мюнхен, або Чи варто Європі годувати крокодила?

Отже, політика Саркозі, недалекоглядна політика умиротворення Росії, принесла свої плоди. Почався газовий шантаж Європи. Його легко можна було передбачати ще в серпні, після розправи з Грузією, коли стало очевидно, що наступною жертвою стане Україна. А Саркозі разюче нагадує Даладьє, котрий умиротворяв Гітлера. Тоді, 1938 року, принесли в жертву Чехословаччину — і відчинили ворота війні, яка не забарилася! Черчілль попереджав: умиротворяти диктатуру — все одно, що годувати крокодила-людожера. У кращому разі тебе він з’їсть останнім.

Активізація Москви змушує поміркувати про важливість моральних принципів і їхню відповідність системі світу, в якому живемо. Норми моралі — це каркас, який не дає соціуму розпастися, як, наприклад, СРСР. Однак криза показала, що не все гаразд із цим і в Америці. Адже по суті падіння біржових індексів відбиває ступінь падіння довіри до фінансової системи. А її стабільність, вартість і ліквідність активів, індекси світових бірж і навіть кількість реальних грошей у світі — усе це пов’язано, хоч як наївно це звучить, із моральним рівнем керівників фінансових корпорацій, та й держави. Нарешті, з етикою — особистою, корпоративною, суспільною. Із рівнем, до якого їм дозволяє опуститися саме суспільство та його контрольні й регулюючі органи.

Якщо бути до кінця точним, то річ навіть не в моралі, не в правилах суспільної поведінки, а в моральності, у внутрішній готовності дотримуватися цих правил. Недарма ж Канта вражали дві речі: зоряне небо над головою і моральний закон всередині нас. Цей закон, цю готовність формує культура суспільства (мораль — похідна від неї). За природного розвитку вона встигає виробити нові механізми стримування наших нових можливостей, нову мораль і систему цінностей.

І це не абстрактні розмірковування. У середині XX століття цілком природним видавалося під час війни стирати з обличчя землі цілі міста. Американці хотіли загнати В’єтнам у кам’яний вік килимовими бомбардуваннями. Сьогодні таке важко уявити. Сучасна війна — це акцентовані удари по військових об’єктах. Якщо «випадково» страждає цивільне населення (триваюче бомбардування ізраїльтянами сектора Газа — не виняток), висловлюють співчуття...

Західна культура поки що справляється із завданням. Але світ це не лише Захід. Від часів Петра I, який імплантував у самодержавну Росію європейські технології, культурні обмежувачі не встигають за ними — занадто різким був стрибок. Це спричинило революцію — найбільшою країною світу заволоділа аморальна в принципі влада, що ще більше погіршило ситуацію. Колапс моралі призвів до жахливих жертв, XX століття стало найкривавішим в історії світу! На початку дев’яностих здалося, що вектор розвитку змінюється в бік майбутнього, але путінська війна в Чечні повернула стрілку в минуле. А недавнє вторгнення в Грузію супроводжувалося ракетними, артилерійськими і бомбовими ударами по містах і селах, пограбуваннями та депортаціями.

Як відомо, соціум завжди в динаміці: він або прогресує, або деградує. Третього не дано. Зупинка в розвитку — початок агонії. І, погодьтеся, те, що відбувається нині в Росії, прогресом назвати складно, хоч би скільки казали про «вставання з колін».

Еволюція будь-якої складної системи йде шляхом її подальшого ускладнення, появи нових вертикальних і горизонтальних зв’язків, у тому числі (і це обов’язково, неодмінно!) зв’язків зворотних, без яких неможлива адекватна реакція на зміни навколишнього середовища. З’являються нові центри управління на нижніх рівнях ієрархії, котрі беруть на себе частину повноважень. От і держава як система організації соціуму, розвиваючись, дедалі більше управлінських функцій віддає приватним фірмам, корпораціям, громадським організаціям, фондам, звичайним людям. Наприклад, демократична держава, на відміну від радянської, не піклується про постачання населення (навіть армії!) харчами — це справа приватних фірм. Вона не займається ідеологією, це справа вільної преси. Мораль традиційно пов’язана з релігією, але й тут немає місця державі... Це і є громадянське суспільство.

Чи притаманне все це Росії? Якщо йдеться про продукти, то поки що так, що ж до управлінських функцій, ідеології і навіть моралі — ні, зверніть увагу на зворушливе єднання церкви і влади. Ліберальне лушпиння 90-х років обсипається, суспільство спрощується (таким легше управляти), і всілякі суспільні палати при президентові вже нікого не вводять в оману. Дедалі менше виборів і вибору, менше демократії, свободи слова, менше впливу суспільства на владу. Навіть назва — Російська Федерація — не відбиває сутності держави. Яка федерація, якщо все вирішується в Москві? З боку добре видно, до чого це веде. Суспільство деградує. Падає рівень культури, у тому числі й технологічної, без якої нині годі й думати про майбутнє, а також інтелектуальний, моральний і фізичний рівень народу.

У США обрали президентом чорношкірого Обаму — електорат постіндустріальної доби стає спокійнішим, прагматичнішим, толерантнішим. Дорослішим. При цьому зростає внутрішнє розмаїття соціальної системи, вона стає гнучкішою, що корисно для виживання соціуму в умовах, які швидко змінюються. Але не всі люди і країни дорослішають. Голландець, наприклад, спокійно ставиться до легальної марихуани, одностатевих шлюбів, евтаназії, але протестує проти смерт­ної кари — він із дорослої країни, котра живе і жити дає іншим. І зовсім інша річ шахід, який іде на смерть. Йому нецікаво працювати, думати, навчатися, він воїн, герой, вічний підліток.

Росія обрала Медведєва — зверніть увагу на лексику його і Путіна промов та висловлювань, її підлітково-сленговий характер: «мочити в сортирах», «вставати з колін», «покидьки», «параноя», «примушування до миру»... Будь-який психолог скаже вам, що лексика, котра базується на таких поняттях, як «вороги», «зрада», «мужність», «підступи» тощо, свідчить про інфантильне, спрощене, чорно-біле сприйняття світу. Російські лідери і справді нагадують хлопчаків, які граються у велику політику. Звідси й любов до зброї, реанімація військових парадів, особиста участь у військово-показових заходах. То Путін летить у бомбардувальнику, то Медведєв запускає ракету з підводного човна, то особисто погрожує Європі «Іскандерами».

Чому на Заході мілітаристські новини не займають так багато місця? Чому на Кремль дивляться із побоюванням і здивуванням? Адже реальність давно перестала бути по-дитячому простою. Тяжко підліткам у дорослому світі, але й світу нелегко з романтиками: Чавес і Ахмадінеджад, Фідель і Каддафі. ХАМАС і Хізбалла. І Путін з Медведєвим. Недарма всі вони знайшли спільну мову і групуються, позиціонуючи себе проти «дорослих» країн, головним чином проти США.

Взагалі-то, на затяжне дитинство страждають країни, де не завершилася урбанізація. Селяни більше схильні голосувати за диктаторів. З республік колишнього СРСР авторитарні режими встановилися в Середній Азії та Білорусі, де процес урбанізації відставав. З Азією все зрозуміло, а в Білорусі чимало городян у першому поколінні, людей, які сформувалися в селі. У результаті президент — колишній голова колгоспу.

У Росії урбанізація завершилася в 60-ті, у селі живе менш як чверть населення. Начебто розвинена країна. Зникла навіть сільська тема в мистецтві. Але урбанізація, що почалася за Сталіна розгромом села, була неповноцінною, вона не змогла подолати сільських комплексів. Нові городяни жили в жорстко структурованій, соціально-нівельованій країні, при диктатурі. І вони повною мірою зберегли свій селянський патерналізм, простий, біполярний погляд на світ, певну селянську жорстокість і нетерпимість. Усе це поступово зживалося, починаючи з Хрущова, але значно повільніше, ніж на Заході, а нині навіть почався зворотний процес — маргіналізація моралі суспільства.

Це небезпечно — у країни залишилися ядерні ракети. Ми бачимо, як романтики, котрі живуть у дорослому світі, але сповідують правила феодально-сільської моралі, захоплюють «боїнги» і таранять американські хмарочоси. Або надівають пояс шахіда і намагаються щось підірвати. От і російські лідери, живучи в системі застарілих сталінських «цінностей», усе прагнуть підірвати однополярний, на їхню думку, світ, усе борються із Заходом, хоча саме із цього боку Росії нічого не загрожує. Їхнє бачення світу не дозволяє помітити справжніх загроз.

Гантінґтон пророкував зіткнення цивілізацій, але насправді точиться боротьба старої і нової етичних систем. У цьому велика проблема сучасності — не так уже складно опанувати складну техніку, але дуже нелегко вийти на відповідний цій техніці рівень моралі. І тим більше виплекати в собі той самий наказовий кантівський імператив, моральну потребу дотримуватися нових етичних принципів.

Звісно, жодної економічної основи під московськими іграми з газовим краном немає й близько, ціни на газ для України в 418 дол.
і вище — це політичні ціни. Це ціна свободи. Москва й сама це визнає. Тепер Європі потрібно довести, що вона не даремно називає себе єдиною і таки зможе не лише сама протистояти зимовій перевірці на міцність, а й захистити Україну. Спроба купити передишку, принісши її в жертву, призведе до того, що крокодил стане ще сильнішим і нахабнішим, а російські ракети й танки знову з’являться в самісінькому серці старого континенту. Між іншим, це буде й перевірка моральної зрілості...