ГАСНУТЬ СМОЛОСКИПИ НАЦІЇ… ПАМ’ЯТІ ЛЕОНІДИ СВІТЛИЧНОЇ

Леоніда Світлична, дружина видатного українського правозахисника, поета і літературознавця Івана Світличного, відійшла у вічність 18 лютого після інсульту, який розбив її 9 лютого. Відспівували покійну 21 лютого у символічному для української історії місці — на Аскольдовій могилі в церкві Святого Миколая Чудотворця, в яку Леоніда Світлична ходила. Вона належала до тих рідкісних українських жінок, котрі не лише підтримали своїх чоловіків у їхній боротьбі з режимом за права нації та людини, за національну гідність, а й з подиву гідною жертовністю пронесли підхоплений зі слабнучих рук смолоскип до останнього подиху.

З Леонідою Світличною я, підліток із містечка Яремча, познайомився далекого 1968 року. Це було в Карпатах, під Чорногірським хребтом, де зібрався тоді український дисидентський цвіт. Одні вже встигли скуштувати совєтських тюрем, інші опинилися там пізніше, декого Бог милував. То була дивовижна компанія — Іван Світличний з дружиною, Надійка Світлична, Іван Русин, поет Микола Рачук, Раїса Мороз, чоловік якої Валентин перебував тоді, здається, в ув’язненні, Оленка Антонів, Валентина Чорновіл. Усіх і не згадаю...

Як тепер, пригадую: сидить біля намету на березі озера Несамовитого, де ми розбили табір, Іван Світличний і щось записує, тримаючи в руці стос аркушів. Хтось мені сказав, що він перекладає Жана-П’єра Беранже. Через два роки, в Києві, Іван Світличний подарує моїй мамі томик цього французького поета з серії «Перлини світової лірики» з таким написом: «Катерині Методіївні, Павлові Івановичу і Тарасові — з глибокою пошаною».

Льоля (саме так, а не інакше називали вже тоді Світличну) мужньо долала всі гірські переходи, особливо штурм навпростець вершини Ґреґіт неподалік Космача, без дороги, через лісоповал, коли доводилося постійно переступати і переповзати через величезні горизонтальні кругляки. 12 липня, на Петра і Павла, ми всі були в космацькій церкві, а службу тоді правив майбутній Патріарх Володимир Романюк. Я ще тоді не вмів відрізняти шпиків від звичайних людей, але з розмов знав, що вони є. Були вони і в Коломиї, де наші шляхи розходилися. Пригадую, як мій батько завів Івана Світличного й Івана Русина до знайомих — родини Лободів — де був клондайк забороненої тоді літератури: Грушевський, Кубійович, «Літературно-наукові вісники»... Увечері київські гості сіли в поїзд на Львів, а ми повернулися до Яремча. А перед Львовом люди в цивільному вирішили перевірити вміст рюкзаків обох Іванів і вилучили частину книжок.

Очевидно, враження, винесені з тижневого походу по Карпатах у такому добірному товаристві, не минулися марно. На другому курсі, будучи студентом Дрогобицького педінституту, я захистив курсову роботу, присвячену порівняльному аналізові українських і російських перекладів Беранже, відзначену пізніше на міжвузівській студентській конференції у Львівському університеті.

Я всі ці роки не знав, що дівоче прізвище Світличної — Терещенко. Й от десь на початку листопада минулого року ми з дружиною вирішили провідати Леоніду Павлівну. Півтори години промайнули як мить. Вона розповідала про свою родину, тітку-черницю Фролівського монастиря, про їхнє життя в цьому монастирі на Подолі. Наймоторошнішим спогадом її життя, як вона нам сказала, була хода з Байкового цвинтаря до Фролівського монастиря збезлюдненим містом, коли зусібіч дивилися на них темні очниці вибитих вікон. Ішла осінь 1943 року. Київ був окупований німцями, які виганяли рештки населення з міста. Тому певний час Терещенки переховувалися в одному з гробівців на Байковому цвинтарі. Чи марилося тоді пані Льолі, що останній свій спочинок вона знайде разом з чоловіком на цьому самому кладовищі?

Під час останніх відвідин Леоніда Світлична говорила нам, що використовує кожну мить світлового дня для впорядкування спадщини Івана Світличного, оскільки зір не дозволяє їй працювати при лампі. І вже добігала кінця робота над другим томом листів.

Леоніда Світлична згадувала також свої поїздки в табір до чоловіка. Бувало, дорогою туди чи звідти заїжджала до друзів у Львів, причому на той самий квиток. Цим способом, як вона нам пояснила, можна було користуватися протягом трьох днів. А в умовах постійної нестачі грошей, значної ізоляції і частих мандрів просторами «необъятной» такі заїзди були як ковток свіжого повітря.

А ще Леоніда Павлівна розповіла, що в неї зберігається запис голосу Василя Симоненка, коли він на квартирі Світличних читав свої вірші. Робив запис Іван Олексійович. Оскільки на початку 60-х років магнітофони були рідкістю, навряд чи залишилося багато приватних записів поетового голосу. Коли я запитав її, де та плівка, пані Льоля відповіла, що в другій кімнаті, заповненій книжками і паперами, але не пригадує, в якому саме місці зберігається запис.

До речі, стоси книжок, акуратно прикриті якоюсь матерією, були складені і в коридорі. Світлична сказала, що ці книжки, буває, слугують їй своєрідною підпорою, коли вона йде на кухню чи до вхідних дверей.

З останньої зустрічі запам’ятався також епізод із телефоном. Коли вона понесла на ремонт апарат, телефоніст розкрутив його, полагодив, тоді дуже уважно подивився на Світличну, поклав їй на долоню «жучок» і сказав: «Тепер буде добре чути». Той підслуховуючий пристрій пролежав там, мабуть, не одне десятиліття.

Згадала Леоніда Світлична і про похід 1968 року. Їй я запам’ятався хлопчиком, а тепер, мовляв, це чоловік із сивіючим волоссям...

Я поцікавився в пані Льолі, чи пише вона спогади. Виявилося, що руки не доходять. Коли ми прощалися з нею, я запитав, чи не можна якось зайти з мікрофоном і записати її спогади. Вона, звичайно, погодилась. Але за буденними клопотами я, на превеликий жаль, не встиг цього зробити.