Галопом по Дніпру

Правду кажучи, серед дніпропетровців побутує думка, що місто наше якесь не таке. Наче місто без коріння, ніби й немає ніякої історичної частини в його центрі, який нині активно забудовується. Коли їдеш бруківкою у центрі, точно знаєш, що ось мине декілька зупинок, і закінчиться наша бруківка. А коли побачиш плакат Шерон Стоун на проспекті Кірова, ловиш себе на думці: «Яка краса! Гуманітарна допомога краси для некрасивого міста...» Але тепер ми з подругою — киянкою Юлею, котра приїхала до мене в гості і попросила зробити екскурсію Дніпром, знаємо, яке це класне місто і як багато цікавого є у ньому. Юля побачила це після того, як приїхала, я — після того, як показала. А доти і сама не здогадувалася!

Починати огляд, звичайно, треба з вокзалу, біля якого стоїть пам’ятник Григорієві Петровському, чиє прізвище фігурує у сьогоднішній назві міста. Нещодавно місцеві активісти почали кампанію на підтримку нової назви, у якій би лишилися самі алюзії на уславлену футбольну команду і водні простори Славутича, але і близько не було б Григорія Петровського. У місті точаться суперечки щодо назви, зокрема пропонують перейменувати Дніпропетровськ у Катеринослав або Січеслав. Але навряд чи зміна назви якось змінить саме місто. Нікуди не зникне пам’ятник Ленінові на площі імені Леніна, бюст Кірова цілком природно височіє унизу проспекту Кірова і всі знають, що культовий театр одного актора «Крик» розташований на вулиці Карла Лібкнехта. Забрати все це у Дніпропетровська означає забрати якусь величезну його частину. Місто вже й так давно називають Дніпром, але що, як і активісти Дніпродзержинська раптом почнуть відстоювати перейменування свого міста, скажімо, на Дніпродим?..

Від вокзалу йдемо на проспект Карла Маркса з його прегарними зеленими будинками. Власне, це вперше я вирішила випробувати на комусь свою візію Дніпра як міста зелених будинків. Спершу Юля не погоджувалася і казала, що зелених будинків тут так само багато, як і жовтих. Та коли ми дійшли до вулиці Московської, я остаточно її переконала.

Зелені будинки Дніпра відкрилися мені випадково, раніше я їх теж не помічала (чесно кажучи, поки не поїхала з міста, взагалі нічого гарного в ньому не помічала). А потім вони стали буквально з’являтися мені перед очима, до того ж у величезній кількості. Спершу була вулиця зелених будинків Московська. Потім величезна зелена коробка прямо навпроти мого під’їзду на Титова. Далі зелені будинки головного проспекту. А остаточно мене переконали зелені балкончики милого будиночка біля парку Глоби. І що більше їх траплялося, то ясніше ставало: зелені будинки у Дніпрі не просто є, укупі вони і створюють мій Дніпропетровськ. А ці варіації на тему зеленого: полущена темно-зелена фарба, з-під якої проступає світло-зелена, усі відтінки салатового, вицвіло-зелений на вицвіло-червоному, зелений кольору трави, кольору моря і кольору соняшникового листя, зелений із жовтим, одна стіна зелена, друга біла, далі лише натяк на зелений, аж раптом — найзеленіше від усього зеленого, що коли-небудь бачив... Одне слово: зелена феєрія, яка так пасує зеленому місту, славетному своїми парками і банками.

До речі, про парки. Поки просуваємося у напрямку центру, можна зайти до парку імені Лазаря Глоби. Так сталося, що я страшенно багато про цей парк знаю. Знаю, скільки стільців у тутеш­ньому концертному залі і скільки коштує один стілець. Знаю сумну історію про білого лебедя Гошу, котрий жив на озері двадцять років, і якого жорстоко вбили. Та я навіть знайома з директором парку!

Виходячи з парку на проспект Карла Маркса, можна пройтися просто до Набережної, до невеличкого готельчика «Надія», де свого часу ми з колегою-журналістом дві години чатували на німців, які незаконно перетнули повітряний кордон України на маленькому літакові і приземлилися у Дніпрі, тобто, залетіли, ніким не помічені, страшенно далеко від західного кордону. Набережна Дніпра наразі є предметом гордості місцевої влади, бо її облаштували з розмахом і амбіціями. Так гарно тут гуляти, милуватися нареченими і захоплюватися скейтбордистами, сидіти у літній кафешці і дивитися на захід сонця...

Коли вже нас винесло на набережну, ходімо на Монастирський острів. Перебуваючи на острові, ніколи не знаєш, де ти — на Правобережжі чи на Лівобережжі. Але урочистий перетин Дніпра і подорож на Лівобережжя залишимо на вечір, бо поїдемо до Новомосковська оглянути дерев’яний козацький Свято-Троїцький собор, побудований без жодного гвіздка, який згодом описав у своєму романі «Собор» Олесь Гончар. Звісно, ввечері ми не зможемо зайти всередину, але так Юля принаймні не побачить базарних яток, розкладок із секонд-хендом і всього того неподобства, що постає перед собором удень...

Звісно, у Новомосковську також є пам’ятник Леніну, але він у цьому містечку особливий. Місцеві під час екскурсій проводять гостя повз Леніна мовчки. А потім питають: «А в який бік Ленін показував?» А поки ви намагатиметеся пригадати, куди ж той кам’яний гігант показував, новомосковці корчаться від реготу. Бо Ленін у Новомосковську нікуди не показує, він просто стоїть, опустивши руки.

Скуштувавши солодкої вати або пончиків та проігнорувавши зоопарк на знак протесту проти утримання у неволі бідолашних тваринок, ідемо кататися на канатці. Бо дніпровська канатка — усім канаткам канатка. Тут є на що глянути: Дніпро, знову ж таки зелені будинки просто біля річки, баржі, міст, прегарна водна станція, звалище човнів, мальовничий брухт, власне, Дніпро, і ти наче рідкісний птах його перелітаєш. Далі, якщо все піде правильно, канатка зупиниться десь над дорогою, затримається на хвильку і різко піде далі, підстрибнувши вгору. Цієї миті усі дівчата до шістнадцяти, які їдуть у сусідніх кабінках, запищать.

А тим часом ми вже у парку імені Тараса Шевченка, бачимо пенсіонерів за шахами, фотографуємося на відполірованих сідницями бронзових левах. Можна зайти подзвонити до Палацу студентів ДНУ, можна навіть потрапити на репетицію студентського хору, якщо пощастить. Музей Комуністичної слави і Історичний минаємо зовсім швидко, хіба тільки зайдемо подивитися на незрівнянну колекцію кам’яних баб. Минаємо навіть гномів на фасаді будинку біля Гірничої академії і пам’ятник Михайлові Ломоносову на постаменті з рожевого мармуру, що слугував свого часу для пам’ятника засновниці міста цариці Катерині II. Треба поспішати, бо ми ще не дійшли до пам’ятника динозавру. Його не так легко знайти, а це, між іншим, одна з найцікавіших місцевих принад.

Нагорка взагалі страшенно милий район, де зосереджено багато вузів і гуртожитків. Студенти обідають або відпочивають у дворах прилеглих будинків, в одному з цих тихих двориків і стоїть пам’ятник динозавру. Не пам’ятаю, хто з нас першим його відкрив, але відтоді динозавр став постійним місцем зустрічей, про яке знають тільки втаємничені. Ну що може бути приємніше, ніж сидіння під динозавром?.. І коли хтось скаже мені, що то не динозавр, а просто кенгуру з оббитими вухами, — нізащо не повірю й ображуся.

Недалеко від пам’ятника динозаврові розташований і легендарний будинок з ропухами. Вони прикрашають паркан красивої споруди на вулиці Писаржевського а заодно і дають назву усьому районові, бо ми саме знаходимося у «районі будинку з ропухами». Їх обов’язково треба побачити, хоч тепер вони вже не ті, що раніше. Колись вони були цементного кольору і порослі зеленкуватим мохом, були більше схожі на ропух, тобто на себе. А сьогодні вони вже якісь гламурні, пофарбовані у яскраво-зелений колір, а червоним домальовано їх величезні усміхнені губи.

Проте це ще далеко не всі атракції міста. Серед найпомітніших — пам’ятник підкорювачам космосу, що постав на Підстанції на місці, де раніше росли прекрасні каштани. У народі цей монумент називають «пам’ятником вісьмом сміттєвозам»: саме стільки цих машин можна було купити для міста за гроші, витрачені на сумнівної естетичної цінності пам’ятник. Його спорудили у 2003-му спеціально під візит найвизначнішого дніпропетровця всіх часів і народів Леоніда Кучми, але він у Дніпро того разу так і не заїхав. Тож і стоїть пам’ятник до сьогодні «невідкритим».

Раніше наше місто було закрите для закордонних гостей через засекречену промисловість, зосереджену в ньому. Це нині свобода: приїжджай, іди на «Південмаш» і дивися, скільки влізе. І нехай дехто хибно вважає, що на тому «Південмаші» нема на що глянути — у Дніпрі кожна дитина знає: КБ «Південне» вельми успішно ракети проектує, а Південний машинобудівний завод не менш успішно їх виготовляє. Кому бракує приводів для гордості за Україну — знайте і пишайтеся!

Наостанок Юля хотіла купити щось дешеве, маленьке і магнітне з написом «Дніпро». Або бодай «Дніпропетровськ». Або принаймні «Катеринослав». У крайньому разі «Січеслав». Але нічого масово-туристичного ми так і не знайшли. Довелося Юлі везти як сувеніри з Дніпра власну колекцію фотографій зелених будинків.