Фока Мелешко. сторінка відірвана, але не знищена

Його ім’я сотні разів згадується у багатьох справах репресованих. І не дивно — тільки з його рідного села Глодоси Новоукраїнського району таких більше сотні. Мало не в кожній доблесним чекістам ввижався слід або вплив петлюрівців — політемігрантів Фотія (Фоки)Мелешка та його товариша й односельця Василя Недайкаші. Нібито вони чи їхні емісари побували в селі і створили повстанську контрреволюційну групу. Такі «групи» НКВС регулярно розкривав аж до 1938 року включно, хоча реально про організацію «Народна помста», яка існувала в селі, можна говорити тільки стосовно 1922 року. Пізніші «організації» були вигадкою, прикриттям для нищення «неправильно» мислячих вільнолюбних селян.

Радянська влада мала причини їх не любити. Це село, яке ніколи не знало кріпацтва, наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття було освітнім центром, що постачало вчительські кадри всій окрузі. А там, де освіта, — там національна свідомість, відповідальність за свій народ. Із Глодос до армії УНР, в Дорошенківський полк, влилася сотня, якою й керував славнозвісний Фотій Мелешко. Пізніше, після поразки УНР, частина вояків перейшла Збруч і стала політемігрантами, тих же, хто повірив у більшовицьку амністію й повернувся в Глодоси, вже до кінця 20-х років репресували. ГПУ-НКВС буквально «підмело» П’яту (куток села, на якому в основному жили самостійники, петлюрівці).

Фока Минович в еміграції отримав світу, став письменником. У дні, коли Україна відзначала 18-річчя незалежності, йому виповнилося б 120. І хоча вже майже 40 років (з 1970) він покоїться на українському цвинтарі в Бавден Бруці (США), суперечлива постать Фотія Мелешка може прислужитися осмисленню нашого шляху не лише в минулому, а й у майбутньому. Адже довгі десятиліття імена тих, хто боронив свій народ, були під забороною, їх називали не інакше як бандитами, зрадниками та прихвоснями. Та й сьогодні навіть спроби поставити все з голови на ноги наражаються на шалений опір.

Глодоський демократ

У цьому незвичайному селі історія йшла не за схемою, виписаною пізніше комуністами у підручниках: опір царизмові починався не зі створення осередків РСДРП (хоча такий пізніше був організований заїжджим студентом, але не відігравав якоїсь помітної ролі), а з об’єднання кількох активніших селян у так звану аграрну групу села. Вона згодом розширюється, вбираючи у себе представників найрізноманітніших політичних течій, яких у селі називали одним словом — «демократи». До них належав і юний тоді Фока Мелешко.

Звісно, молодь цікавила зброя, вона потрапляла в різні історії, заводіяці Фоці доводилося бути арештованим царськими жандармами. За участь у тих «демократах» його навіть вислали на три роки до Архангельського краю, де він склав іспити за гімназійний курс. Із початком Першої світової війни призваний до армії, де з весни 1917 року стає прихильником ідеї державності України. Створював загони на її захист на теренах тодішньої Єлисаветградщини, брав участь у повстанському русі. За даними місцевого краєзнавця Анатолія Ковирьова, у грудні в Єлисаветграді відбувся повітовий селянський з’їзд, організований глодоськими «демократами». Головував на ньому Фотій Мелешко, а секретарем був Герасим Нестеренко, згодом відомий як повстанський отаман Нестеренко-Орел. З’їзд ухвалив постанову про визнання Центральної Ради законною владою в Україні.

Того ж часу стосується й згадка про Фоку Мелешка одного з репресованих набагато пізніше, вже у 1937 році, Миколи Назаревича, він же — Ксенофонт Недайкаша, родич братів Недайкаш: «Українська держава, керована Петлюрою, тільки тому зазнала поразки, що розрізнені сили українських військ не були об’єднані. Якби скрізь були такі організатори та командири, як Мелешко Фока Минович, то був би успіх».

І справді, найповчальнішим для нас уроком тих часів мусило б стати те, що вихідці з глодоських «демократів», закляті вороги — самостійник Фока Мелешко і червоний партизан Митрофан Калько, на початку 20-х зрештою спільно боролися за незалежну Українську державу. Митрофан свого часу повірив у комуністичні ідеї, але переконався, що Радянська влада насправді окупаційна і грабує народ не менше за інших загарбників. Тож повернув Митрофан свій загін проти більшовицьких продзагонів, перейшов на бік Махна, а згодом взагалі став на бік незалежників. Але ж скільки братньої крові пролилося! Історія, що писалася вже під диктовку більшовиків, цілком замовчувала ці події, піднявши на щит лише червоне партизанське минуле Калька; на імена таких, як Фока, накладено було табу. Уродженка Глодос, а нині кіровоградка Лариса Гайда розповідає, що в її роду було два петлюрівці — брат матері Віктор Мамзенко та брат діда Іван Королько. Навіть у найближчій родині їхні імена боялися згадувати. Сьогодні нарешті ті, хто боровся за Україну, хоч і повільно, але перестають бути для нас бандитами і зрадниками.

«Я на сторожі коло їх поставлю Слово…»

У 2000 році кіровоградський літературознавець, професор Леонід Куценко побував у США, де зустрівся з дружиною Фотія Миновича пані Марією. Вона передала для Кіровоградського літературно-меморіального музею імені Карпенка-Карого книжки, фото, деякі документи й рукописи чоловіка. Пані Марія також розповіла про його письменницький шлях.

Фока Минович згадував, що писати почав ще в 1914 році. На фронтах Першої світової вів щоденник і написав дві драми. До речі, в 1924—1926 роках, коли Фока Мелешко навчався на філософському факультеті Карлового університету в Празі, у Львові з успіхом ішли вистави за його творами. Про це пише краєзнавець Федір Шепель. Він також виявив архівні документи ДПУ, які свідчать, що Мелешко у 1926 році у Празі був репетитором сина відомого актора, одного з корифеїв українського реалістичного театру Миколи Садовського, — теж Миколи, який не побажав разом із батьком повертатися в Радянську Україну. Гроші за цю послугу Микола Садовський переказував матері Фоки Миновича Олені, яка мешкала в Глодосах.

Драми продовжував писати і в таборах інтернованих. У таборовому театрі ставили його п’єсу «Понад Дніпром». Мелешко не тільки писав драматичні твори, а й сам грав на сцені. Серед фотографій, привезених Куценком, є його фото в одній із ролей.

Але найбільшим і найпомітнішим твором глодоського борця за незалежність став роман «Три покоління», перша частина якого побачила світ ще в Празі і була удостоєна літературної премії, друга — у 1959 році у США, куди Мелешко переїздить на початку 50-х років (як читач можу сказати, що твір сприймається легко й з інтересом). Третя ж і четверта частини досі залишаються невиданими. Як і спогади, в яких Фока Минович зафіксував події з 1905-го по 1920 рік.

У США письменнику, доктору філософії Українського вільного університету довелося працювати кочегаром і доглядачем будинків, аби родина мала квартиру, а діти могли навчатися.

Чи ж пам’ятають його нині в рідному селі? Глодосянин Михайло Мохонько, який належить до середнього покоління, каже, що, незважаючи на суворі заборони, старші люди згадували Фоку Миновича, і його ім’я не було повністю стерте з пам’яті односельців. Сільський краєзнавчий музей у Глодосах, на жаль, припинив існування, всі матеріали передано до шкільного музею. Є там і книжки Мелешка, прислані його дружиною 2000 року. Та, на жаль, у школі поки що не знаходиться людини, котра могла б розгорнути сучасну експозицію і дати нове життя вцілілим матеріалам.

Збереглася й хата родини Мелешків, але хоч про якусь меморіальну дошку, на жаль, знову ж таки, не йдеться: державі не до цього, а місцеві фермери, які господарюють на колишніх колгоспних землях, поки що не стали міцно на ноги... Проте надія на повернення імені славного Фоки Мелешка залишається.