ФІЗІОЛОГІЯ ПЕРЕМОГИ

Війна і масове насилля над жінкою — явища нероздільні. В усі часи військові дії та окупація несли жіноцтву реальну, ба інколи й невідворотну загрозу згвалтування. Найсвіжіші приклади з новітньої історії — 5 тисяч згвалтованих жінок під час нетривалої окупації Кувейту армією Саддама Хусейна, десятки тисяч згвалтованих сербами боснійських мусульманок під час громадянської війни в екс-Югославії, гвалтування жінок у Чечні . Китайці й дотепер пам‘ятають про криваву сексуальну вакханалію, яку влаштувала 1937 року над жіноцтвом міста Нанкін японська армія, а масові гвалтування кореянок під час японсько-корейської війни ще й тепер залишаються предметом судових позовів корейців до японського уряду. Гвалтування під час збройних конфліктів завжди мали військово-психологічне значення як засіб залякування та деморалізації противника. Водночас насилля над жінками виступало і як маніфестація сексистського, тобто суто чоловічого, та расистського синдромів, що набирає особливої сили в масштабних стресових ситуаціях. Всі ці моменти набули вкрай застрашливого прояву і в європейських країнах під час Другої світової війни. Інша річ, що сама ця тема й досі залишається певною мірою табуїзованою, причому як у країнах колишньої антигітлерівської коаліції, так і в Німеччині.

Багатьом німцям ще й сьогодні важко уявити собі, що солдати вермахту могли гвалтувати жінок на окупованих територіях. В очах пересічного німця німецька армія завжди залишалась, навіть за нацистського режиму, кастовою організацією, що керувалася традиційно суворими засадами станової етики. Справді, статут німецького вермахту трактував згвалтування як тяжкий злочин і передбачав для нього єдину міру покарання — смертну кару. Але незаперечним фактом є й те, що на східних окупованих територіях німецьке воєнне право застосовувалось вибірково, хоча командування й усвідомлювало небезпеку сексуальних злочинів для моралі війська. Актуальною видавалася для нацистського керівництва інша загроза, а саме добровільні статеві контакти між німецькими солдатами та місцевим жіноцтвом. Саме ця тема стала вже восени 1942 року предметом обговорення Гітлера, Гімлера і Герінга. Райхсмаршал СС стурбовано констатував у своїй доповідній записці, що, за його даними, 3 мільйони німецьких солдатів мали добровільні інтимні стосунки з жінками окупованих теренів СРСР. Звичайно, добровільними ці стосунки можна вважати тільки умовно, оскільки німецькі військовослужбовці мали у своєму розпорядженні ті матеріальні ресурси, яких було позбавлене місцеве населення, що враз опинилося на межі виживання. Власне, стурбованість нацистського керівництва грунтувалася на засадах расової теорії, яка трактувала слов’ян як меншовартісний людський матеріал і розглядала міжрасові статеві контакти як забруднення нордичного генофонду. Ось саме про цей генофонд і турбувалося нацистське керівництво, занепокоєне демографічним прогнозом, який логічно випливав із наведених цифр: найближчим часом на східних окупованих територіях керівництво Рейху очікувало народження приблизно 1 мільйона дітей німецько-слов’янського походження. Наскільки реальним був цей прогноз, можна судити з офіційної статистики союзників: у Франції та країнах Бенілюксу, де німецьких окупаційних сил налічувалося, щонайменше, утричі менше, ніж на Східному фронті, після визволення було зареєстровано понад 200 000 дітей від інтимних зв‘язків місцевого жіноцтва з військовослужбовцями вермахту. І ще одна обставина — вермахт розбудував цілу мережу борделів для німецьких військовослужбовців, вона налічувала півтисячі цих специфічних закладів. Командування мало на меті таким чином запобігти поширенню венеричних захворювань і підтримувати належну дисципліну та бойову мораль військ (вважалося, що наявність похідних борделів утримуватиме солдатів від гвалтування цивільного жіноцтва). Зрозуміло, що «персонал» цих закладів становили жительки окупованих країв. Треба зазначити, що нацистське керівництво вийшло в цьому питанні навіть за межі щонайбрутальніших традицій середньовіччя, оскільки «організоване» гвалтування у військових борделях розглядалося ідеологами виключності нордичної раси як перший оптимальний крок до фізичного знищення «слов’янських недолюдків». Власне, саме з огляду на всі ці обставини загалом можна вважати достовірним, що випадків «чистого» згвалтування німецькими солдатами жінок на окупованих територіях було істотно менше, ніж випадків згвалтування після вступу радянських та союзницьких армій на територію Німеччини.

Саме Німеччина стала тим коном, на якому в стислі терміни розгорнулася небачена в європейській новій історії трагедія жіноцтва саме як статі. Епіцентром цієї трагедії стали німецькі терени, через які проходив наступ радянських армій. За даними останніх публікацій німецьких дослідників, до 2 мільйонів німецьких жінок та дівчат зазнали згвалтування радянськими солдатами від початку боїв у Східній Пруссії до осені 1945 року, з них 500 тисяч — на території радянської зони окупації, тобто майбутньої НДР. Тут варто наголосити, що найбільшого лиха зазнало жіноцтво з біженських валок, які відкочувалися на захід, намагаючись врятуватися від радянських військ, що наступали на Берлін. Звичайно, згвалтування не були прерогативою виключно радянської армії, до них залучалось польське, словацьке, чеське, югославське цивільне населення й військові формування.

Свого інфернального апогею практика гвалтування німецького жіноцтва сягнула в Берліні. Почнімо із сухої статистики. Коли наприкінці квітня 1945 року в Берлін увійшло приблизно 450 тисяч солдатів радянської армії, в місті мешкало 1,4 мільйона жінок та дівчат, із них 800 тисяч віком від 14 до 45 років. Протягом весни—осені 1945 року принаймні 110 тисяч із них було згвалтовано радянськими військовослужбовцями. Переважна більшість згвалтувань припадає на квітень-травень місяці — приблизно 100 тисяч випадків. Звичайно, кількість згвалтувань та кількість згвалтованих не збігається — понад 40 відсотків жертв було гвалтовано кілька разів. Десь 10% згвалтованих жінок внаслідок гвалтування померли або ж наклали на себе руки. А ось статистика народжуваності у Берліні: 20% згвалтованих жінок завагітніли, з них понад тисячу народили дитину, що становить 5% усіх новонароджених у Берліні від кінця 1945 до літа 1946 року, а загалом у радянській зоні окупації жертви згвалтувань народили приблизно 300 тисяч дітей. В цьому, до речі, можна угледіти певну іронію історії: війна, яку вела Німеччина під гаслом чистоти раси, мала для німців ось такий «неарійський» демографічний ефект. І пам‘ятник радянському солдатові у Трептовому парку в Берліні — відома фігура вояка з дитиною на руках — мала для німців інше значення, ніж для радянських людей. Втім, повернімося до цифр, на черзі статистика смертності. Ось вона: від дня капітуляції Німеччини до кінця 1945 року в Берліні було зареєстровано 102 тисячі смертей. Природною смертю померло тільки 37 тисяч берлінців.

Ця епідемія насилля справила на берлінське населення невідпорне враження, яке почасти призвело до колективної психічної травми. Так, опитування свідків подій показують, що сучасники вважали, нібито майже половина берлінського жіноцтва була згвалтована, а берлінська малеча майже до кінця 40-х років бавилася «у гвалтування» — як ми всі свого часу гралися, скажімо, «у лови».

Відома українська письменниця й художниця Емма Андієвська, що 1945 року у 14-річному віці опинилася разом з матір’ю у Берліні, була очевидцем тих подій. У дні штурму міста вони переховувалися на останньому поверсі великого багатоквартирного будинку в робітничому передмісті німецької столиці. За її словами, коли у квартал увійшли радянські частини, майже одразу почалися гвалтування. Перші дні над вулицею стояв суцільний дикий крик — це лементували жінки, до яких допалися радянські солдати. У кімнату Андієвської також два рази вривалися солдати напідпитку, але, почувши «рідну мову» — матірну лайку, давали біженкам спокій і вдиралися до сусідських квартир, німецькі мешканки яких, звичайно, не знали російської вульгарної лексики. За свідченням Андієвської, майже всіх жінок у кварталі протягом трьох перших днів було згвалтовано.

Тут слід наголосити ось на чому. Схоже на те, що радянське військове правосуддя послідовніше переслідувало не гвалтівників, а тих солдатів та офіцерів, яких було помічено у нормальних любовних стосунках з німецькими жінками. Принаймні відкриті фонди радянських архівів містять більше судових справ про несанкціоновані приватні стосунки між радянськими військовослужбовцями та німкенями, ніж справ про згвалтування.

Відомий російський письменник, учасник боїв на берлінському напрямку нині покійний Лев Копєлєв, відзначаючи низьку мораль деяких частин радянської армії, пояснював це практикою залучення до війська кримінальних злочинців, із яких формувалися «штрафні батальйони». Зрозуміло, що присутність у збройних силах таких частин не могла не позначатися і в цілому на з’єднаннях. Ще одним істотним чинником, за Копєлєвим, був призов до діючої армії молодого поповнення з визволених радянських територій. Копєлєв засвідчує, що серед поповнення було багато 17—19-літніх юнаків з Білорусі, чия мораль сформувалася в умовах окупації й для кого смерть та насилля були невід’ємним атрибутом їхнього щоденного життя. За свідченням письменника, ця група була навіть небезпечніша за контингент штрафбатів. Якщо спробувати підшукати аналогію такому явищу в сьогоденні, то, мабуть, цю категорію можна порівняти з сучасними підлітковими бандами — той самий занижений моральний больовий поріг, та сама готовність до невмотивованої жорстокості. Говорячи про моральну атмосферу в радянській армії, Лев Копєлєв наголошував і на руйнівних для моралі війська наслідках наказу Сталіна, який дозволив солдатам відправляти додому з території Німеччини два рази на місяць посилки вагою до 5 кілограмів. Зрозуміло, що зібрати 10 кілограмів, скажімо, продуктів або ж просто майна солдат міг, тільки вдаючись до насильницьких дій.

Зрозуміло, радянське командування намагалося утримати під контролем дисципліну в діючій армії. Як і в кожному регулярному війську, гвалтівники, згідно зі статутом радянської армії, каралися на смерть. Питання полягало в тому, чи завжди ця норма діяла. Необхідність пильної уваги до цієї проблеми виникла вже у березні 1945 року, після того, як радянські війська вчинили перші масові розправи над німецьким цивільним населенням у Східній Пруссії. І хоча військові комендатури та офіцери брали під захист цивільне населення, за всіма вони догледіти не могли. А в окремих випадках вочевидь і не хотіли: той-таки Копєлєв свідчить, що ще взимку 1945 року траплялося, коли до відома військових частин негласно доводилася інформація, що «військові прокурори йдуть у відпустку», тобто нагляд за дотриманням воєнного законодавства на певний час припинявся. Наслідки, як правило, не барилися.

Звичайно, радянська армія не тримала монополію на згвалтування. В західній зоні окупації також реєструвалися випадки масових гвалтувань, хоча й не такі масштабні. Так, після вступу французьких військ у південнонімецьке місто Штутгарт було зареєстровано понад тисячу випадків згвалтування жінок віком від 14 до 74 років. Найбільше гвалтівників виявилося в марокканських частинах, які відзначалися особливо брутальним поводженням із цивільним населенням. Що ж до американської армії, то в ній між 1942 та 1947 роком було засуджено за згвалтування приблизно тисячу військовослужбовців, із них чотирьох — до смертної кари.

Якою ж була психологічна реакція німців на масові гвалтування наприкінці війни та в перші місяці по ній? Що стосується американців, то відчуття ненависті до них у німців досить швидко вгамувалося. Це пояснюється насамперед допомогою, яку Сполучені Штати надали населенню Західного Берліна в 1948—1949 роках, коли місто було блоковане радянською армією, а його цивільне населення опинилося на межі виживання. Потім настала черга і плану Маршала, і створення НАТО, і перших євроінтеграційних структур, тож трагічні події кінця війни в суспільній свідомості потроху витіснялися на маргінеси.

Що стосується Східної Німеччини, то механізм витіснення мав тут іншу механіку. Комуністичний режим Німецької Демократичної Республіки вдався до простого, але вкрай ефективного способу — тотального замовчування. Власне, ця методика аж надто добре відома і в усіх країнах Східної Європи. Але в перші місяці радянської окупації у німецьких комуністів було чимало труднощів. Зробивши ставку на радянську карту, вони мусили розв’язувати складну пропагандистську проблему — як узгодити образ армії-визволительки з масовими гвалтуваннями. Вольфганг Леонард, один із берлінських діячів Комуністичної партії Німеччини, свідчить у своїх спогадах, що на початку літа 1945 року дійшло навіть до відкритого зіткнення між партійними функціонерами та головою партії Вальтером Ульбріхтом саме в питанні ставлення до масових згвалтувань. Ульбріхтові, зрештою, вдалося вгамувати внутрішньопартійну дискусію з цього питання, посилаючись на злочини, скоєні на окупованій радянській території військами СС. Втім, серйозних політичних наслідків німецьким комуністам уникнути все ж таки не вдалося, вони проявилися вже під час перших виборів до берлінського магістрату, проведених 1946 року в тоді ще єдиному Берліні: голосування принесло вагому перемогу соціал-демократам і дошкульну поразку партіям комуністичного карбу, які виступали за радянізацію Німеччини. Дивуватися з цього не випадало аж ніяк, оскільки тогочасний берлінський електорат складався переважно з жіноцтва — адже чоловіки були здебільшого або вбиті, або в полоні. Тож своїм голосуванням берлінські жінки насамперед висловилися з приводу масових гвалтувань.

Загалом як у Західній Німеччині, так і в Східній гору взяли зрештою міркування політичної коректності, й питання масових згвалтувань стало предметом уваги дослідників та громадськості лише в останні роки. Втім, так воно, мабуть, і краще — вірогідно, що лише тепер, через 57 років по війні, ці речі можна розглядати без упереджень як у Німеччині, так і в нас.