Феномен двозначности: учора, сьогодні, завтра

Президент розводився про мрію, яка нарешті збулася, а громадяни не поспішали погоджуватися. Така сама доля спіткала й світ у голові П.Порошенка, який не витримав цього випробування. Але громадяни захвилювалися вже й сьогодні: чи той світ у голові В.Зеленського?

Ми весь час жили й продовжуємо жити в системі двозначности. Влада розповідає, як українським громадянам стало жити добре, громадяни в бесідах одне з одним із цим не погоджуються. Але голос влади дуже гучний, його не перекричати, а голос громадян чутний тільки в період виборів і майданів.

Феномен двозначности створив у радянський час КДБ. Неправильні слова карали з тією ж жорстокістю, що й неправильні дії. Упереджуючи їх, розквітнув інститут цензури, який також став інститутом не запобігання, а покарання, оскільки забороняв вихід книжки або вистави. І повсюдно такі начальники над думками мали вгадувати реакцію глядачів і читачів, що змушувало їх діяти на випередження й про всяк випадок. І ця можлива заборона йшла далі до творців - авторів, режисерів, видавців. Розквіт цензури спричиняє зростання самоцензури: авторові не дуже цікаво писати в шухляду, бо він мріє якщо не про лаври, то бодай про хліб насущний.

Найбільш болісно цензура позначається саме на авторах, оскільки режисер може взяти іншу п'єсу, видавець - іншу книжку, а для автора - все єдине.

Двозначність - радянська класика. При тому нескінченному обсязі повторюваних за допомогою пропаганди правильних ідеологічно думок, що оточували радянську людину з усіх боків, коли навіть (як в анекдоті) з праски лунали слова про Брежнєва, парадоксально, що таки зберігалося інакше мислення в умовах індустріяльного породження й поширення правильних думок. Політичний ритуал, до речі, вимагав вставляти посилання на них у будь-який значимий текст, наприклад текст дисертації - хоч із філології, хоч із біології.

Держави легко виправдовують запровадження однодумности складними зовнішніми умовами, наприклад війною або (як Росія, котра нині прийняла на себе модель "обложеної фортеці") ворогами навколо. Наявність ворога взагалі є вічним компонентом внутрішньої політики з часів Сталіна, який постійно шукав навколо себе "ворогів народу", тобто насправді "ворогів Сталіна".

Колись Радянський Союз зламався через те, що його старі керівники втомилися боротися одне з одним, і тоді (за однією з гіпотез) управління взяв у руки КДБ, який звинувачують у тому, що він проґавив розвал Союзу. Але він не міг його проґавити, бо сам же й розвалював. Це була ідея Андропова - перехопити управління від КПРС і віддати його в руки КДБ.

Двозначність живе й процвітає тоді, коли влада не чекає нових думок, а хоче чути лише відлуння власних слів. Такою моделлю є герой Шварца - начальник поліції, який ходив на площу послухати, що там говорять, але робив це в чоботях зі шпорами, бо інакше можна наслухатися такого, що потім усю ніч не спиш. А так виходить, що й вовки ситі, й вівці цілі, адже всі говорять те, що треба.

У нинішньому світі нові думки дорого коштують. Мультсеріял "Свинка Пеппа" оцінюється в 1,3 млрд дол. Але ж це просто розмови для дітей. Так високо цінується віртуальна реальність. А що тоді казати про Гаррі Поттера?

Нині й Цукерберг бачить вирішальне значення Facebook у допомозі поширенню ідей: "Я пам'ятаю, як відчув, що, якби більше людей могло ділитися своєю думкою, багато чого могло б піти інакше. Ці роки сформували мою переконаність у тому, що, якщо дати голос кожному, - слабкі стануть сильними, а суспільство стане ліпшим. Мій досвід роботи над ранньою версією Facebook навчив мене, що, попри зосередженість світу на головних подіях і владних структурах, найбільше наше життя поліпшують звичайні люди, які отримують можливість бути почутими. Відтоді я зосередився на двох речах: давати людям голос та об'єднувати їх".

П'яте управління КДБ СРСР "опікувалося" творчими особистостями. Відібраних під особливу увагу комітету було близько двох тисяч відомих людей. Саме вони породжували думки, які підлягають "профілактиці". Комусь "допомагали" виїхати на гастролі, комусь - випустити книжку, у результаті й думки ставали більш правильними.

З іншого боку, це могло бути й людською технологією подвійного призначення, оскільки ці люди потім опинилися в перших лавах оспівувачів перебудови. А вони як люди неординарні легко повели за собою все населення.

Сьогодні, як і раніше, Україна закривається від зовнішнього світу. Люди почали їздити, але інтелектуальний продукт якось до нас не пробивається. Де в нас продаються західні газети чи книжки? Причому вони мають продаватися в нас іще дешевше, ніж на Заході, бо зарплати ж інші. Але тут є важливий нюанс, який дозволяє цього досягти: у західних книгарнях стоять тільки книжки цього року видання. Інші списують, бо навіть на складі їх тримати дорого. Саме їх і треба купувати.

Нині ми завмерли за крок від запровадження "однодумности". Її виправдовують то війною, то державотворенням. Але реально перед нами той-таки мотив полегшення управління. Однаковими людьми управляти легше. Різними - етнічно, мовно - набагато важче. А закон кібернетики говорить, що суб'єкт управління повинен мати не менше різноманіття, ніж об'єкт управління. Спрощуючи об'єкт, ми полегшуємо управління ним.

В СРСР за рахунок домінування правильних думок, які могли існувати лише в цитатній формі без обговорення і, не дай боже, критики, будь-який альтернативний струмочок здавався недосвідченим сильнішим від потужної річки пропаганди. І відразу в ній виявлялися якісь дивні речі й невідповідності, що й призводили до її заперечення. У результаті модним і сучасним було не йти за ідеологією і пропагандою, а хоча б на дещицю, але їх заперечувати. Саме на цьому формувалися режисери й письменники, які хотіли знімати або писати не "казку", а "правду". Її ж прагнув і глядач, і читач. Двозначність стала результатом жорсткого насадження однодумности, яка панувала без права на сумнів чи навіть безневинне запитання.

Паралельно офіційному існували неофіційні інформаційні й віртуальні потоки. Це був самвидав і різноманітні зібрання знайомих людей, від яких можна було не чекати небезпеки. Там казали й показували те, чого не хотіла чути й бачити влада.

Усе це можна визнати паростками того, що зрештою зруйнувало СРСР, оскільки населення вже відчувало хибність радянського світоустрою. Населення, звісно, не відіграло тієї ролі в зміні режиму, яку йому приписують. Йому просто запропонували ніби перейти на інший бік вулиці під проводом тих, хто до цього кричав, що цього робити не можна. Зовсім несподівано для масової свідомости це зробили ЦК і КДБ, очоливши рух нібито в протилежний бік.

Культуру заборони бюрократичним структурам запровадити легше, ніж культуру дозволу. Заборона діє раз і назавжди, а дозвіл повсякчас несе проблеми. Але перш ніж забороняти, треба зробити щось світового рівня. На "Нетфліксі", наприклад, безліч мультсеріялів, відзнятих різними країнами, включаючи Індію. Є там і "Слуга народу". Але зробімо для світу щось іще...

Світ не залишає нам вибору. Його швидкості збільшуються так стрімко, що ми не встигаємо помітити зміну картинок за вікном. Спочатку світом правила релігія, яка часом досить жорстоко розправлялася з інаковірцями. Потім настала черга ідеології. Тоталітарна ідеологія була такою ж жорстокою. Нині править бал економіка. Вона теж не така м'яка, якою хоче себе вдавати: когось підносить на п'єдестал багатства, а когось залишає за межею бідности.

Завтрашній світ вітає різнодумство, бо тільки так економіка може дати найліпший результат. Кремнієва долина просить іммігрантів, Японія чекає іноземців. Різні культури й різні мови створюють нові можливості для розвитку. Якщо релігія та ідеологія орієнтовані на старий корпус знань, які заборонено змінювати через їхній сакральний характер, то економіка, навпаки, орієнтована тільки на нові типи знань, що продемонструвала, до прикладу, поява біхевіористської економіки.

Україна не отримує нового бачення, оскільки зайнята латанням дірок минулого. Наша голова більше обернена назад, їй нема коли дивитися вперед. Потрібна конкуренція ідей, але поки що монобільшість у Верховній Раді й у всіх міністерствах цього явно не хоче. Окремі її представники взагалі нав'язують нісенітницю на кшталт того, що книжок читати не треба. А книжки якраз і є джерелом різнодумства...