ФАНТОМ ФЕОДАЛІЗМУ НА НАШИХ ТЕРЕНАХ

Вже давно час ввести до Конституції України нове положення: «порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих», — аби дарма не обнадіювати тих мрійників, які ще сподіваються на якусь демократію і вважають за тимчасове своє тривале животіння у вузькому колі натурального господарства. Проте на загал у народу все ж присутній здоровий глузд — це засвідчує украй низький рівень довіри владі.

— Характерним для сьогодення є те, що третина населення України (35% опитаних) вважає: місцева влада, міліція, Президент та його адміністрація, а також Верховна Рада — найбільш злісні порушники прав та свобод людини. А половина наших громадян переконані, що коли їхні права та свободи порушуються, нікуди і звернутися, все одно нічого не доб‘єшся, — зауважує доктор економіки та соціології, професор, науковий керівник Центру соціальних експертиз Інституту соціології НАНУ Юрій САЄНКО.

Історія зробила нас інвалідами тоталітаризму. І за «совєтів», і нині люди перебувають у середовищі напівправди щодо влади. Тому ціна цього «монстра» випробовується виключно на власній шкурі. Спостерігаємо соціальний парадокс, який спрацьовує на виборах як трагедія особистості: «владі не довіряю, проте голосую «за» — фатальна надія залежати від влади і сподіватися, що вона вирішить наші нагальні проблеми.

У цивілізованому світі демократичні перетворення базуються на народній довірі. Відносини із населенням укладаються за принципом соціальної угоди. Прообраз такої угоди вже є — підприємства укладають угоди з працівниками, там усе прозоро та гласно. Такий принцип має охоплювати широку мережу соціальних відносин. Проте ми живемо за режиму соціальної змови. Громадянин, особливо підприємець, окрім легітимних форм співпраці, вимушений «змовлятися» з владою, партнерами, міліцією, податківцями, вирішуючи навіть дрібні питання ціною хабарів та послуг. Із кожної активної людини здирається нелігітимне «мито».

Коло довіри замикається на сім‘ї та найближчому оточенні. Родинним зв‘язкам довіряють 92% населення. І переважно через те, що у сім‘ї не вдаються до соціальної змови, там можна не торгуватися і не хитрувати. Тому у колег удвічі менше симпатиків — 46%, адже від співробітників залежиш, із ними конкуруєш і домовляєшся.

На тлі «всеохоплюючої релігійності» (адже 87% населення України відзначають свою приналежність до тієї чи іншої конфесії), тільки 43% громадян довіряють церкві та духовенству. З одного боку, пояснити це важко. З іншого — наводить на роздуми: 22% віруючих не відвідують церкви. Решта 65% вміщують 41% тих, хто не знає, до якої конфесії належить їхній приход. Однак довіра до церкви дещо зросла — з 36% населення у 1994 році до 43% у 2003-му.

З 1994 року зросла довіра до ЗМІ — з 20% до 34%. Цей факт можна пояснити тільки одним — українська спільнота починає звикати до тієї дозованої інформації та «темникової» дезінформації, якою її щоденно частують ЗМІ. Однак і 34-відсоткова довіра — успіх відносний, по-перше, це усього третина населення, по-друге, за часів перебудови довіра до журналістів сягала 70—80%.

Армії довіряють 33% громадян, у 1994 році таких було 38%. Тут, власне, і закінчується сутісно значущий рівень довіри.

Профспілки не перебрали на себе функцію консолідації суспільства та захисту інтересів громадян. По-перше, держава не випустила їх з-під свого тиску, по-друге, народжені приватизацією виробничі структури різної форми власності просто-таки забороняють наявність профспілок на своїх підприємствах. Дослідження доводять, що особливо лютують іноземні власники та керівники спільних підприємств. Вони якраз свідомі того, як на Заході громадянське суспільство захищає права співробітників, — на наших же теренах правами людини можна знехтувати, так навіщо ускладнювати собі життя?

Місцевій владі довіряють 15% опитаних. Це надзвичайно низький показник, проте уряду та Верховній Раді довіряють удвічі менше. Місцева влада більше залежить від електорату.

У демократичних країнах є припустимими дуже сильні ситуативні коливання довіри до влади — як моментальна реакція на їхні дії. Свого часу різко падала довіра населення Німеччини до Коля. Зараз втрачає довіру Буш.

У тоталітарній імперській державі діють особливі закони. Погляньте, з яким задоволенням російське суспільство прийняло заяву Чубайса про початок розбудови ліберальної імперії (хоча незрозуміло, як можуть бути пов‘язані лібералізм з імперіалізмом), і цю ідею підтримали і силовики, і президент. Саме через це Путіну довіряють нині 70—80% росіян.

Низький рівень довіри до Президента та влади, у нас на противагу до російського, засвідчують торжество нашого здорового глузду. Ми владу оцінюємо адекватно. Росіяни ж — підтримують сваволю. Тому наше суспільство є значно здоровішим. Інша справа — воно таке терпляче, пасивне, аж сонне...

Ми несемо величезну відповідальність за те, чим рятуємося та рятуємо близьких. І одночасно ми є надзвичайно безвідповідальними у тому, що не вимагаємо від соціальних структур вирішення наших проблем. Неправі ті, хто вважає, що ми живемо у неструктурованому суспільстві. Воно є чітко структурованим — за феодальною моделлю виживання. Щоправда, важко вловити його критерії. Одне зрозуміло — ми є пострадянським неофеодальним утворенням, пульсуючим між «тут» та «потім»...