Європейський форум з молодіжної політики в Києві: Back in the USSR?

Схоже, такої уваги з боку українських високопосадовців до 8-ї Конференції європейських міністрів, відповідальних за молодіжну політику, яку Рада Європи проводила в жовтні у Києві, не очікували навіть самі організатори заходу. Принаймні про те, що відкриватиме її президент України Віктор Ющенко, не йшлося в жодному з документів-анонсів. А він конференцію відкрив (наступного дня після оголошення про розпуск українського парламенту — !) і навіть оголосив, що наступний, 2009 рік в Україні оголошено Роком молоді. А ще побажав успіху конференції, скликаній для того, щоб виробити пріоритети молодіжної політики для всієї Європи не просто на найближчих три-чотири роки, а на середньострокову перспективу — до 2020-го.

Велемовні підсумкові документи було прийнято, гучні гасла проголошено, представницькі делегації, нагодовані та обласкані, роз’їхалися. А запитання залишилися. Перше — з приводу обіцянок нашого президента відкрити третій молодіжний центр Ради Європи в Києві. Як відомо, тепер є два таких центри — у Страсбурзі й Будапешті. 2005 року на Третьому саміті глав держав — членів Ради Європи, що проходив у Варшаві, наш президент саме й виступив з ініціативою створити аналогічний заклад на українській території. І не склалося — ціни на нерухомість підвели. Що ж стосується решти, прекрасна маркізо, усе гаразд, усе гаразд...

Ну й Бог із ним, із 3-м Молодіжним центром Ради Європи в Києві. Є питання важливіші. Що взагалі «світить» європейській молоді у «світлі рішень» Київської конференції? Та практично те ж саме, що «світило» радянській молоді у світлі рішень XXIV з’їзду КПРС. Побувати на тих доленосних зборах радянських функціонерів не довелося, однак потужна пропагандистська кампанія того часу дала змогу відчути всю принаду дзвінких, але порожніх обіцянок. Незмінна роль добровільного адвоката програм Ради Європи, здавалося б, позбавляє автора цих рядків можливості критикувати дії Страсбурга. Якби не одне «але». Критика, хай і дуже обережна, звучала й зі сцени Українського дому, де проходила конференція, і з вуст найпрогресивніших учасників заходу. Як удалося з’ясувати в Страсбурзі, група експертів із питань молодіжної політики там не засідала останніх два-три роки. Можливо, саме цим пояснюється крайній рівень неузгодженості молодіжної політики РЄ з іншими напрямами, які розробляє Страсбург. Передусім ідеться про використання сучасних інформаційних технологій. Право молоді на житло, однаковий доступ до освіти, участь у політичному, соціальному й культурному житті суспільства, якісне медичне обслуговування тощо — про це можна говорити довго й багато, але користі від таких розмов буде мало. Реальних механізмів, що забезпечували б реалізацію всіх цих прав, на конференції запропоновано не було. Більше того, практично не було розглянуто тих особливих ризиків, із якими вже починає зіштовхуватися європейська молодь у нинішніх демографічних умовах. Як зазначив Георг Болд, голова Об’єднаного європейського комітету у справах молоді, соціально-економічне навантаження, що лягає на нинішніх юнаків і дівчат, удвічі перевищує те, з яким зіштовхувалися їхні батьки. І дедалі більше зусиль молодь нині мусить витрачати не на закладання міцного фундаменту під власний розвиток (та розвиток своїх дітей), а на забезпечення достойного існування армії пенсіонерів, яка стрімко зростає. Розв’язати це завдання можливо тільки за рахунок «підвищення якості» сучасної молоді.

Здавалося б, найбільш реальний і очевидний шлях до досягнення цієї мети — забезпечення права молоді на доступ до сучасних інформаційних технологій. Але щось у механізмі РЄ заклинило, і це питання під час конференції практично повністю проігнорували. Можливо, через те, що представникам Західної Європи важко уявити себе без такого доступу, а представники Східної Європи просто не усвідомлюють, яким потужним важелем економічних, соціальних, культурних, політичних перетворень може стати банальний комп’ютер, підключений до Інтернету. Причому якщо забезпечити молодь доступним житлом не під силу навіть багатому Заходу, то вирішити проблему забезпечення доступу до інформаційних технологій може й повинен навіть бідний Схід.

Утім, інформаційні технології багаті не тільки на можливості, а й на ризики. Цій проблемі інші підрозділи Ради Європи також приділяють чимало уваги. Зокрема спеціальні програми, що навчають дітей (а точніше — спочатку батьків та вчителів) правил безпечної поведінки в Інтернеті, розроблені структурами Євросоюзу, було рекомендовано і для поширення у решті європейських країн. В Україні ця робота йде з великим скрипом. Незважаючи навіть на те, що в країні уже кілька місяців існує Коаліція за безпеку дітей в Інтернеті, яка об’єднує представників неурядових організацій та бізнес-структур. А ось із підтримкою з боку держави поки що не складається. Залишається тільки сподіватися, що презентація цього проекту під час конференції міністрові у справах сім’ї, молоді і спорту Юрієві Павленку допоможе змінити цю ситуацію.

Ще одна змарнована можливість — молодіжний форум, який передував міністерській конференції. Питання інтеграції української молоді в європейське співтовариство на конференції порушувалося неодноразово. В основному у прив’язці до візової проблеми. Хоч ця конференція жодних механізмів для розв’язання зазначеної проблеми не має. А ось налагодженню особистих контактів представників української молоді з їхніми закордонними партнерами допомогти могла. Проте і з цим не склалося — неформальний молодіжний форум провели на диво формально.

Аке Петерсон, представник генсека Ради Європи з координації програм співробітництва в Україні, який із гумором спостерігав за роботою конференції з залу, назвав найадекватнішим учасником заходу Богдана Гаврилишина. Богданові Дмитровичу, голові наглядової ради МІМ—Київ (Швейцарія), членові Римського клубу, закордонному членові НАН України, днями виповнилося 82 роки. Проте він досі є членом молодіжної організації (яку, до речі, в роботі молодіжного форуму також не було задіяно). Сам пан Гаврилишин брав участь у роботі конференції в складі української делегації як радник. І якби його поради не ігнорувалися, ми б уже жили в зовсім іншому суспільстві. Інформаційному. І експортували б програмне забезпечення, а не програмістів.