Євген Сверстюк: «потрібне законодавче обмеження морального сповзання»

«Якщо у нації нема вождів, то на її чолі стають поети», — писав у своєму «Посланні» (1925—1926 рр.) Євген Маланюк. Завжди по-різному осягаєш простір цієї думки — залежно від ситуації та людей навколо. Але особливу глибину цих слів відчуваєш у розмові з людиною, якої вони стосуються безпосередньо ось уже сорок із лишком років. Мова про «українського Карлейля», «апостола духу» нації, видатного філософа і публіциста сучасності Євгена Сверстюка.

Для журналістів, які звикли набагато уважніше стежити за хвилинною стрілкою історії, ніж за годинною, розмови з людьми такого калібру — на вагу золота. Несподівано прояснюються горизонти, впорядковується Всесвіт і життя наповнюється виваженим, ба навіть життєствердним сенсом. Тому майже неможливо відповісти на банальні запитання заінтригованих колег по перу: «І про що ж ви говорили зі Сверстюком?». Це треба тільки читати. Пропонуємо читачам вибрані моменти з кількагодинного одкровення Євгена Олександровича. Повірте, це унікальна нагода для своєрідної «оптимізації» духу і думки.

Фарс із перевдяганням

— Спочатку торкнемося питання вчасності якихось історичних кроків. Окинувши побіжно 13 років української незалежності, ви можете відверто сказати, які історично важливі кроки були нами зроблені, а на які ми так і не спромоглися? В чому особисто для себе ви бачите плоди української незалежності?

— Проголошення незалежності України для мене означало передусім звільнення від злої енергії Кремля, від деструктивної волі його вождів. Перекриття етапів у Сибір. Відсутність цінних вказівок із центру. Нейтралізація репресивного апарату і падіння цензури — це мрія багатьох поколінь українців. Особисто для мене найбільшим святом було падіння цензури. На жаль, бракувало живих сил, щоб узагальнити досвід сусідів і дати нашій молоді те, що було заборонене і що конче треба знати насамперед.

У нас залишилася владна верства, яка швидко переорієнтувалася за зразком російської владної верстви. І залишився глибоко дискримінований, заляканий народ, який не помітив сцен перевдягання. Чому перевдягання? Тому що зміна політичної системи у глибині села і в робітничих верствах пройшла поверховим шумом. Люди зауважили лише страшний безлад, порушення дисципліни й пограбування. Вони до такої міри не помітили змін, що гривню називають рублем. Маємо зміну прапора, зміну фразеології і людей, котрі виголошують ті самі гасла, що й за СРСР, щоправда, з поправкою на національну незалежність. Але це формальна, неістотна поправка.

— Українське суспільство схоже на інші посткомуністичні суспільства?

— Психологічно — так. Кожне з них однаково мусило пристосовуватися до умов переходу з одного стану в інший, виживати в умовах кризи. Я пригадую конференцію в Празі з приводу 50-річчя радіостанції «Свобода», де виступали представники різних країн. Те, що вони говорили про владу і суспільну налаштованість, було дуже схоже... Але важко порівнювати суспільства сталінської школи з тими, кому принесли соціалізм після війни...

— Візьмімо вектори зовнішньої політики посткомуністичних країн. Одні з них тяжіють до Росії, інші — до Заходу. І вже в цьому — схожість?..

— Психологія — це глибинне, а вектори зовнішньої політики — на поверхні. Вони можуть змінитися протягом якогось короткого часу. Не змінюється лише Росія.

— Чому Росія не змінюється?

— Згадаймо, що писав Чаадаєв у своїх «Філософічних листах», Маркіз де Кюстін — в «Росії 1838», Салтиков-Щедрін — в «Історії одного міста», Толстой... Це дуже істотні речі... Росія завжди залишалася сама по собі, навіть коли переймала установки Заходу. Вона їх «заполоняла» і деформувала.

— Росія зовсім не піддається демократизації?

— Я думаю, що, з одного боку, Росія має можливість дуже широко використовувати західні цінності, з іншого — є великий опір до їх засвоєння. Вони погано там прищеплюються. Чому? Є дуже цікаве явище — російський консерватизм. Він має у собі наче закляття. У росіян закладена якась націоналістична хвороба. У них державний екстенсивний націоналізм був за всіх їхніх царів і зберігся за Совєтів. І в самій масі він зберігся. Тому в Росії дуже самотні дисиденти. І то переважно євреї...

— А чим історія із засвоєнням цінностей закінчиться?

— В лагері-36 (у 1972 році Євгена Сверстюка засудили до 7 років таборів «за виготовлення і розповсюдження документів самвидаву»; покару відбував у ВС-389/36, с. Кучино, Чусовський р-н Пермської обл. — Авт.) у мене був приятель — латиш Гунар Астра. Він увесь час повторював: «Росія повинна зазнати важкої поразки, аби оговтатися». Думаю, Росія не зазнала поразки. Вона ще менше, ніж Україна, пережила сцену перевдягання. Це сцена легенької політичної реконструкції і, звичайно, великої ганьби — з її імперською гординею...

— А освітяни скажуть вам, що консервативну російську педагогіку «взяли» в Болонський процес, а українську — ні.

— Тому що Росія завжди мала кращу, ніж в Україні, вироблену (читай — «вільнішу») інтелігенцію. Інтелігентні люди з різних республік завжди тяглися до Москви — туди або перевозили, або самі йшли, або тікали. Це було престижно — йти до самої столиці. Москва була вільним, показовим містом у СРСР. Вона не йде ні в яке порівняння з будь-якою столицею. В Інституті філософії, в різних академічних установах рясніють українські прізвища і далеко не другорядні особистості.

— А КДБ?

— КДБ мало різні цілі у Москві і в Києві. Росія не була національно поневолена. Київ був зведений лише до ресурсу. Москва була «столицею світу», своєрідним агітпунктом. На цей пункт запрошували іноземних гостей, кореспондентів. А в українській столиці все, що вище, скошували. За слово давали удвічі більше років. Пригадую, після заслання, у році 1984—1985-му, одну жінку з Москви в заляканому Києві. Ми з нею розговорилися. Я як людина з зони почувався в розмові вільно. Вона була вражена, що знайшла у мертвому місті таку людину, як я. А я був уражений, що вона — людина з Москви — говорить так, як люди говорили в лагері. Не слід забувати, що лагер невипадково ізольований і обснований дротом...

Постмодернізм, графомани і нова фразеологія

— Нині слово «свобода» у багатьох українців асоціюється із західними коштами — грантами на видання книжок, що пропагують демократичні ідеали.

— Щодо грантів, то ми абсолютно дискримінована країна. Гляньте, скільки наших книг видано на гранти, порівняно з російськими, які заповнили ринок, — вони мали фінансування вже на початку 90-х рр.

— Чому?

— Українські література й публіцистика не є в полі зору на Заході. Крім того, у нас не так багато людей, готових використати теперішні канали надходження коштів. Ми дуже слабо підготовлені, порівняно з поляками чи росіянами, — вони охочіше й майстерніше, ніж українці, пропонують себе іноземним інвесторам. І до них давно наїжджена дорога.

— Але інвестування в культуру через гранти — це нав’язування певних культурних стандартів...

— Не всім. Моделі не регламентують змісту. І часто вони не чужі, нерідко спонукають до запозичення фактора змін.

— То Джордж Сорос — великий друг України?

— Джордж Сорос — людина, яка хоче себе реалізувати в посткомуністичному просторі. Ніяких сентиментів там немає, але є велика гра. У цій великій грі він хоче знайти по всіх країнах своїх партнерів. У нас ці партнери дуже різні... Звісно, не моя справа судити, хто в нашій країні найкраще використовує фонд Сороса. Та й він не винен у тому, що дуже багато еклектичних і совкових видань з’явилося з так званого суспільствознавства чи релігієзнавства. Сам він не дуже на тому знається і не може контролювати, що відбувається на місцях.

У парламенті наші комуністи й екс-комуністи хотіли заборонити західні джерела фінансування. Дехто спросоння закричав проти втручання у наші внутрішні справи. Як за Брежнєва...

— Останнім часом чималу кількість грантів виграють так звані постмодерністи. Те, що в Росії більше виграється грантів, означає, що в їхній літературі більше, ніж в українській, «постмодернових» речей?

— Не займався спеціально цією проблемою. Але знаю, що постмодернізм — явище дуже димчасте, розпливчасте. Так звані постмодерністи — це молоді графомани, котрі опанували нову фразеологію. Це те ж саме, що вивчити ази іноземної мови. Але, як я вже говорив, у наш час в Росії виходить так багато фундаментальних речей, що вже не звертаєш увагу на постмодернові «дешевки».

— Молоді графомани — це виняток. Зате немає сумнівів, що підростає достатня кількість юні, спроможної виробити і почати пропагувати імунітет як проти реанімації класичного більшовизму, так і проти насадження більшовизму в іпостасі ліберальної демократії. У чому ви вбачаєте головне джерело постійного оновлення і духовного зростання кращої частини нашого суспільства — попри фактичну відстороненість влади від виховного процесу, попри демонстративне ігнорування багатьма публічними представниками цієї влади головних морально-світоглядних устоїв, притаманних українській нації?

— Молодь повинна долати українську хворобу порізненості, ледачого самозаспокоєння й неуцтва, споживацького патріотизму і позірної релігійності. Спадкову хворобу. Як завжди, нормальна молодь гуртується в об’єднання, де культивуються принципи безкорисливости, змагальности, ідеалізму. Без ідеалізму і романтизму немає молоді. Справжню релігійність я вважаю нормою духовного здоров’я.

Уже 15 років я видаю газету «Наша віра», щоб повернути людські обличчя до джерел, до азбуки закону, до моральних начал. І досі вірю, що такий камертон потрібен для

«Надії малого оркестрику,

Де диригує любов» (Б.Окуджава).

— Чи є рація в тому, що войовничому злу треба протиставити войовниче християнство? Йдеться про нав’язування масовій свідомості образу покірного християнства, яке дозволяє товкти людину. Чи не на часі українській християнській нації очиститися від підробок християнства?

— Чому християнство має бути або войовничим, або покірним? Воно передусім несе етику суворого стоїцизму. Загалом воно має бути джерелом духовного народження особи. Християнство — для пробудження індивідуальності, а не для керівництва масами. Церкву використовували й тепер використовують політики в мундирах і в рясах, але ми повинні плекати ідеал чистої святині, куди приходить людина, як до батьківського дому. Нам треба пам’ятати, що перегородки не ростуть до неба. Але не можна не знати, що перегородка для курки — це проблема на все життя.

«Лише закон свободу може дати»

— Перегородок уже нема — є свобода. Парадоксально, але галасують про свободу саме ті, хто нею найбільше зловживає, хто забув (чи свідомо «не пам’ятає»), що Слово як духовну субстанцію не можна заганяти в рамки суто семантичної проблеми, відтинаючи у такий спосіб проблему набагато вищого рівня — дефіциту культури думки. Стосовно практики наших ЗМІ, йдеться, отже, про намагання заповнити лакуну субстанційної інформації, породженої катастрофічним дефіцитом думання, інтенсивним нарощенням обсягів поточної інформації... Найтривкіші перегородки — внутрішні.

— Я підготував книжку «На порозі тисячоліття», але не знайшов коштів для її видання. Там знов і знов порушується питання про свободу слова як нерозмінну вартість, «поставлену на сторожі», і як засіб саморозвитку людини й соціуму. Загалом це тема вічна, але і вічно нова у світі розмитих понять, успадкованих від філософії діалектичного матеріалізму та практики релятивізму. І в полоні утилітарних стереотипів.

Адже пристосовування до смаків, потрафляння юрбі, слова на замовлення — то тяжка недуга. Журналіст такої школи — мертвонароджений.

Слово є великою творчою силою, перетворюючою і живлющою.

Слово, яке не знає, що воно було світлом і було Богом, — то не зерно. То лушпиння з зерна. Гнила полова. «Нехай гниле слово не виходить із уст ваших, а тільки, що на будову віри», — казав апостол Павло.

Найперше було слово.

Крізь темряву і хаос

Воно як вічне диво

Над світом піднімалось.

Але все може виродитися у свою протилежність. Слово без любові і світла. Слово зневіри. Слово олжі та облуди. Слово нице й догідливе.

Весь цей арсенал є на ринку. Навіть з’явилася мода кидати в заголовку гниле слово, як наживку. І з’явилися магістри таких приправ. І гарантована оплата за вбивче отруйне слово.

Наше суспільство не підніметься, якщо не почне боротьби за очищення й оздоровлення. Ми чекаємо, коли з’явиться жива здорова риба, яка пливе проти течії. За течією пливе баласт.

Йдеться не про імітацію живого слова. Не про задиристе слово. І не клерикальне слово. Саме цього вистачає. Найлегше змінювати смаки й кольори...

Бракує нам слова, яке несе духовну силу і творчу віру. Такого слова, яке підносить дух і будить розум, а не опускається до настроїв зневіреної юрби. «В наші тяжкі часи», «в цій країні», «коли вже ніхто ні в що не вірить»... Хто це говорить? Дуже часто позавчорашні співці «прекрасного майбутнього». З них вийнято пружину. Їм дозволено «говорити все». І вони, бездуховні, опустилися і тягнуть інших вниз.

— У Гете є знамениті слова, що якнайкраще ілюструють ситуації, схожі на нинішню: «За власним нахилом живе плебей, Шляхетний прагне устрою і ладу». Ви багато пишете про низькопробну публіцистику, ницу журналістику на сторінках доволі впливових видань. Чи не здається вам, що самих оцінок-закликів замало? Оскільки суспільство має право на захист від деморалізації, держава, як порядкуючий чинник суспільства, мала б застосувати владу задля утвердження в цьому суспільстві найвищих вартостей, а не потурати фальшивим лозунгам на кшталт «попит породжує пропозицію». Як задіяти механізми цього захисту?

— Великий вільнодумець Гете справді був палким захисником моральних максим і закону: «Лише Закон свободу може дати».

Я погоджуюся з вами, що має бути законодавче обмеження морального сповзання і духовний самозахист має спиратися на закон. Тим більше що ми вийшли з країни заборонених зон не культурною дорогою, а бездумним усуненням обмежень і дорожніх знаків. Це більше схоже на мефістофельський жарт, ніж на захист прав людини.

Культура й закон ніколи не орієнтується на людину невироблену, яка не прибирає після себе сміття і йде куди очі бачать. До європейського лібералізму нам слід іти дуже повільно і обережно, і то кроком культурної людини, а не дикуна.

Одна річ, коли у США з’являється гротескове зображення американських президентів як реакція на помпезний стандарт, інша річ — коли наші макаки повискакують і почнуть наслідувати «вільний стиль» після вікової заборони української історії, досі ще не прочитаної зі своїх джерел.

Будуть створені вартості

— Євгене Олександровичу, нині в українській пресі наполегливо культивується західна традиція чітко відділяти факти від коментарів, найважливішим принципом висвітлення подій вважають об’єктивність, а виховну функцію журналістики називають реліктом комуністичних часів. Ви погоджуєтеся з таким тлумаченням?

— Маємо справу з поняттями, що з’являлися в різних суспільствах. В американському світі культивується предметність. Суб’єктивізм там ніколи не означав «отсебятины», а в нас — означав, і це засуджувалося.

На Заході є тенденція до документалістики. В нашій країні — поступово те саме, бо коментаторство вироджується в павутину. Газета «Книжник-ревю», замість глибшого аналізу літературних явищ, подає «автопортрети з приводу». Такий суб’єктивізм — це хвороба, а не щирість.

Далі про неупередженість у відборі фактів. Я дуже поважаю за спостережливість і професійність Ганну Стеців, яка тепер є прес-секретарем нашого прем’єр-міністра, але як вона може при такій посаді об’єктивно відбирати факти?..

— Творчість «колумністів» — людей, котрі мають свої колонки у виданнях, — теж «автопортрети з приводу»?

— Це різні речі. Колонки дають для представлення автора. Скажімо, газета «День» колись зробила колумністом Юрія Андруховича. Хоч би що він написав, вони вміщували. «Дзеркало тижня» дає особисті коментарі Віталія Портнікова.

— А що ви думаєте з приводу рівня культури ЗМІ?

— Українська журналістика етично незапліднена, бо вона успадкувала совєтський релятивізм і матеріалізм. Вона також незапліднена релігійною думкою. Одразу застерігаю: не плутаймо релігійність із клерикальністю! Клерикальним бути найлегше.

«Мислити треба чесно», — казав лейтенант Шмідт. А чесність і культура співіснують тільки з поняттям послідовності.

— Ви говорите про матеріалізм, успадкований нашою журналістикою. Матеріалізм буває радянського зразка і західного. Якраз нині замість залізної завіси — вітер змін, що дме зі сторони «завершених суспільств» (Астольф де Кюстін), які, попри високий рівень «зовнішньої» облаштованості життя, неспроможні забезпечити розвиток людської особистості...

— Людство створює собі нові пастки, будуючи кожен раз нову Вавилонську вежу. Здавалося, пастка гонки озброєнь — безвихідна. Але сталося чудо, і всі цінності сезону раптом упали — в болото.

Пастки споживацького суспільства змалили Бога і здрібнили людину. Її призначення — per aspera ad astra. Вона мусить будувати храм і очищувати дорогу до нього. Вона повинна постійно очищуватися від скверни і ставити вищі цілі. У людини має бути ціль висока й недосяжна. Ці азбучні істини треба повторювати кожному поколінню, яке має наївність думати, що знає те, чого попередні не знали.

Особистість народжується в муках і піднімається ціною максимальних зусиль. Коли перестає підійматися, то опускається. Нині бачимо навколо людей, що опускаються. Вони запалюються на мить примарного успіху. Достаток — це мрія пересічності.