Євген Стахів: «Україні потрібні патріоти»

«У зв’язку з… тими суперечками між націоналістами і комуністами в пам’яті спливають спомини одного з наших січових стрільців, котрий брав участь у бою на Маківці. Він оповідав, що коли вони виграли бій і йшли вперед, переглядаючи поранених і вбитих, в кишені на грудях одного солдата російської армії знайшли «Кобзар» Тараса Шевченка — він його не вборонив од смерті. І як було боляче і прикро, що ми, українці в австрійській армії, воювали з українцями з російської армії. Брат проти брата, і навіть застрелили хлопця, котрий мав на серці «Кобзар»…

Це цитата з нової книги Євгена Стахова — визначного громадсько-політичного діяча українського відродження — «Останній молодогвардієць», презентація якої відбулася нещодавно в Києві у Будинку письменників. Попри таку назву, книга лише частково присвячена висвітленню правдивої історії донбасівського підпілля часів війни, що на теренах колишнього СРСР дістала назву Великої Вітчизняної, а в усьому світі — Другої світової. Сам автор назвав її спогадами про події, що відбувалися понад 60 років тому, про молодих патріотів, які віддали життя за Україну. І описує він їх без огляду на те, чи подобається це комусь, чи ні, лише з тим, аби правда допомогла історикам розібратися в тому, що відбувалося на українських землях, «хто був героєм, а хто лише хоче жити коштом інших».

Чи то доля подарувала панові Євгену, чи то він сам свідомо обрав для себе таке бурхливе життя? Певно, що це був свідомий вибір, бо не міг син офіцера Української галицької армії Павла Стахова обрати інший шлях. Родина жила ідеєю відновлення української держави, тож слідом за батьком і мамою всі шестеро дітей присвятили себе боротьбі за цей ідеал. Разом із сотнями своїх однодумців Євген Стахів виступав спочатку проти польського й угорського, а далі довелося боротися водночас проти німецько-фашистського і більшовицько-російського поневолення. У своїй пам’яті він зберігає безліч імен та подій, відтак його спомини є дорогоцінним джерелом, що несе до сучасників подробиці історії ОУН та її боротьби за незалежність України.

Чи не трагічна оповідь про українського солдата російської армії, полеглого в бою від рук таких, як і він сам, українців, зодягнених в австрійські мундири, змусила Євгена Стахова обрати для підпільної роботи найсхідніші регіони України? Певно, що так. Та, прибувши з оунівським гаслом «Україна для українців», щоб будити в шахтарському краї національний дух, він, зблизившись з тамтешніми селянами, робітниками, інтелектуалами, зробив для себе несподіване відкриття — не всі націоналісти є патріотами і не всі патріоти є націоналістами. Українську національну ідею повинні підтримати всі народності, всі представники національних меншин, які живуть на нашій землі. До такої простої думки не міг не прийти підпільник, який, опинившись на Донбасі, мав розраховувати на повсякчасну допомогу не лише українців, але й росіян, греків, євреїв, татар, представників інших національностей, котрих так багато в тому регіоні. «Ви повинні відкинути всі писання Донцова, — почув він від своїх східноукраїнських соратників. — Ми мусимо говорити про народоправ’я, про соціальні права всіх національних меншин. Україна має бути демократичною державою зі свободою преси, релігії, сумління».

— Ця наша переорієнтація, — пригадує Євген Стахів, — мала великий успіх. До нас приставало все більше людей, а головне — з молодого покоління і робітництва. Ми пішли з народом, почали говорити з ним мовою, яку він розумів. Він почав із нами співпрацювати, і це був найбільший успіх усієї нашої підпільної роботи. Відтоді в неї почали включатися інші національності: росіяни, татари, греки. Бо тепер цілковито змінилася роль підпільників-націоналістів: не керувати народом (який має бути тільки виконавцем волі малої групи керівного складу націоналістичної партії), а служити йому, бути з народом і для народу.

Отже, ми стали на демократичну базу, і це був наш крок уперед.

Коли людина живе у злагоді з власним сумлінням, присвятивши себе величній ідеї та не зраджуючи їй ні на мить, вона здатна здолати будь-які труднощі, бо сама доля додає їй снаги. Служіння ж фальшивій, лицемірній і жорстокій дійсності перетворює життя творчої, обдарованої Богом особистості, на непосильну ношу. Щоб переконатись у цьому, варто лише співставити долі авторів «Останнього молодогвардійця» та «Молодої гвардії».

Олександр Фадєєв змушений був піти з життя, написавши у передсмертному листі: «Не бачу можливості жити далі, оскільки мистецтво, якому я віддав своє життя, загублене самовпевнено-невіглаським керівництвом партії, і тепер вже не може бути врятоване».

Євген Стахів, попри свій аж надто поважний вік, більшу частину якого поневірявся у підпіллі та вимушеній еміграції, і досі прагне лише одного — щоб нова Україна була єдиною, зміцнюючи свою єдність демократичними принципами. Він частий гість в Україні. Тисячі кілометрів не є для нього перешкодою в справі утвердження на рідній землі демократичної ідеї.

Наше з ним спілкування у помешканні його друзів, які дають йому притулок на час київських відвідин, неодноразово переривалося телефонними дзвінками. Ось зміст лише двох, мимоволі підслуханих телефонних розмов. В одній він застерігає прихильників Віктора Ющенка триматися подалі від тих «патріотів», що намагаються компрометувати його, нав’язуючи «Нашій Україні» згубне для єдності країни гасло «Україна для українців». В іншій — пропонує комусь із найближчого оточення премьєр-міністра порадити Віктору Януковичу вшанувати на урядовому рівні 60-річчя створення Української головної визвольної ради, наголошуючи на тому, що такий крок додасть йому прихильників, як кандидату в президенти України.

Тут не йдеться про особистості — головне державна єдність. Та чуючи провокаційні заяви окремих прихильників одного Віктора, виголошені в карпатському селі, і які радо поширювали центральні телеканали по всій країні, і не почувши жодного слова з приводу річниці визначної віхи національної історії від другого Віктора, доходиш сумного висновку, що сивочолим ветеранам заспокоюватися ще не час.