ЕТАПИ «ВЕЛИКОГО ТЕРОРУ»: ВІННИЦЬКА ТРАГЕДІЯ

Протягом останніх років у концертному залі «Райдуга», розташованому в Центральному парку культури та відпочинку Вінниці, з успіхом проходять огляди художньої самодіяльності районів області. У цьому залі нерідко виступають зірки української та російської естради. Можна лише радіти, що у вінничан є гідний осередок культури, якби не одне «але». «Райдуга» розташована на місці колишніх міських кладовищ (католицькому й інтернаціональному), що стали місцями таємних масових поховань, проведених Вінницьким НКВС у період «великого терору» 1937—1938 рр.

На чиїх кістках танці?

Досі не встановлена точна кількість людей, таємно похованих у парку, на території колишнього православного кладовища і фруктового саду у Вінниці. Проте фактом є те, що онуки і правнуки розстріляних танцюють на кістках своїх безвинно знищених предків.

З великою часткою імовірності можна стверджувати, що місця масових розстрілів періоду «великого терору» є в багатьох обласних центрах України, Росії, Білорусі й інших країн СНД. Відомо й те, що людям, за рідкісним винятком, властиве дбайливе і шанобливе ставлення до місць масових поховань. Це характерно і для українців. Чому ж вінничани, і не тільки вони, забули про це?

Щоб відповісти на це запитання, звернемося до історії, початок якої відноситься до літа 1937 року. До середини 30-х років комуністичний режим, що перманентно застосовував насильство стосовно різноманітних соціальних груп суспільства, опинився в складній ситуації. Насування Другої світової війни, потрясіння періоду індустріалізації, трагедія колективізації та голоду 1932—1933 років, серйозне невдоволення проваджуваною політикою в суспільстві, а отже і можливість виникнення «п’ятої колони» — усе це викликало посилення підозріливості й агресивності з боку Кремля.

Серед істориків тривають суперечки про конкретні причини і цілі «великого терору». Більшість дотримуються думки про те, що в 1936—1938 роках найвище політичне керівництво СРСР на чолі зі Сталіним вирішило знищити всіх політичних супротивників режиму. Спеціально підкреслимо — не лише реальних, а й потенційних. Одночасно за допомогою терору здійснювалася «кадрова ротація» у всіх ланках управління країною.

Хроніка основних подій терору, частиною якого були події у Вінниці, свідчить, що саме найвище політичне керівництво ініціювало терор, а також виносило заочні розстрільні вироки за списками, підготовленими НКВС. Потім ці вердикти слухняно оформляли радянські судді, зокрема — Військова колегія Верховного суду СРСР.

Перші спроби використовувати такий «спрощений порядок» репресій у широких масштабах були зроблені восени 1936 року, буквально через кілька днів після призначення Миколи Єжова на пост наркома внутрішніх справ СРСР. 4 жовтня Політбюро ЦК ВКП(б) розглянуло прохання Єжова і генерального прокурора СРСР Андрія Вишинського санкціонувати осуд 585 чоловік за списком і прийняло постанову: «Питання т. Єжова. Погодитися з пропозицією т.т. Єжова і Вишинського про міри судової розправи з активними учасниками троцькістсько-зінов’євської контрреволюційної терористичної організації за першим списком у кількості 585 чоловік» (на першотворі рішення стояли підписи: «За. Каганович, Молотов, Постишев, Андрєєв, Ворошилов, Єжов»).

Регулярне затвердження в Політбюро ЦК ВКП(б) розстрільних списків почалося 27 лютого 1937 року, у день відкриття лютнево-березневого Пленуму ЦК ВКП(б). Перший список містив прізвища 479 чоловік, мірою покарання для яких було визначено розстріл.

2 липня 1937 року Політбюро ЦК ВКП(б) направило місцевим органам телеграму з вимогою узяти на облік усіх куркулів, які повернулися з місць ув’язнення, і кримінальників. Серед них «найбільш ворожих» пропонувалося розстріляти, а «менш активних, але все ж ворожих» — вислати в концтабори. Для розгляду справ і затвердження списків репресованих у кожній області СРСР створювалися позасудові органи — «трійки».

Через два дні після направлення даної телеграми Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення про дружин засуджених «зрадників Батьківщини», відповідно до яких вони підлягали ув’язненню в табори на 5—8 років. Визначалася також подальша доля дітей із таких сімей. Якщо їм ще не виповнилося 15 років, то працівники НКВС поміщали їх у дитячі будинки і закриті інтернати. Дітей, котрі досягли 15-річного віку, репресували.

23 липня 1937 року Політбюро ЦК ВКП(б) затвердило склад «трійки» по Вінницькій області, до якої увійшли секретар обкому В.Чернявський, начальник облуправління НКВС М.Тимофєєв, обласний прокурор І.Ярошевський.

31 липня 1937 року Політбюро ЦК ВКП(б) затвердило проект оперативного наказу №00447 НКВС СРСР «Про операцію з репресування колишніх куркулів, кримінальників й ін. антирадянських елементів». По всій країні наказувалося заарештувати
259 450 чоловік, із них 72 950 розстріляти. Для України ці цифри складали відповідно 28 100 і 6800 чоловік, а для Вінницької області — 4000 і 1000 чоловік. Наказ надавав право місцевим керівникам просити у керівництва НКВС додаткові ліміти на кількість репресованих.

Незабаром пішли рішення про проведення етнічних чисток і депортацій, котрими намагалися ліквідувати потенційно небезпечні для радянського режиму етнічні групи в країні. Найбільш широкомасштабною виявилася так звана «польська операція», початок якій поклав наказ НКВС від 9 серпня 1937 року.

Для спрощення умов діяльності різноманітних судових і позасудових органів 11 вересня 1937 року Політбюро ЦК ВКП(б) на прохання Вишинського ввело новий порядок розгляду справ заарештованих, що передбачав вручення їм обвинувального висновку за добу до розгляду справи. Вироки про розстріли негайно приводилися у виконання.

Восени 1937 року хвиля репресій сягнула колосального розмаху. Не обминула вона і Вінницю. Саме тоді містом поповзли лиховісні чутки про масові розстріли заарештованих працівниками НКВС. Були й очевидці, але вони мовчали, боючись розправи.

Вакханалія терору посилилася з початком 1938 року. 31 січня Політбюро ЦК ВКП(б) затвердило додаткову кількість репресованих «колишніх куркулів, кримінальників і активного антирадянського елемента». До їхнього складу увійшли 57 200 чоловік, із котрих 48 000 підлягали розстрілу. В Україні кількість розстріляних мала скласти 6 тис. чоловік. 17 лютого 1938 року Політбюро ЦК ВКП(б) задовольнило прохання українського НКВС про збільшення ліміту заарештованих за даною операцією на 30 тисяч чоловік. Крім цього, продовжувалися операції проти «контрреволюційних національних елементів».

Виконавці

З серпня 1937-го по березень 1938 року УНКВС Вінницької області очолював Гнат Морозов. 22 лютого 1938 року Політбюро ЦК ВКП(б) затвердило кандидатуру нового начальника Вінницького обласного управління НКВС — Івана Корабльова. У останнього виникнули сумніви: чи впорається він із новою роботою? Ці вагання розвіяв не хто інший, як сам Єжов. Напучуючи нового начальника, він заявив йому: «Їдь і розгортай роботу, там на Україні гуляють у підпіллі цілі антирадянські націоналістичні дивізії... потрібно їхати і громити ці загони».

Схожі інструкції давав підлеглим на нарадах новий нарком внутрішніх справ України Олександр Успенський, призначений за місяць до Корабльова. У його інтерпретації не менше 75—80% українців були буржуазними націоналістами, а поляки і німці, котрі мешкали на території України, поголовно були шпигунами і диверсантами.

Отримуючи такі установки від керівників, а також оперативні накази НКВС, Корабльов поставив на потік проведення масових репресивних акцій. Прикордонна в той час із Польщею та Румунією Вінницька область, жителі якої мали численні родинні і приятельські зв’язки за кордоном, легко перетворилася на територію для відловлювання і знищення «ворогів народу», «агентів іноземних розвідок», «диверсантів» тощо. Крім того, тут мешкала значна кількість осіб, так чи інакше пов’язаних із діяльністю державних структур і збройних сил Української Народної Республіки в 1917—1920 роках, солдатів Української Галицької армії. У області були різноманітні релігійні конфесії, а також польське населення з чітко вираженою національною ідентифікацією. З лютого 1923 по травень 1925 року тоді ще Подільський губвідділ ГПУ очолював майбутній нарком внутрішніх справ УРСР, один із послідовних «єжовців» (що, втім, його не врятувало), Ізраїль Леплевський. Вже при ньому було накопичено солідний досвід проведення операцій по «націоналах».

За роки радянської влади багато жителів області в тій чи іншій формі висловлювали невдоволення політикою, здійснюваною керівництвом Компартії. Судячи із збережених у Державному архіві Вінницької області інформаційно-аналітичних матеріалів НК—ГПУ—НКВС, практично кожний подібний виступ старанно фіксувався, а їхніх авторів чекісти брали на облік як «соціально небезпечних» або «політично неблагонадійних» елементів. Згодом вони легко перетворилися на об’єкти репресивних акцій.

Корабльов особисто організовував їхнє проведення на Вінничині. Так, у ході проведення «польської» операції в березні 1938 року в райони області було відправлено оперативні групи чекістів, які на підставі даних райвідділів НКВС (або вигаданих самими чекістами) склали оперативні листи на осіб, які підлягали арешту. Начальники відділів облуправління НКВС швидко затверджували ці листи (це мусив робити Корабльов, але розмах операції був завеликий) з одночасною підготовкою в облпрокуратурі постанов на арешти. На підставі постанов опергрупи проводили масові арешти.

Від ув’язнених одразу вимагали зізнання у «ворожій» діяльності. Працівники облуправління НКВС застосовували найжорстокіші катування і знущання з людей. Особливо активно діяли помічник начальника УНКВС Данилейко, начальники відділів Надєждін, Запутряєв, Ширін, Майструк, Пришивцин, гроза заарештованих і головний «колольщик» (тобто добувач «зізнань») Редер, оперуповноважені Березняк, Лаврентьєв, Тищенко, Решетилов, Нещадимов, слідчі Гуня й Антонов, конвоїр Бабейко, шофер Шкребот й ін.

Щодня Корабльов викликав до себе начальників відділів і вимагав від них дедалі вищих цифр «викритих ворогів». Паралельно працювала обласна «трійка», котра затверджувала на кожному засіданні розстріли сотень і тисяч людей. Ось один із документів — телеграма І.Корабльова наркому А.Успенському від 27 квітня 1938 року із проханням збільшити смертельний «ліміт»: «Київ. НКВС. Успенському. Наданий Трійці ліміт використано повністю. Є ряд незакінчених справ — повстанські загони, групи, що підлягають розгляду Трійки.

До вирішення питання в Центрі про загальне збільшення лімітів, — прошу надати мені додатковий ліміт за рахунок одного з Управлінь НКВС хоча б поки 300—500 чоловік першої категорії. Корабльов».

А ось свідчення про те, як працювала «трійка». Це — уривок із власноручних пояснень А.Левінзона, особливоуповноваженого НКВС УРСР від 11 серпня 1939 року: «Наприкінці 1937 року я працював завідувачем приймальні Нач. УНКВС. Судтрійка в той час працювала майже щодня... У грудні м-ці 1937 року в один день було пропущено через трійку близько 1500 слідчих справ...

Оскільки Трійка не в змозі була розглянути всі 1500 справ, то ці справи в більшості розглядалися відповідальними за роботу групи (нач. відділів: Толчинським, Надєждіним, Верьовкою — нач. Облміліції), Мицулом і пом. нач. Управління Донцем. Вони ж на обвинувальних висновках робили позначки «10 років», «5 років» або «розстріл», опісля в кінці усі справи було підписано кол. Нач. УНКВС, котрий очолював у той час роботи трійки — Морозовим без попереднього перегляду».

Вироки негайно виконувалися, а трупи розстріляних саме й вивозилися в згадані на початку статті місця Вінниці. Масові поховання проводили серед цвинтарних пам’ятників, дерев і кущів, за непроникними парканами спеціальних ділянок.

На сьогодні офіційно встановлено, що в період «великого терору» 1936—1938 років було репресовано близько 3% самодіяльного населення СРСР. З них за політичними мотивами близько 2,5 млн. чоловік, або 1,6%. Зокрема, під час проведення вищевказаної «антикуркульської» операції з 25 серпня 1937 р. по 15 листопада 1938 р. було засуджено понад 500 тис. чоловік. А в ході здійснення національних операцій було репресовано 335 513 чоловік, із котрих 247 157 присудили до розстрілу.

В Україні 1937 р. було заарештовано 159 573 чоловік, а 1938 р. — 108 006. Є підстави вважати, що близько 20 тисяч чоловік було розстріляно лише у Вінницькій області. Ці цифри є мінімальними, оскільки, як відомо, існують проблеми зі статистикою «великого терору».

Немає сумніву в іншому: режим намагався замести сліди злочинів відразу після їхнього скоєння. 30 січня 1939 року І.Корабльов намагався покінчити життя самогубством. Що ж сталося? Невже совість прокинулася?

Зовсім ні. Просто з приходом Лаврентія Берія на посаду наркома внутрішніх справ наприкінці 1938 року влада почала списувати на «вороже керівництво НКВС» за часів Єжова всі старі гріхи в проведенні репресивної політики. Почалася і чергова «ротація» чекістських кадрів. Корабльова звільнили, він злякався і двома пострілами намагався звести рахунки з життям. А його вилікували, перевели на посаду заступника начальника Архангельського табору НКВС, а потім разом із декількома його колишніми підлеглими заарештували. Більше того, навесні 1941-го його й А.Запутряєва присудили до страти. Щоправда, потім їм дали по 10 років виправно-трудових робіт, а справу на колишній підлеглих Корабльова припинили. Немає справи — немає проблеми. Та все виявилося не зовсім так.

Нацистська експертиза

Із самого початку нацистської окупації Вінниці городянам стало відомо про масові розстріли, здійснені у міській в’язниці 1941 році при відступі радянських військ (жертвами були головним чином арештанти НКВС — як місцеві, так і пригнані із Західної України). Знаючи про це, люди почали звертатися до нової влади з проханнями з’ясувати ситуацію в місті з приводу таємних поховань НКВС. Але до травня 1943 року окупанти не дозволяли розслідувати події п’ятирічної давнини.

Лише після поразки в Сталінградській битві нацисти широко розгорнули ідеологічну пропаганду, звинувачуючи комуністичний режим у масових убивствах українців. Однак це був антикомунізм «із запашком»: гітлерівці самі були винні в масових розстрілах населення і проведенні політики геноциду на території України, Росії, Білорусі. Вони прагнули дискредитувати радянську владу в очах місцевого населення, намагаючись мобілізувати його для опору наступаючим частинам Червоної Армії.

У квітні 1943 року міжнародні комісії експертів обстежили місця масових поховань розстріляних НКВС СРСР польських військовополонених у Катинському лісі під Смоленськом. Було розпочато розкопки у Вінниці. Глава імперської безпеки Третього рейху Ернст Кальтенбруннер відразу дозволив створити і відправити у Вінницю кримінальну комісію. З 24 травня по 3 жовтня 1943 року в місті працювали три німецькі й одна міжнародна комісії (до неї входили судові медики й анатоми з Бельгії, Болгарії, Фінляндії, Франції, Італії, Хорватії, Голландії, Румунії, Швеції, Словаччини, Угорщини) з обстеження місць масових поховань. Усього було розкопано 95 могил, у яких виявили 9439 трупів. Жителі міста й області із жахом впізнавали останки рідних, убитих НКВС. Неподалік розритих могил на деревах було натягнуто дріт, на якому розвішувалися особисті речі убитих. Нерідко поруч з останками знаходили документи НКВС. Фотографії та документи виставляли в центрі міста (як кажуть очевидці, у вікнах готелів, у самій слідчій комісії, тобто в будинку гестапо, нині СБУ, а також у редакції газети «Вінницькі вісті»).

Газети в Україні й у багатьох країнах Європи висвітлювали цю подію. Наприклад, одна з міланських газет писала: «Масові могили під Вінницею — страшна картина більшовицької нелюдськості. Там жертвами більшовицького терору стали понад 10 000 українців, які для катів з ОДПУ—НКВС були недостатньо червоними. Вершиною рафінованої звірячої жорстокості більшовиків було те, що над могилами замучених побудовано споруди для розваг. І діти, не знаючи про це, розважалися на трупах своїх батьків».

Інша оцінка прийшла з Москви. 12 серпня 1943 року газети «Правда» і «Известия» опублікували повідомлення Совінформбюро: «Берлінські провокатори нині повідомляють про нібито «випадкові» знахідки масових могил, намагаючись приписати свої жахливі злодіяння радянській владі. Гітлерівці розігрують у Вінниці над трупами своїх жертв мерзенну і нахабну комедію. Убивці, чиї руки скривавлено безневинною кров’ю, відкопують трупи людей, яких вони знищили, улаштовують балаганні інсценівки на їхніх могилах. Такої мерзотності і такого лицемірства світ ще не бачив».

У цей час у місті проходило перезаховання виявлених останків. Майже всі підняті з масових могил були за християнським обрядом перезаховані в семи великих братських могилах. На зібрані кошти було споруджено тимчасовий обеліск із написом «Тут поховано жертви сталінізму».

Подолати історичну амнезію!

Коли в березні 1944 року у Вінницю ввійшли радянські війська, на обеліску написали «Тут поховано жертви фашизму». Свідків розкопок, які виступали в газетах у період окупації або навіть розповідали просто про них сусідам, репресували. На Нюрнберзькому процесі радянські представники зробили усе, щоб не припустити поширення інформації про події.

Ідеологічні ігри навколо вінницьких подій тривали за часів «холодної війни». У вересні 1959 року один із комітетів американського конгресу провів слухання із питання вінницьких подій 1943 року. Вони не випадково були організовані відразу після візиту Микити Хрущова до США. Матеріали цих слухань були видані в США, причому кожна сторінка супроводжувалася колонтитулом «Злочини Хрущова».

У роки «холодної війни» численні публікації про вінницьку трагедію публікувалися в українській емігрантській пресі. Діаспора зберігала пам’ять про трагедію, говорячи про злочин проти української нації, геноцид або «забутий Голокост». У самій Україні перші публікації про масові убивства 1937—1938 рр. у Вінниці з’явилися 1988 (!) року. Вони назвали трагедію «вінницькими Куропатами» (у цьому місці неподалік Мінська в Білорусі було виявлено масові поховання людей, знищених НКВС).

А за кілька років до цього, на початку 1980-х років вінницька влада вирішила спорудити будинок ритуальних послуг, який розташовувався саме над згадуваними сімома братськими могилами, де спочивали перезаховані останки. Під час будівництва екскаваторами вигребли велику кількість людських черепів і кісток і вивезли їх самоскидами. Зараз будинок ритуальних послуг орендує Українська автокефальна православна церква. Неподалік будинку споруджено пам’ятний знак жертвам більшовицького терору.

В останні роки журналісти, викладачі інститутів, громадські активісти вимагають від влади вирішити питання про спорудження гідного меморіалу жертвам сталінського терору в центральному парку культури і відпочинку Вінниці, а також про перепрофілювання самого парку. Напевно, немає жодного представника влади в області, котрий не знав би про трагедію 1937—1938 років. Із їхніх вуст звучать обіцянки вирішити це питання (особливо, під час передвиборних кампаній).

Так було в листопаді 2001 року, коли у Вінниці за сприяння обласної держадміністрації, обласної ради і Народно-демократичної партії було проведено міжнародну науково-практичну конференцію «Політичні репресії на Поділлі в ХХ столітті». Один із пунктів рішення конференції вимагав від обласної ради, Вінницької міськради, облдержадміністрації та Вінницького міськвиконкому ініціювати питання про встановлення меморіального комплексу жертвам репресій у центральному парку і перепрофілювання самого парку.

Та чи буде це зроблено? Є серйозні сумніви. Логіка міркувань багатьох представників вінницької влади така: відверта розповідь про трагедію викличе загострення соціально-психологічної обстановки, призведе до розколу суспільства. Тому чиновникам різноманітних рангів, які люблять слова «толерантність», «консолідація», «єдність», «контрольованість ситуації», повномасштабна інформація про трагедію здається просто непотрібною.

При цьому вони прагнуть не помічати, що розкол сучасної України нерідко йде зовсім по іншій лінії: влада — суспільство. Тому раніше «червона» і «соціалістична» Вінницька область на останніх парламентських виборах проголосувала за «Нашу Україну». Одна з причин такого вибору, особливо серед вінницької інтелігенції, — неуважність, байдужість, бездіяльність місцевої влади в питаннях історичної пам’яті і морального обов’язку перед минулим і майбутнім.

Якщо нерозв’язання проблем дійсно пов’язане з небажанням «ятрити рани», то це серйозна помилка. Умовчання і, головне, бездіяльність стосовно минулого, є однією з важливих причин сьогоднішньої настороженості керівництва різних країн і їхніх інтелектуальних еліт стосовно України.

Однак не для іноземного «закордоння», а для самого українського суспільства принципово важливо, щоб у кожній області було встановлено пам’ятник жертвам, аби кожне місце масових поховань було відмічено пам’ятними знаками. Перефразуючи відомий вислів «Війна не закінчена, доки не поховано останнього убитого солдата», можна сказати: «Доки не поховано і не згадано останньої жертви тоталітарного режиму, війну з ним не закінчено». Обов’язок пам’яті зобов’язує нас зробити це, інакше ми ще довго житимемо в радянському минулому, при цьому щиро не розуміючи, чому залишаємося «совками». Зрештою, яка різниця, — «радянська демократія» це чи просто демократія, — якщо держава обслуговує лише свої інтереси, не піклується про своїх громадян, культивує історичну амнезію.

Минуле забувати небезпечно, адже — даруйте за банальність — без минулого немає майбутнього. Яке майбутнє у людей, котрі танцюють на останках своїх предків?