Епоха реставрації і епоха стагнації

На зміну періоду нищення історичних святинь — церков, соборів, замків, як правило, приходить час реставрації. На заході України тон цьому процесу задало старовинне місто Збараж на Тернопіллі. Хоча затверджена урядом Комплексна програма збереження історичної забудови центральної частини міста фінансується на 20—25 відсотків від задекларованих обсягів, керівництво Державного історико-архітектурного заповідника рук не опускає. Нинішнього року воно допомогло місцевому бюджету отримати субвенцію на збереження історичного середовища в 1,5 млн. гривень. Результат переконливий — уже відреставровано палац князів Збаразьких-Вишневецьких, відремонтовано велику частину підземель замку, створено кілька музейних кімнат тощо. Проте не Збараж, а саме волинське місто Дубно, яке недаремно називають містом-легендою, стало ще й підказкою, як із мізерною державною підтримкою можна дарувати друге життя історичним та архітектурним перлинам.

Найбуремніші історичні події відбувалися біля стін Дубенського замку, удостоєного пера знаменитого Миколи Гоголя. Саме тут Тарас Бульба втратив обох своїх синів: Андрія власноруч застрелив за зраду, а Остапа взяли в полон і по-звірячому замордували поляки.

Дубенський замок неодноразово витримував облогу. Двічі намагалися взяти його приступом татари. Але не вдалося! Шведський король Карл ХІІ та його недруг — російський цар Петро І, котрі відвідували Дубно приблизно в один час, були просто здивовані міцністю фортечних мурів. До початку ХХ століття жодне військо не могло здолати твердиню. Лише під час Першої світової війни замок був часткового зруйнований. У 30-х роках минулого століття його відреставрували поляки. А відтак через дислокацію тут різних військових частин — угорської (в часи Другої світової) та радянської (в післявоєнний час) — фортеця занепала. Нею не цікавилася жодна влада. Промовиста деталь — у 80-х і на початку 90-х років Дубенський замок мав двох господарів — і міську раду, й обласне управління архітектури. Проте визначний історичний об’єкт продовжував руйнуватися, а до реставрації ні в одної, ні в іншої гілки влади руки не доходили.

Та хоч як це дивно, на зорі незалежності, в період найглибшої кризи, гіперінфляції в уряді знайшлися далекоглядні чиновники, котрі розуміли: руйнівні процеси на території славної твердині слід зупинити негайно. І тому в червні 1993 року на базі Дубенського замку та інших об’єктів в історичній частині міста було створено Державний історико-архітектурний заповідник (ДІАЗ).

Однак статус реставраційно-відновлювальні роботи не активізував. За необхідності в кілька десятків мільйонів гривень реставрація фінансувалася з держбюджету як мокре горить. На ці потреби щороку спрямовувалося лише 8—14 тисяч гривень. Такі подачки означали, що палацово-замковий комплекс повертатиме втрачену красу ще не одне століття.

— І ми перестали чекати значних коштів з Києва, — розставляє акценти директор заповідника Петро Смолін. — Поступово почали заробляти на екскурсійній діяльності, продажу сувенірної продукції, здачі в оренду об’єктів. Виручали 50, 60, 100 тисяч гривень, а вже 2004 року вийшли на рівень 200 тисяч гривень власних доходів.

Зароблені кошти, як переконався автор цих рядків, не осіли в приватних кишенях. Дирекція заповідника вирахувала, як із мінімальними затратами виконати найбільший обсяг відновлювальних робіт. Було сформовано свою будівельно-ремонтну бригаду, відкрили ковальський цех, де працюють кваліфіковані майстри. А зовсім поруч — на території міста — місцева сировина: каміння, пісок, щебінь та інші матеріали. Отак власними силами працівники заповідника повністю відновили оборонну стіну замку, одну з веж, встановили, де потрібно, металеві решітки та огорожу. А завдяки зусиллям студентів Львівського художнього коледжу було відреставровано оригінальні скульптури в палаці князів Любомирських, який входить у замковий комплекс.

Але Дубно овіяне не лише порохом битв, а й має багатовікову мирну історію, в якій глибокий слід залишили його жителі — землероби, ремісники, фабриканти… Нині кваліфіковані місцеві майстри завершують реставрацію будинків купців у центрі міста. І дирекція заповідника, не звертаючись до приватних інвесторів, прийняла стратегічне рішення — частину заробленого має бути спрямовано на спорудження готелю на 35 місць. У місті вже є великий сучасний готельно-ресторанний комплекс «Дубно», де зупиняються люди з різними статками. А новий, вирішили, буде розрахований в основному на учнів та студентів, котрі на вихідні дні та під час зимових чи літніх канікул могли б тут зупинятися та знайомитися з багатою історією волинського краю. Результат не змусив довго чекати, адже будівництво закладу відпочинку вже йде повним ходом.

Проте чого чекають інші державні організації, що покликані зберігати історичну спадщину, невідомо. Приміром, за 40 кілометрів на південь від Дубно знаходиться інше місто-музей просто неба — Кременець, де вже три роки діє історико-архітектурний заповідник. Але тут реставрація і не починалася. Підготовлено лише технічну документацію для відновлення будинку близнюків (XVII ст.). А потрібно привести в нормальний стан близько десятка неповторних об’єктів — укріпити Бону та провести консервацію замку, відремонтувати ліцейний комплекс. Директор заповідника Олег Луб’яницький визнає: «Фінансування реставраційних потреб вкрай недостатнє. Увесь комплекс робіт працівники ДІАЗу оцінюють у 20 млн. гривень, а за роки існування заповідника надійшло лише понад 200 тисяч…» Держбюджетне фінансування серйозно гальмується. Місцеві скарбниці просто не витримають реставраційного навантаження. А приватні інвестори, які могли б розмістити на території історичних об’єктів точки відпочинку, торгівлі тощо, узявши при цьому на себе зобов’язання відреставрувати чи принаймні провести консерваційні роботи, вже є, та вагаються вкладати гроші. І тому відновлення пам’яток зупинено. Те саме скажуть вам у Бережанському історико-архітектурному заповіднику, де реставрація важливих пам’яток — замку графів Сенявських (XVI ст.) та міської ратуші — також не розпочалася. І при цьому ніяких альтернативних коштів, передбачених законодавством, ніхто не називає.

Джерела фінансування, як показав досвід відновлення багатьох замків Західної України, віднаходити на цю важливу справу цілком можливо. Коли бракує коштів бюджетних, ентузіасти збереження історичного середовища шукають їх деінде, врешті, вчаться заробляти самі. Було б лише бажання.