ЕКСПЕРИМЕНТ БІЛЯ ПАРАДНОГО ПІД’ЇЗДУ

Влада хоче довіри

— Ми повинні створювати в країні довіру до влади, — сказав, приступаючи до своїх обов’язків, нинішній прем’єр-міністр. Звісно, він абсолютно правий: що це за влада, якщо вона не спирається на довіру народу?

Є, щоправда, у проблемі довіри відомі «касетні» нюанси. Але зараз мова не про них: бо моє дрібне, суто приватне питання не може та й не повинен вирішувати ні Президент, ні прем’єр, ні міністр, ні державний секретар. На усіх нас їх ніяк не вистачить — навіть за всього бажання.

Тому і пропоную поглянути на проблему не згори чи збоку, а знизу і зсередини. Пошукати відповіді не на вулиці Банковій чи Грушевського, а в окремо взятому районі. Адже реальне життя мільйонів «маленьких» українців протікає не в Липках, а у своєму районі.

З ким має справу в масі своїй населення, як не з рідним жеком, соцзабезом, дільничним міліціонером і районним начальством? Про Президента, прем’єра, різні міністерства і навіть міську адміністрацію Києва 99 відсотків населення знає лише опосередковано — через чутки і пресу. Їм можна вірити або не вірити. А власним очам і вухам ми поки ще довіряємо.

Ось про особистий досвід «із першоджерел» можу поділитися фактами, а якщо хочете — то й коментарями.

Експеримент районного масштабу

Питання до влади (зверніть увагу: питання не політичне і не бізнесове, а суто особисте) на рівні Святошинського району столиці в мене виникло ще в грудні 2000 року — коли наш район ще називався Ленінградським. І справа абсолютно тривіальна: зробити перерахунок у документі.

Сьогодні, 2002 року питання уже вирішено. Щоправда, вирішено не виконавчою владою, а судовою. І не за один, як вимагає закон, а за 13 місяців. З них вісім я витратив на особистий експеримент на тему «маленька людина і місцева влада». Бо, на відміну від гучних фактів, героїв і антигероїв, про котрих зазвичай пишуть газети, у моєму випадку все маленьке і пересічне, тобто як у житті мільйонів. Можна сказати, типовий випадок.

Коли рішення, яке вимагає максимум дві години, чиновники «соціального захисту» (захисту населення!) розтягли до чотирьох місяців, колеги порадили «дати на лапу» або вийти прямо на міністерство — добре, що таку можливість дає службове становище. «Так усі роблять», — запевняли друзі, і я їм вірю. Адже нормальні герої завжди йдуть в обхід.

І пішов уже було таким шляхом, та зупинила проста думка: піти в обхід — виходить, визнати, що в моїй позиції є якісь недоліки, тобто я прошу таке, у чому мені за законом можна й відмовити. Вийти на міністерство — виходить, віддати питання на розсуд чиновника, а не закону, який цілком на моєму боці. Начебто я христарадничаю: дадуть — спасибі, а ні — вибачте, ми люди не горді: утремося і пошукаємо інші варіанти.

А як же бути іншим громадянам — тим, хто вийти на міністерство не може, а давати хабара не хоче чи немає чим? Крім того: якщо чиновники дозволяють настільки кричущі порушення стосовно мене, людини юридично «підкутої», то що ж чекає на громадянина звичайного — із законами малознайомого? Якщо влада дозволяє відверто плювати на громадянина в столиці, то як живеться людям у провінції?

Так я і пішов на експеримент: поки мене чиновники і чиновниці футболили від столу до столу, я з квітня минулого року усе почав занотовувати, просувати справу суворо за законом. Інакше кажучи, із піддослідного об’єкта я перетворився на дослідника, а вони — із суб’єктів трагікомедії перетворилися на об’єкти спостереження.

Для типології важливо, щоб процес йшов цілком природним шляхом. Ніхто нічого заздалегідь не планував, не моделював, як буває при проведенні соціологічних експериментів різноманітними фондами, центрами, інститутами тощо. Соціологи мають спочатку вивчити ситуацію в цілому, потім висунути гіпотезу, зробити репрезентативну вибірку, потім перевіряти гіпотезу опитуванням чи іншим втручанням у поточну дійсність. А тут — жодного втручання збоку: лише я і чиновники, спостережник і спостережувані.

От тобі, дідусю,
і Юріїв день!

Як людина законослухняна і завбачлива, ще в листопаді 2000 року, до подачі заяви, я проконсультувався у завідувача відділу, котрий приймає документи і вирішує такі питання. Потім приніс заяву і комплект документів.

— Чудово, — сказав інспектор. — Залишайте, чекайте, ми повідомимо.

Через місяць повідомляє: контрольний відділ вищестоящого — міського — управління просить пред’явити довідку, що ваше підприємство державне. (Це при тому, що на бланку і на печатці чорним і червоним по білому написано: «колективне».) У відповідь пояснюю: у законі прямо вказано, що його дія поширюється на підприємства всіх форм власності.

Минув ще тиждень — знову запитання, подібне до попереднього. Знову відповідаю — із посиланням на закон і постанову Кабміну. Через кілька тижнів — ще пара запитань і стільки ж відповідей... Щоразу я запитував, чи зрозуміло? Зрозуміло, відповідають, почекайте ще трохи.

Пінг-понг тривав три місяці, поки у відповідь на черговий дзвінок мене запитали: а хіба вашу справу ще не передали в іншу установу? З 1 квітня почався експеримент, і ми вже цими питаннями не займаємося...

Три місяці обіцянок, запевнянь, консультацій, чекань, шарпанини нервів — і все собаці під хвіст? А знали ж, що після 1 квітня умивають руки і що закон дає на мотивовану відповідь не більше одного місяця...

Пане прем’єр, будьте людиною. А не лохом!

Анатолію Кириловичу! Якщо понесете в установу заяву, не купуйтеся, як я, на усмішки, щирі прохання і запевняння найсимпатичніших і чарівних чиновників і чиновниць. Адже з точки зору закону усні обіцянки нічого не варті, якщо автори їх зречуться.

Хіба що вас постійно супроводжуватимуть троє чоловік, готових у випадку конфлікту виступати свідками. Може, ваша охорона підтвердить, скільки разів і про що ви говорили з інспектором і завідувачем відділу? Якщо вони не чули — вважайте, цих розмов не було.

Я, приміром, просив, чекав, вірив, сподівався, зважав на становище — як нормальна людина. Але через 11 місяців повідомляю з повною папкою документів: наші установи функціонують не за людськими, а за табірними «поняттями». Людину змушують згадувати заповіді: «не проси, не довіряй, не сподівайся». Того, хто нехтує цими правилами, тобто нормальних людей, співтовариство бюрократів у будь-який момент може спокійно і безкарно «кинути» — як шахраї з кулькою під стаканчиком на очах обшахровують лоха в підземному переході.

При тому, що багато службовців в установах — цілком нормальні, іноді навіть привітні люди. Дехто з них непогано знає закон, а дехто навіть прагне його дотримуватися. Та ось сама система душить будь-які шляхетні пориви.

Приміром, садистською грою в зіпсований телефон.

Секретили як краще,
а вийшло…

Пане прем’єр, майте на увазі, що райуправління часто слугує ширмою для головного порушника наших прав й інтересів. Виявляється, «усе схоплено» контрольним відділом Головного управління соцзахисту Київміськдержадміністрації.

Цілком припускаю, що творці системи хотіли, як краще: прикрити працівників відділу від тиску чи фінансової спокуси ззовні. Дуже сумніваюся, що цей задум працює без проколів — хіба що проти таких, як я, котрі діють суворо за законом.

Саме в моєму випадку повну таємність забезпечили. Не знаю жодного працівника цього відділу: не бачив, не чув, не читав. Жодного імені, прізвища, фотографії, віку, освіти тих людей не знаю. Та й знати немає чого: ні прохання, ні погрози, ні хабара я їм адресувати не збирався. Навряд чи й прем’єр на таке піде...

Однак за змістом запитань, які транслюють через райуправління, можна щось уявити. Візьміть ту ж першу претензію, яку в моєму випадку можна перефразувати так: доведи, що ти не лисий. Пояснював, посилався на закони — глухо як у танку!

І глухота тут не проста і не випадкова. Її забезпечує лукавство системи: усі «цвяхи» секретний відділ забиває руками працівників районних управлінь. Їх змушують транслювати найнеймовірніші і відверті дурниці, а потім — вислуховувати природну, іноді дуже емоційну, реакцію відвідувачів.

Вас, Анатолію Кириловичу, знають як людину стриману. Але, про всяк випадок, будьте готові спокійно вислухати найабсурдніші претензії від анонімних (!) чиновників.

Хто шив костюм?

Цю знамениту репризу 70-х років у виконанні Аркадія Райкіна ви пам’ятаєте точно — адже ми з вами одного, повоєнного, покоління. Відповідь на запитання просте: «ми шили». Приблизно так відбувається і тридцять років по тому тут і нині у системі соцзахисту.

Просто сховати секретний підрозділ за чужі, в основному дамські, спини комусь здалося мало. Він звільнив структуру від будь-якої відповідальності перед громадянами і перед суспільством: коли я попросив дати письмове заперечення від «засекреченого» відділу, знову отримав відмову — вони листи чи резолюції не пишуть, а дають лише усні зауваження.

Ну хіба не чудовий заклад: роби, що хочеш — відповідати не доведеться. Пам’ятаєте крилату нині фразу про абсолютну владу, яка розбещує абсолютно?

Коли я спробував зустрітися з представником секретного відділу, щоб відповісти на всі запитання одразу, у районному управлінні заперечили: туди вам не можна, туди нікого із заявників не пускають, усі запитання — лише через нас.

Трохи пізніше я дізнався, що така заборона є не лише нерозумною, а й незаконною: перша частина ст.18 Закону «Про звернення громадян» гарантує заявнику право «особисто викласти аргументи особі, котра перевіряла заяву чи скаргу...»

Однак у наших установах початок — то половина справи: головне — зробити першу дурницю (або хамство, або...). А далі набирає сили «ефект доміно»: одне порушення тягне за собою наступне — адже треба ж якось виправдати попереднє. Так згодом мізерне питання перетворюється на товсті папки «вхідних» і «вихідних»: справи йдуть, контора пише... за рахунок тих самих платників податків, з яких і знущається система. Система, на оплату якої завжди бракує бюджету.

Остання крапля

Навіть після квітневого сюрпризу соцзахисту я ще сподівався закінчити справу миром. Вирушив в іншу районну установу. Вистояв чергу, розповів інспектору про свої проблеми і запитав, коли ж, нарешті?

— А нам вашу справу ще не передали із соцзахисту, — спокійненько так відповідає інспектор. — Як передадуть, так і подивимося...

Рік у рік держслужбовців просять: довідку, допомогу, компенсацію, субсидію, пенсію... А закони, постанови Кабміну і роз’яснення міністерств у нас такі, що іноді можна дати, а можна — і не дати: із якого боку дивитися. Звикли чиновники із солодким правом страчувати або милувати на власний розсуд. Не закон виконувати, а надавати (або не надавати) послуги. Цей просить ласкаво і підлещується — можна дати. А цей навіть не посміхається — може, відмовити?

Усі знають, що ви, Анатолію Кириловичу, посміхаєтеся рідко, що може вам дорого обійтися. Втім, сьогодні вам ще не відмовлять: чиновники телевізор дивляться, знають, що Кінах А.К. — прем’єр-міністр. Я вам бажаю жити ще так довго, щоб колись залишити державну посаду і вийти на заслужений відпочинок. І тоді...

Не раджу в райсоцзахисті чи, наприклад, у пенсійному фонді спокійно казати: мені призначено — ось за цим законом, і тому закон виконуйте, будь ласка.

Не раджу тому, бо ось що з цього в нас у Києві виходить.

Важко бути розумним

Чому чиновникам забракло трьох місяців, аби зробити розрахунок, який займає максимум дві години? Перша причина, гадаю, всім відома: в установах процвітає плутанина і некомпетентність.

Та головне, це кругова порука і принципова безвідповідальність перед суспільством взагалі і людиною зокрема. По ходу моєї «епопеї» чиновники порушили Конституцію і мінімум три закони не менше двадцяти разів: далі я просто перестав рахувати. Це не лише моя особиста думка — це документальні факти, а також рішення суду. Але жоден порушник не отримав хоча б зауваження. Принаймні мені не повідомили, хоча за законом зобов’язані.

Якщо ви не станете випрошувати рішення як милостиню, у чиновників руки до вашої справи не дійдуть. Якщо ви почнете пояснювати, посилатися на закони, постанови Кабінету міністрів, додатки до постанов тощо, то потрапите в типові ножиці.

З одного боку, не знаючи своїх законних прав, із чиновником вступати в діалог немає сенсу: хіба що дати «на лапу». Але ми цей варіант уже відкинули.

З іншого боку, знати закони в нас шкідливо в квадраті.

По-перше, тому, що «розумних» одвіку просто не люблять, а іноді навіть запекло ненавидять: він, бачте, тут нам роз’ясняти буде!

По-друге, діє відомий ефект «лиха з розуму»: що краще людина знає закон, то більш обурливим у її очах є «мистецтво» бюрократів. Адже безглузді, очевидно незаконні вимоги з боку чиновників юридично темна людина сприймає як належне, а знаюча — як знущання з особистості. Як образу тієї ж Конституції, котра проголосила: головним обов’язком держави є утвердження і забезпечення прав і свобод людини (ст.3 Конституції).

На додаток до цього нормальній людині важко й огидно терпіти шизофренічну по суті поведінку: думати одне, говорити інше, а робити третє. Напевно, психіка опирається такому розладнанню свідомості, і тоді дехто намагається говорити те, що думає, а робити так, як говорить.

Якщо ви не закон підганяєте під попередньо прийняте рішення, а навпаки — рішення приймаєте, виходячи з закону, то вас, Анатолію Кириловичу, у наших закладах цілком щиро не зрозуміють. Адже пострадянський чиновник закону не дотримується, а використовує його — щоб виправдати рішення, уже кимось прийняте (частіше за все — виходячи з прецеденту чи власних понять про справедливість, зі звичаїв чи міркувань доцільності).

Тобто, висмикуючи фрази із закону, котрі виправдовують уже прийняте рішення, багато службовців іноді навіть щиро вважають, що в цьому і полягає законослухняність. Хоча до знайомства із законом зазвичай справи не доходять: наші чиновники виконують хіба що наказ начальника та ще службову інструкцію — навіть якщо вона суперечить закону.

Сорокова фатальна

Пане прем’єр-міністре, а також усі правозахисники в Україні!

Зверніть увагу на той факт, що з усієї нашої чудової Конституції для «маленького» громадянина залишилося одне реальне право: звертатися до органів влади, які зобов’язані розглянути звернення і дати обгрунтовану відповідь у встановлений законом термін (ст.40).

Право громадянина на отримання обгрунтованої відповіді охороняє сила-силенна інстанцій, у тому числі районні та міські держадміністрації, прокуратура і, звісно, суд. Проходити по черзі кожну нашу інстанцію — життя забракне. Не вистачить хоча б тому, що багато установ просто не відповідають на заяви громадян. Не відповідають геть безкарно, попри Конституцію. (Докладніше — трохи нижче.)

Тому раджу зробити, як я — написати усім відразу. Не дивуйтеся, якщо влада відреагує байдуже-зневажливо.

Святошинське відділення Пенсійного фонду, наприклад, після письмової заяви просто мовчало чотири місяці — поки не одержало повістку з вимогою явитися до суду у ролі відповідача. А одержавши, одна з керівників цієї установи спробувала викликати заявника (мене тобто) до себе в установу: судячи з емоцій у слухавці, щоб прочухана підлотнику влаштувати...

Державне око

Мій експеримент показав, що порушувати законодавство місцевій владі допомагає, наприклад, районний прокурор. У відповідь на мою заяву він відповів: «Управління соцзахисту ще 15 січня відправило вам лист». (Я про це дізнався від прокурора через п’ять місяців.)

І це твердження (не факт, а голослівне твердження), на думку прокурора, означає, що закон не порушено. Щоправда, залишилося незрозумілим, чому прокурор вірить на слово чиновнику, але не вірить громадянину. Адже за Конституцією (ст.3) у нас саме «держава відповідає перед людиною за свою діяльність», а не навпаки.

Свій конституційний обов’язок, виходить, соцзахист (захист населення!) за допомогою прокуратури може перекласти на громадянина: нехай він доведе, що листа не одержував. А йому, захисту тобто, досить повідомити (не довести!), що п’ять місяців тому лист було відправлено. Доведи, що ти не рудий! Впізнаєте почерк?

Зрозуміло, що ніхто не може довести, що він листа (хай там від кого) не одержував. Тому законодавець мудро записав, що автор заяви (ст.18 закону «Про звернення громадян») має право письмову відповідь одержати, а відправник зобов’язаний дати відповідь громадянину (а не кур’єру, не листоноші і не прокурору).

Ну, не помітив прокурор принципової різниці диспозицій у законі: громадянин має право, а державний орган зобов’язаний. У прокурорській інтерпретації — усе навпаки. Я відповіді не одержував, і ніхто навіть не намагався цей факт спростувати. Та й навіщо спростовувати, маючи в районі такого прокурора?

Державний службовець

Усі, звісно, знають, що, відповідно до закону «Про державну службу», першим (буквально першим) обов’язком кожного держслужбовця є дотримання Конституції. Але ніхто не заперечить, що де-не-де і дехто в нас іноді... порушує.

А тепер давайте сформулюємо гіпотетичне запитання.

Припустімо на хвилинку, що якийсь не дуже сумлінний службовець у відповідь на скаргу якогось громадянина написав заднім числом лист. І пред’являє копію цього листа всім перевіряючим. Всі вони (чомусь) дружно вірять на слово імовірному порушнику і настільки ж дружно не вірять заявнику.

Якщо серед тих, хто повірив (лише одній із двох сторін спору) виявляються представники прокуратури і/або державної адміністрації, то вони даною їм владою відразу, на місці, «нейтралізують» єдину реально доступну для захисту зазначеного громадянина 40-ву статтю Конституції.

Напевно, тому на моє повторне звертання особисто до прокурора Києва, де я вказав на пустощі із законом із боку самої прокуратури, мені зовсім не відповіли. Що є, до речі, черговим порушенням закону «Про звернення громадян».

Крива вертикаль

Як ви знаєте, Анатолію Кириловичу, вертикаль виконавчої влади, яку увінчує Кабінет міністрів, завершується районною держадміністрацією. На заяву на адресу глави Ленінградської (тоді ще) адміністрації я одержав відповідь із підписом заступника.

Починається документ із чемного звернення, а закінчується (на звороті другої сторінки) прізвищем і телефоном виконавця. І прізвище, і телефон повністю збігаються з координатами керівника райуправління соцзахисту — однієї з двох юридичних осіб, яких я просив закликати до порядку, вказуючи на конкретні порушення закону з їхнього боку, що легко перевіряються.

Навіть школяр розуміє, що робитиме службовець, котрий готує відповідь про перевірку порушень із боку ввіреної їй установи. Закон «Про звернення громадян» теж це розуміє і такий метод роботи зі скаргами громадян забороняє прямо і недвозначно (ст.7).

А навіщо нам закон, якщо влада вже в наших руках?

Чи треба говорити, що відповіді по суті влада мені не дала, а порушників залишила безкарними: ніби вони все робили правильно. Головна новина — відмовити мені в моєму проханні від 18 грудня 2000 року.

Цікаво, що в цьому ж листі визнається: перші три місяці районне управління вважало, що я маю право, а заперечує місто — вища інстанція. Але тепер (після початку опору з мого боку) та ж сама районна інстанція на тих же підставах вирішила, що подані документи не дають достатніх підстав.

Щоправда, через кілька місяців на моє повторне звернення на ім’я глави особисто, де я вказав уже на порушення закону з боку самої адміністрації, відповідь була більш милостивою: райвідділу Пенсійного фонду дали вказівку розібратися.

Більше того — ще через місяць та ж адміністрація повідомила, що мою заяву таки задовольнили (втім, не повною мірою — решту завершив суд). Такою лагідною адміністрація стала на той час, коли суд почав розглядати мій позов.

Пане прем’єр-міністре, ну як я можу довіряти такій владі? І про яке таке громадянське суспільство ви частенько говорите?

P.S. У листі не наводжу імена конкретних чиновників, хоча їхні підписи стоять під відповідними документами. Імена не називаю тому, що деякі з них не лише творці, а й — певною мірою — жертви системи. А от якою мірою, точно не знаю: тут ціле слідство проводити треба... Крім того, владі (за бажання) не складе труднощів встановити «хто є хто», оскільки своє ім’я і назву району я не приховую.

Мій експеримент доводить: влада (як державна інституція) у нас сприймає свого годувальника-громадянина лише в одній ролі — ролі прохача. Спробуй вимагати, тебе просто ігнорують, не чують і не бачать — доки не наступиш на мозоль (якщо зумієш і наважишся). Тоді влада говорить «ой» і намагається тебе вкусити.

Із подібних історій складається реальне життя мільйонів — за винятком тих, кого прийнято називати елітою: депутатів, міністрів, начальників, бізнесменів і їхнього оточення. «Еліта» нашого життя, природно, не знає, бо з ним не перетинається: у трамваях не їздить, у жек і соцзабез не ходить, на свої листи відповіді справно одержує.

Це життя, суто буденне, не відбиває преса: задрібний повсякденний фактаж. А отже, й суспільство (тобто активна його частина) лише відчуває проблему, але в деталях і конкретиці фактично не знає, бо не усвідомлює, не обговорює, не аналізує.

Може, настав час?

Хоча б у коротку мить розгулу демократії — під час передвиборної кампанії...