«Дядьки вітчизни чужої»

Чорносотенці: століття перед цим

Російські праві на українській землі — явище не нове. Сто років тому в Харкові, Одесі, Києві (з 1903 р.) діяли відділення «Русского собрания», монархічної організації, що була створена 1900 р. у Петербурзі. Швидкими темпами (з листопада 1905 р.) створювалися осередки й нової організації — «Союза русского народа» (СРН).

За короткий час СРН заклав свої філії по всій території України, і насамперед у Київській, Подільській, Волинській, Катеринославській, Херсонській, Чернігівській губерніях. Паралельно на українській землі множилися відділення «Союза русских людей», «Союза русских рабочих», «Русского общества», «Двуглавого орла» та ін. Ці організації стали осердям чорносотенного руху в Україні.

В ідейному плані програма чорносотенців була не чимось оригінальним, а своєрідною амальгамою, що поєднала ідейні набутки попереднього — ХІХ — століття, у свій спосіб переробивши та підігнавши їх до нових історичних реалій. Зокрема монархічний ідеал був тісно переплетений із націоналістичним. Дещо чорносотенці запозичили у октябристів. Крім того, скористалися й ідеями, щедро насмиканими в публіцистів, далеких від крайніх правих.

Чорносотенці не сприймали цінностей західного світу, проголошували себе послідовниками слов’янофілів. Обстоювали ідеал «соборної, самодержавної» Русі допетровської епохи. А ще — ідею «Росія — для росіян!», що могутньо лунала із серця України, Києва.

Діяльність чорносотенців супроводжувалася постійним акцентуванням ідеї патріотизму. Можливо, саме у зв’язку з цим С.Єфремов свого часу зауважив: «патріотів» розплодилося стільки, що будь-якій «простій людині» стало тісно в російському «отєчєствє», де атмосфера отруєна безперервним цькуванням, закликами «скорочення всього, що не відзначено патентом «істіно руского».

Життя «нєрускіх» в імперії регламентувалося обмеженнями й заборонами. Вони сприймалися майже виключно у вигляді «питання» — українського, єврейського і т. д. Часто це «питання» вирішувалося не тільки заборонами чи обмеженнями. Як сповіщала у листі до С.Вітте з Одеси його сестра, «щоденно «руські люди» кого-небудь убивають на вулиці, і це абсолютно безкарно».

Прикметно, що діяльність правих російських організацій мала якнайширшу підтримку царя Миколи ІІ та інших чільників монархії. Так, характеризуючи «подвиги» чорносотенців, П.Столипін, зокрема, зауважував: «Мені здається, не можна робити висновок, що більшість моїх підлеглих вчиняють неправильні дії. Навпаки, я добре знаю, що здебільшого ці люди свято виконують свій обов’язок…»

Не стояла осторонь чорносотенців і влада на місцях. Тож, приміром, коли у лютому 1906 р. відділ СРН розгорнув роботу в Одесі, всебічну підтримку йому надали губернатор М.Толмачов, командуючий військовим округом О.Каульбарс, присяжний повірений, а згодом міський голова Б.Пелікан.

Надійною опорою російських правих в Україні була Російська православна церква. І не тільки в суто моральній, але ще більше — у практичній площині. Особливим пієтетом до них пройнялася Почаївська лавра — серед адептів правих був архімандрит Іліодор. Шляхом усної пропаганди, випуском у церковній друкарні листівок та прокламацій духовенство залучило до СРН десятки тисяч селян із навколишніх сіл.

Найвище керівництво СРН всіляко заохочувало почаївських правих, оскільки їхня діяльність поширювалася не лише на найближчі території, а й загалом на західні та південно-західні регіони Російської імперії, сприяючи їх русифікації. Наслідком же діяльності було не тільки те, що «російським духом» просякалися малоосвічені українські селяни: у середовищі інтелектуалів з’являлися «патологічні малороси», які відкрито ставали на позиції російського націоналізму — не просто індиферентно ставлячись до проблем української нації, а перетворюючись у її запеклих ворогів. Малороси починали твердити, що з будь-яким українством слід серйозно боротися. Ці «російські націоналісти», це українське нікчемство з ганебною активністю чи не першим вступало у боротьбу з українцями. Воно, демонструючи неприховану ворожість до національних прагнень власного народу, було проявом того антиначала, темної точки в могутньому зародку нації, яка століттями розгойдувала її між буттям і небуттям, державністю і бездержавністю.

Втім, воно не заглушило відчуттів і прагнень свідомої частини українців, яка у ХХ столітті повела боротьбу за те, щоб Українська держава постала.

ХХІ століття: багатоликість російського монстра

Спливло сто років. Росія все ще хоче почуватися власницею українців, не бажаючи випускати їх зі своїх задушливих обіймів. І тут у пригоді великодержавній сусідці стають російські націоналісти в Україні.

Впродовж періоду, що минув із часу політичного унезалежнення нашої держави, російський націоналізм мімікрував, набираючи того чи іншого вигляду й так-сяк дбаючи, аби хоч найменшою мірою відповідати середовищу й не випирати чужорідним тілом з українського єства, яке прагнуло демократизації. Відтак уже в 90-х роках минулого століття постали на теренах України, на перший погляд, різноликі політичні партії: і відданих слов’янолюбів, і псевдолібералів, і в свій спосіб залюблених у Конституцію демократів, і дивних «прогресивних романтиків», яких вабить минуле в його найнепристойніших (чи, точніше, патологічних, із погляду модерної спільноти) соціально-політичних виявах.

Втім, зовсім скоро внутрішня сутність почала брати гору — деякі з партій почали випручуватися з неприродних для себе зовнішніх строїв, змінюючи свої назви на більш відповідні. Відтак сьогодні, приміром, члени вчорашнього Слов’янського народно-патріотичного союзу вже відверто декларують себе як «Партія політики Путіна». Як тут не згадати сакраментальне чорносотенне:

«Царя обожаем

мы русской душою:

Мы знаем — без власти Царя

Не встанет вовеки

над русской землею

Довольства и счастья заря!».

Інші ж ще намагаються «зберігати обличчя», тож змінюють назву на нейтральну (з погляду ідеологічних пріоритетів). Той, хто ще вчора проголошував «З нами Бог і Росія», сьогодні поповнив ряди Партії регіонів.

Іншою характерною рисою російського націоналізму в нашій країні є те, що він (як і «за царя» чи «за совєтів») впевнено почувається по всій Україні. Тож у Львові російський націоналістичний дух оприсутнився у вигляді, приміром, політичної партії «Руський блок» (у місті знаходиться юридична адреса партії). На теренах столиці побутує в різноманітних іпостасях — від партій «Русько-Український союз» і «Союз» до «Партії труда» та аж чотирьох комуністичних...

У Донецьку вкоренилася «Слов’янська партія». Про Крим і говорити не доводиться — за «рускімі общінами» на півострові й кримських татар скоро не буде видно, не те що українців. У співпраці з кримським відділенням Слов’янської партії вони навесні минулого року створили патріотичний блок «В будущее с Россией».

Можливо, не варто з цього приводу турбуватися? Однак це насторожує: а якщо завтра в іншій частині України хтось візьметься активно обстоювати бажання «майбутнього з державою Х», а хтось третій — із сусідкою-державою Y і т. д.? Ми «толерантно» мовчатимемо, вдовольняючись поясненнями типу того, що у «переддень чергових виборів» такі речі для України — норма?

Ознайомлення з програмами згаданих та інших політичних партій, із заявами їхніх лідерів підводить до однозначного висновку, що основоположною метою російських націоналістичних організацій в Україні (у їхніх слов’янській, чи ліберальній, чи комуністичній і т. д. іпостасях) є діяльність, націлена на реалізацію інтересів сусідньої держави й нації, на закріплення в головах співвітчизників антизахідних ідей.

І знову: можливо, хтось буде заперечувати, доводячи, що нічого загрозливого для України в антизахідницьких настановах, у закликах типу «трансформувати слов’янські народи в єдине суспільство» чи у визнанні «росіян другим державоутворюючим народом», як і в наданні російській мові «статусу державної» та у прагненні «відродження» «Радянської соціалістичної держави», немає? Але, пам’ятаючи про «слов’янофільство» чорносотенців, про націоналістичний дух російського православ’я, про антизахідництво та його наслідки у нацистській Німеччині чи комуністичному СРСР, а також взявши до уваги, що ті, хто ще вчора ратував за об’єднання прихильників «Слов’янської національної ідеї» (слов’яни — нація?), сьогодні вже чітко зорієнтовані «на Путіна», а виступи на підтримку «канонічного православ’я» призводять до несприйняття частиною співвітчизників християнських, прогресивних цивілізаційних ідей Заходу, — чітко розумію, що всі ці ідеї є деструктивними для українців та України.

Ми — «рускіе»?

Спливло попереднє століття, та мало що змінилося у сприйнятті російським націоналістом українця. На початку ХХ століття це сприйняття, за поодинокими винятками, концентрувалося у двох-трьох настановах, суть яких зводилася до того, що або «Украинцев здесь нет! Их нет ни на земле, ни под землей» (Ренников А. Самостийные украинцы. Сатирические очерки украинского движения. — СПб., 1914. — С.18), або ж українців разом із росіянами та білорусами зараховували до «природніх руських людей», відбираючи тим самим у них право бути окремою нацією.

Сьогодні у старій, любій російському серцю «пісні» звучать все ті ж самі нотки: «Исторические документы, летописи не знают ни государства Украина, ни «украинского» народа, ни «украинского» языка. У них можно найти только реальные исторические названия, такие как «Малая Русь», «Великая Русь», «малорус», «великорус» и т. п.» (див.: //ukrstor.com/ukrstor/smolin_nishozhdenije.htm) Не менш вражаюче й інше зізнання: «Кому же все-таки принадлежит земля государства под названием Украина? Ответ прост: конечно, русским, которые непрерывно живут тут как минимум две тысячи лет и составляют абсолютное большинство населения — более 90 процентов. Украинцам? Конечно! Но лишь постольку, поскольку они — часть русского народа. Без этой связи претензии некоего племени «укров» на владение территорией Руси не имеет никаких исторических оснований». (див.: //kro-krim.narod.ru/)

Ці вислови дають уявлення про ті жорсткі рамки, в яких перебуває свідомість сьогоднішніх «істінно рускіх». Зрозуміло, що ці «рамки» прийнятні лише для них. Для російськомовних же українців («не малоросів»), не кажучи вже про українців — у мовному, свідомісному, культурному і т. д. вимірах, вони, я переконана, видадуться, щонайменше, межами такого собі «словесного пекла». І в кожному його колі у тій чи іншій формі «рускіє» глумитимуться, паплюжитимуть все українське — від мови до незалежності.

Загалом же, сучасна російська націоналістична думка, як і раніше, не тільки є своєрідною сумішшю міфів про «слов’янську єдність» — вона густо приправлена напівправдою. Радо послуговуються її носії й урізаними чи викривленими фактами. Щоб переконатися в цьому, досить відвідати, приміром, сторінку Inform-Krime (//kro-krim.narod.ru/), за епіграф до якої взято гоголівський вислів: «…надо благодарить Бога, что мы русские…». У зв’язку з цим, щонайперше, не зайвим було б поцікавитися: Гоголь декларував себе «рускім» у сенсі — «росіянином», чи ж, як водилося в Руси-Україні від давніх-давен (часу, коли про «Росію» ще й чутки не було), у значенні — «русином-українцем»? Втім, вдаватися в тонкощі самоідентифікації Миколи Васильовича сучасні «істіно-рускіє», як і їхні пращури, не прагнуть. Але ж, як не раз говорено, факти — річ вперта. І ось ці, останні, просто примушують сумніватися у «російськості» Миколи Васильовича. Пригадаймо бодай, що, перебуваючи свого часу у Карлсбаді, Nicolas de Gogol у книзі пацієнтів навпроти свого прізвища власноруч позначив «Ucrainien». І це відчуття своєї українськості було у письменника не спорадичним: перебуваючи за межами України, Гоголь часто відчував гостру потребу повертатися на батьківщину. Напевно, в одну із саме таких хвилин, звертаючись листом до друга — М.Максимовича, він закликав його кидати «Кацапію» та їхати «до нашого Києва», бо, мовляв, «для кого ми працюємо?».

Російська земля, її культура, російське інтелектуальне середовище ніколи не були для Гоголя рідними. Як відзначав сучасник (Б.Кістяківський), геніальний письменник так ніколи й не зміг грамотно писати чужою мовою ні з погляду орфографії, ні з погляду синтаксису чи етимології. За визначенням М.Бердяєва, для Росії Гоголь залишився найзагадковішим письменником, адже, прийшовши в російське суспільство, він побачив у ньому не людські образи, а тільки «шматки», «гримаси людей» — Чичикова, Собакевича, Хлестакова та тому подібних чудовиськ. Його «великому і неправдоподібному таланту», на думку Бердяєва, дано було відкрити негативні сторони російського народу, його «нелюдське хамство», його темних духів, усе те, що викривлювало «образ і подобіє Боже».

Трохи інше зізнання на схилі віку зробив і В.Розанов, зауваживши: «Я все життя боровся й ненавидів Гоголя; і в 62 роки думаю: «Ти переміг, жахливий хохол», адже побачив і висвітлив російську душеньку, в його термінах, у «преісподньому змісті». Ось так, коли українець сумирний, він уже не українець, а «рускій». Коли ж відмовляється бути сумирним, він — проклятий хохол.

Зверну увагу й на той факт, що сьогодні росіяни дедалі частіше й безапеляційніше зараховують російськомовних українців до «росіян». Ось тут варто пригадати один із записів, зроблених Дніпровою Чайкою, що називається, «для себе», — у власній записній книжці російською мовою(!): «Знаю… что я украинка, а не русская: никакие бедствия, слова и события Великой России не волнуют мое сердце так, как история Украины, никакой напев не находит такого резонанса у меня в груди, как украинский, ни за кого не болит так сердце, как за ее промахи, ошибки, ее язвы — отдаются стоном у меня в душе. И чем больше вижу в ее истории ошибок, недостатков, тем горячее люблю ее». А висновок із цього зізнання може бути тільки один: національна самоідентифікація — річ надто приватна й складна, щоб до її встановлення і декларування долучався хтось інший, окрім самої особистості.

Втім, до усвідомлення таких нюансів більшість із середовища російських інтелектуалів (навіть нібито й освічених) ніколи не прагнула. Можливо, наштовхнувшись на щось таке чи подібне, В.Антонович у ХІХ ст. із гіркотою зауважив, що російська інтелігенція, лише за винятком «вельми щасливих рідких осіб», походила від поміщиків чи попів, але у більшості випадків — «від сімені кропиви»…

…Напевно солодко бути росіянином. Як і німцем, чи французом, чи, приміром, китайцем. Але й українцем (україно- чи російськомовним) бути аж ніяк не гірше. Огидно тільки, коли твоє єство століття за століттям настирно прагнуть зросійщити…