ДВІЧІ ЗАСУДЖЕНИЙ ДО РОЗСТРІЛУ

Верниволя у неволі

Коли я дивився виставу «УБН (Український буржуазний націоналіст)», то ніколи не думав, що зустрінуся з живим прототипом цього спектаклю.

На Харалузькому хуторі у Корецькому районі Рівненської області живе унікальний чоловік — 79-річний Микола Курчик, який півжиття провів у сталінських таборах.

Зізнаюся, коли їхали у Харалуг, я уявляв нашого героя стареньким згорбленим дідусем, який ледве животіє. А як дісталися добротного хутора серед полів, навколо якого паслися корови та вівці, подумав, що ми помилилися і не туди заїхали. Невже чоловік, якому майже 80 літ, утримує таке господарство?

Хазяїн хутора — з вигляду років 60 — саме обідав і слухав по старенькому приймачу радіо «Свобода». Ми присіли під деревом, і Микола Якович став неквапливо розповідати про свої поневіряння:

— Ох і кучеряве, хлопці, у мене було життя, бо прізвище маю таке — Курчик. Цей хутір мій батько купив у німця в 1933 році. До війни тут жили українці, поляки та німці. І дуже дружно жили. Якщо у них церковне свято, ми не працюємо, якщо в нас — вони не працюють. У гості один до одного ходили. За Польщі я закінчив повну повшехтну школу і в 39-му році збирався йти в гімназію, бо дуже хотів вчитися, але першого вересня розпочалася війна. Добре пам’ятаю прихід Червоної Армії, адже за 25 кілометрів від нас знаходився радянсько-польський кордон. За перших совєтів я ще два роки ходив до школи.

…Коли розпочалася радянсько-німецька війна, на тутешніх хуторах та в навколишніх селах Організація українських націоналістів створила досить потужну підпільну групу, одним з її активних членів став і Микола. Спочатку займалися пропагандистською роботою, розповсюджували літературу. А в 1942 році стала формуватися Українська Повстанська Армія, і штаб «УПА-Північ» дислокувався саме на Харалузьких хуторах.

— Я неодноразово бачив Клима Савура, — пригадує пан Микола, — добре знав Бульбу-Боровця. Мій двоюрідний брат був у нього cотенним. «Бульбаші» до нас часто приїжджали, майже всі мої родичі служили там. У 1942 році ОУН направила мене на вишкіл, і якраз на старий Новий рік — 14 січня 1943 року — я приймав присягу на вірність Україні.

…Ніби за іронією долі, молодий український патріот вибрав собі псевдо «Верниволя». Ох і довго йому довелося чекати тієї волі.

З приходом Радянської Армії в січні 1944 року націоналісти перейшли у підпілля. Курчику виготовили фальшиві документи, згідно з якими він був 1928 року народження і тому за віком призову до армії ще не підлягає. «Стрибки» регулярно проводили облави, проте документи у хлопця були надійні, тому його й не зачіпали.

— Під час однієї облави, — пригадує мій співрозмовник, — серед тих «стрибків» був мій однокласник, поляк Зигмунд Жуковський. Коли він вгледів мене, то аж зрадів: «Миколо, а чого ти не в армії?», — «Та я ще молодий…», — так невпевнено відповідаю. Тоді він відразу: «Та я добре знаю, що ти з 24-го року...». І чекісти мене схопили. Місяць тримали у льоху в Межиріччі. Страшенно катували, але в них не було ніяких доказів, що я служив в УПА.

Микола сидів у камері, де тримали Степана Бандеру

Потім хлопця перевели у пересильну тюрму в Рівне, звідтіля у Львів. А у вересні 45-го «західняків» звезли у Білу Церкву і оголосили: Радянська влада, мовляв, їх пробачила і тепер призиває в армію. Микола чудово розумів: рано чи пізно дізнаються, що він був в УПА, тому вирішив потрапити на службу десь подалі від України. Ще з одним товаришем підкупили в штабі писаря… Таким чином кмітливий волиняк опинився аж у Берліні і прослужив два з половиною роки. У той час німецька столиця була розділена на сектори, в яких стояли війська колишніх союзників: радянські, американські, британські.

— Під час служби у мене було два надійних друга з Тернополя: Євген Стареправо і Василь Бондарчук, — згадує пан Микола. — Ми досить швидко знайшли спільну мову і вирішили перейти в американську зону окупації. Тим більше що в одного з хлопців батько жив у Америці. Ми дуже ретельно готувалися, познайомилися з двома німкенями. Вони й повідомили американців, що троє радянських солдатів хочуть до них втікати. Союзники погодилися нас прийняти.

21 січня 1948 року — цю дату наш герой запам’ятав на все життя — троє перебіжчиків поїхали здаватися в американську комендатуру і просити політичного притулку. Здавалося, всі страхи та сумніви вже позаду. Проте… Радянське командування зреагувало дуже оперативно. По радіо оголосили, що в одній з військових частин у Берліні троє радянських солдатів жорстоко побили офіцера і дезертирували.

— До нас на співбесіду прийшов американський полковник і пояснив: потрібно довести, що ми не били того офіцера, — розповідає Микола Якович. — А як ми могли це довести? Їм прийшла офіційна телеграма — солдати скоїли злочин і втекли в американський сектор. Той американський офіцер вибачився перед нами: «Ми не можемо надати вам політичного притулку, оскільки назріває міжнародний скандал. Радянське командування стверджує: ви троє — кримінальні злочинці». Таким чином, ми були в союзників лише шість годин. З нашої комендатури за нами приїхав конвой.

Втікачі потрапили у підземні каземати знаменитої берлінської в’язниці. Слідство тривало вісім місяців. За цей час тренований і міцний волинянин перетворився на скелет. Їх звинувачували за двома статтями: зрада Батьківщини та шпигунство. Але звинувачення у шпигунстві на користь Сполучених Штатів відпало, оскільки не було жодних доказів.

— Ми твердо дотримувалися однієї версії, — продовжив пан Микола. — Пішли у місто, познайомилися з німкенями, загуляли з ними і не зогледілися, як потрапили до американців. Але це нас не врятувало. Військовий трибунал «тройка» тривав лише кілька хвилин. Зачитали вирок: «высшая мера наказания — расстрел». Але у 47-му році смертна кара у Радянському Союзі була тимчасово відмінена, і це врятувало нам життя. Розстріл замінили на 25 років концтаборів. А прожив я тоді на світі лише 25 літ і ще не усвідомлював, що наступні 25 доведеться провести у неволі…. Відправили нас у колишній фашистський концтабір Заксенхаузен. Я навіть потрапив у ту камеру, в якій під час війни тримали Степана Бандеру. У таборі нас морили голодом. Навіть не уявляю, якимсь дивом, але я вижив. Готувався етап для відправки в Союз.

Замість Нової Землі потрапив
у «Долину смерті»

Перший каторжний табір нашого героя — знаменитий Кенгір у Казахстані, де тисячі зеків у степу добували руду. Він прибув сюди 1 травня 1949 року і отримав табірний номер: СО-948. Номери були прикріплені на спині, на грудях, на нозі та на чепчику.

— Тепер мене на прізвище не називали, тобто, людини для них не існувало, — зазначив мій співрозмовник. — Наглядач казав: «Номер такий-то…». Але в одному таборі я довго не сидів, рік, максимум — два і знову на етап, переводили в інший. Це для того, щоб в’язні не могли організувати підпілля… Уявіть, наскільки тісний світ — у Кенгірі, за тисячі кілометрів від України, я зустрів трьох своїх однокласниць: Віру Границьку, Ганю Бондар і Надю В’юн. Там була жіноча зона, огороджена колючим дротом, але перемовитися можна було. Вони мені розповіли, що робиться у селі. Лише через півтора роки мої батьки дізналися, що я живий. Адже листування було обмежене — два листи на рік.

У 1950 році табором поповзли страхітливі чутки — формується етап на Нову Землю — арктичні острови в Північному Льодовитому океані. Там жахливі умови— вічна мерзлота. Звідтіля зеки вже не верталися. У списки смертників потрапив і волинянин. А хлопець дуже хотів вижити і повернутися на рідний хутір. Земляки підказали день відправки етапу, і Микола не з’явився на перекличку. Пробрався в господарський двір і заховався за ящиками.

Як тільки відправили етап, волиняк відразу «знайшовся». Курчика посадили на 10 діб у «бур» («барак усиленного режиму»), або, просто кажучи, в карцер.

Потім порушника режиму відправили у сумновідому «Долину смерті» у місто Спаськ, за 30 кілометрів від Караганди. У цей табір звозили штрафників, інвалідів та доходяг — вмирати. Кажуть, що там загинуло понад 100 тисяч в’язнів.

Я слухав розповідь Миколи Яковича і дивувався — наскільки він морально та фізично сильна людина. Там, де інші здавалися, не витримували — цей міцний чолов’яга не зламався. І в «Долині смерті» він вижив.

— У 1952 році я потрапив у норильські табори, — згадує свої невольничі етапи Верниволя. — У березні 1953 року якраз сидів у «бурі», коли старший наглядач оголосив: «Советский народ понес большую потерю — умер наш вождь и учитель, товарищ Сталин!». А весь карцер: «Ура!!!». Наглядачі розлютилися, довго не могли нас заспокоїти і стали стріляти через двері по зеках. Після кількох таких випадків, коли конвоїри стріляли без попередження, наш п’ятий норильський табір, у якому було понад п’ять тисяч зеків, застрайкував. І зупинився найбільший в Союзі мідеплавильний завод. Виробництво було паралізовано. Через 11 днів з Москви приїхав проводити розслідування перший заступник Берії.

Ніби все заспокоїлося, і винних пообіцяли покарати, але в зоні практично нічого не змінилося. Тому через місяць вибухнуло нове повстання. Але цього разу з зеками вже не панькалися. Запустили озброєних солдатів, які розстрілювали в’язнів. Сотні людей було вбито і таким чином опір зломлено.

42 дні в камері смертників

А Миколу чекав новий етап — 2 місяці і 7 днів — везли їх на Колиму в Магадан. На рудник «Холодний» з Норильська пригнали 800 чоловік. Зеків з бунтівного табору розкидали по різних зонах. Довелося ще й на золотих копальнях попрацювати.

— У 1954 році ми побили кількох сексотів, і мене відразу арештували, — продовжив розповідь пан Курчик. — Мені «пришили» відразу дві справи: організація бандитської групи і норильське повстання. Тоді ж ніхто не розбирався. 16 квітня 1954 року мене судив Магаданський обласний суд. Вирок — найвища міра — розстріл.

…Кажуть, що очікування смерті гірше самої смерті. Тому й радянська каральна система не поспішала виконувати свої страшні вироки. Потрібно було знищити людину морально. Микола Курчик розповів про своє перебування в камері смертників. Спочатку здригався від найменшого звуку та скрипу дверей. Коли чув кроки в коридорі — перша думка: «Це вже йдуть за мною?!». Кілька ночей не спав, а пізніше — змирився. Став читати книжки, добре, хоч художню літературу давали. У камері смертників він навіть кинув курити. Через 42 дні прийшло рішення Верховного суду — замінити розстріл на 25 років таборів особливо суворого режиму і 5 років «поражения в правах». А виповнилося тоді нашому герою лише 30 років. Він порахував: коли звільниться, йому буде 55…

— Після другого «розстрілу» я потрапив у Магаданський політичний табір і працював фрезерувальником на авторемонтному заводі. У 56-му році мені відмовили в реабілітації. Коли полковник КДБ під час повторного розгляду справи зачитав мою біографію, то члени комісії заявили: «Розстріл — занадто м’яке покарання». Безумовно, можна було вийти на волю і раніше. Потрібно було покаятися і сказати: «Я люблю Радянську владу». Але я відмовився.

У Мордовії Курчик сидів у одному таборі разом з Левком Лук’яненком:

— Він п’ять років відсидів у Володимирській тюрмі. Приїхав у табір страшенно заморений. Ми його підгодували, ще й жартували: «Поправляйся, Левку, ми ще підемо на волю…».

Левко не забув свого табірного побратима. Вже після здобуття незалежності двічі приїжджав до Миколи на Харалузький хутір. І Курчик гостював у нього в столиці. Зараз також підтримують зв’язок.

— Я написав спогади про своє табірне життя, — зазначив Микола Якович, — відіслав Левкові. Він пообіцяв видати книгу.

Зустрівся з мамою через 16 років

Ніхто так не чекав на повернення сина, як батьки, а особливо мама. А побачила вона Миколу вперше після арешту аж через 16 років, коли приїхала на побачення. Але додому так і не дочекалась — померла в 1977 році.

— Я дев’ятнадцять разів їздив до Миколи на побачення, — продовжив нашу розмову його молодший брат Євген Курчик. — Але зустрічалися ми лише сімнадцять разів, бо двічі мені відмовили.

Коли Микола виходив на волю, то подивитися на легендарного зека, який стільки літ провів у зоні, вийшло все табірне начальство.

— За роки каторги я заробив… аж 729 рублів, — іронічно зазначив Микола Якович, — і три місяці відпустки. Влаштувався в Корці на пластмасовому заводі, попрацював там два роки. Мій батько був вже старенький, і я повернувся до нього на хутір, догледіти до смерті. І вже понад двадцять літ тут живу.

На хуторі Харалуг немає світла, електрична лінія не проведена. Але Курчик зовсім не журиться, має дизельний двигун. Ще й чимале господарство тримає: дві корови, сім овець, дві собаки. На Трійцю кабанчика заколов. Обробляють з братом три гектари землі. Адже на мізерну пенсію — 75 гривень, не проживеш. Минулого року вигодували і здали 500-кілограмового бичка.

За роки табірного життя погляд у Миколи Яковича залишився чистий, проникливий. Яскраво-голубі очі не вицвіли, не помутніли.

— Скажу чесно, — додав наш співрозмовник, — були моменти, коли здавалося: не витримаю, не доживу до звільнення. Але рятувала молитва. Я й зараз молюся. У нас збереглася ще батьківська Біблія 1900 року.

Потім ми пили міцний самогон, настояний на полуницях, закушували жирною солоною тушонкою, намащеною на смачний домашній хліб, і посміхнувшись, Микола Якович дуже оптимістично промовив:

— Я пережив Сталіна, Хрущова, Брежнєва і Горбачова. Дасть Бог — переживу і Кучму!