Два борці за незалежність

Історія людства знає безліч міфів та легенд, пов’язаних із незалежністю держав і народів. Деякі з них стали складовою частиною масової культури і більшістю сприймаються як абсолютна істина.

Вільгельм Телль, один із символів Швейцарії, уособлює її мужність, силу і прагнення до свободи. Його історія така: у 1307 році більшою частиною майбутньої Швейцарії правили монархи з династії Габсбургів (їхньою столицею був Відень). Один із намісників почепив на площі міста капелюх австрійського герцога і віддав наказ, щоб кожен, хто проходить, кланявся капелюху. Телль відмовився це зробити і був негайно заарештований. Проте йому пообіцяли свободу, якщо він пострілом з арбалета зіб’є з голови свого сина яблуко. Телль зробив це блискуче, але знову посварився з австрійцем, заявивши, що якби поцілив у хлопчика, то наступною стрілою вбив би намісника, і був відправлений у в’язницю. Дорогою він утік, що стало приводом для початку повстання, яке завершилося успіхом, причому Телль був одним із лідерів повсталих. Австрійці зазнали поразки в 1315 році, і на політичній карті Європи з’явилася нова держава — Швейцарська Конфедерація.

Вільгельм Телль, який раніше розквитався з жорстоким намісником (природно, він убив його пострілом з арбалета), героїчно загинув у 1354 році, намагаючись врятувати дитину, що тонула. Надалі Вільгельм Телль став героєм літературних творів, їх авторами були такі титани як Фрідріх Шіллер і Макс Фріш. А п’єса Шіллера лягла в основу сюжету опери Джоаккіно Россіні.

Проте це, зважаючи на все, тільки легенда, яка гарно ілюструє справжню історію. Перші писемні згадки про героїчного швейцарського стрілка з’явилися лише через півтора століття після появи Телля на авансцені подій і грішать численними суперечностями (лише історію з яблуком описують у цілому однаково).

Сучасні історики (наприклад, Фріц Матіс і Жан-Франсуа Берже) вважають, що основу цієї історії становлять перетворені в казки стародавні німецькі саги, персонажі яких були перейменовані і вміщені в умови, більш підходящі для середньовічних швейцарців. Автори оповідань про Вільгельма Телля, швидше за все, успішно поєднали давні міфи і нову реальність. Зокрема Телль аж ніяк не міг бути стрілком з арбалета, тому що цей вид зброї вперше з’явився у Швейцарії лише через століття після описаних подій. Історичні хроніки, які збереглися, в описах перипетій боротьби за незалежність також не згадують Телля, називаючи зовсім інші причини початку повстання і наводячи інші імена його керівників.

Махатма Ганді (Мохандас Ганді) — ідеолог руху ненасильницького опору, який у 1947 році дозволив Індії отримати незалежність від Британської імперії. Ганді став однією з ікон сучасного пацифізму, а день його народження (2 жовтня) Генеральна Асамблея ООН проголосила Міжнародним днем ненасилля. Крім того, він є одним із символів індійської державності: не випадково цією країною тривалий час правили його родичі й нащадки, він зображений на індійських банкнотах, день народження Ганді — національне свято Індії, у країні також існує дер­жавна премія його імені.

Проте реальний Ганді трохи відрізнявся від свого стереотипного образку. Деякі історики (наприклад, Джанні Софрі, автор книжки «Ганді та Індія») стверджують, що, якби не було його, Індія отримала б незалежність набагато раніше. Зокрема Махатма не був організатором руху за незалежність — він був лише одним із його лідерів. Показово, що його партія — Індійський Націо­нальний Конгрес — заснована в 1885 році, коли майбутньому лідеру виповнилося всього 16 років. Послідовники Ганді були тільки малою частиною значно більш потужного й активного руху. В Індії авторитет Ганді тривалий час піддавався сумніву, оскільки в низці випадків він був на боці колонізаторів: наприклад, відмовлявся проводити давно призначені акції протесту в ситуаціях, коли, на його думку, це могло поглибити труднощі колоніальної влади. Ганді, який постійно декларував рівність усіх релігій під сонцем, — відверто не довіряв мусульманам, що послабило рух за незалежність і призвело до багатьох проблем у майбутньому.

Більше того, думка, що Ганді завжди й послідовно виступав проти війн і насильства, також не відповідає реаліям. Джоан Бондуран у книжці «Завоювання насильством: філософія конфлікту в розумінні Ганді» наводить такі факти. Наприклад, у 1899 році він підтримав Британську імперію, яка розпочала війну з бурами (білі жителі сучасної ПАР, які наприкінці XIX століття створили свої республіки). Цю війну засуджували практично всі гуманісти світу і багато держав, проте Ганді не просто підтримав її, а й активно допомагав британським військам (брав участь у створенні санітарного загону). У 1914 році, після початку Першої світової війни, Ганді тимчасово відмовився від організації акцій протесту і закликав підтримати військові зусилля Великобританії, незважаючи на свій пацифізм. Аналогічно він вчинив у 1939 році, коли розпочалася Друга світова війна, закликавши індусів вступати у британську армію.

Washington ProFile