Два Адамси

Національну і зарубіжну історію найцікавіше осмислювати за біографіями тих, хто її творив. Вдумливе вивчення зарубіжної історії, хоч би якими далекими були країни й епохи, часто викликає асоціативні аналогії з історією вітчизняною. Усе це спонукає до роздумів про те, що таке політична еліта в реальному, а не вигаданому сенсі цього слова.

Батько і син

У державі, в якій упродовж усієї історії ніколи не існувало монархії, президентами двічі ставали батьки й сини. Імена Джорджів Бушів — молодшого і старшого — відомі всім. Та чи багато відомо про їхніх попередників — представників першої у США політичної династії — 2-го і 6-го президентів: Джона Адамса і Джона Квінсі Адамса?

Адамс-Другий був сенатором і конгресменом, але особливо виявив себе у сфері дипломатії. Його вважають найкращим держсекретарем, принаймні у XIX столітті.

Втім, у масовій свідомості американців обидва Адамси, що є антиподами популістських лідерів, утвердилися як президенти-невдахи. У перші півстоліття національної історії вони були єдиними господарями Білого дому, обраними тільки на один строк. Натомість вони не зраджували принципів задля користолюбства, не пристосовувалися до обставин і мужньо йшли проти течії. Проте розум і чесність не є запорукою успіху в політиці.

Адамс-Перший передбачив неминучість повного розриву з британською короною і був прихильником рішучих дій колоністів за утвердження незалежності. Водночас деякі його консервативні ідеї — «природного» поділу суспільства на джентльменів і простих людей, можливість запровадження у США на певних умовах монархії — не утвердилися в Новому Світі. Він не завжди і не в усьому відбивав дух своєї епохи та ментальність американських колоністів, а тому певною мірою був спрямований у минуле.

Адамси належали до найосвіченіших державних діячів Америки та Європи, найбільших інтелектуалів своєї епохи. Їхня багата духовна спадщина, що нею опікується Массачусетське товариство істориків, відбиває не тільки погляди цих яскравих особистостей, а й буремні часи, в які вони жили.

Вироки історії не завжди справедливі. Сучасники не зрозуміли Адамсів. Чи зрозуміли їх нащадки?

Президент оживає через два століття

Мені потрібна країна! Вільна країна!

Джон Адамс

Другий президент США, Джон Адамс (1797—1801 рр.), не належить до господарів Білого дому, яких можна вважати улюбленцями американців. До останнього часу його затьмарювали великі сучасники — Джордж Вашингтон і Томас Джефферсон, місце яких у національній історії було визначене від самого початку. Відродження його постаті розпочалося в новітній час із видовищної церемонії. Її влаштував 2000-го Білл Клінтон з нагоди 200-річчя Білого дому, першим господарем якого був Джон Адамс. Американцям до вподоби такі розваги. Вони зацікавлено спостерігали за приїздом «живого» другого президента в кареті з упряженими кіньми. А 42-й президент сфотографувався на згадку з представниками роду Адамсів у Блакитній кімнаті Білого дому.

Поштовхом до глибокого переосмислення ролі Джона Адамса у драматичний період боротьби за незалежність стали дві інші події. Перша — публікація 2001 року бестселера відомого сучасного історика Девіда Маккалли. Про популярність книжки, як і про інтерес американців до національної історії, свідчить її наклад — 3?614 000 примірників. Чи можливо уявити собі, щоб біографічні книжки про князя України-Руси Святослава Хороброго чи гетьмана Івана Виговського видали в нас накладом понад півмільйона примірників (за співвідношенням чисельності населення США і України)?

Другою подією став показ торік у прайм-тайм створеного на основі книжки Девіда Маккалли «Джон Адамс» телевізійного міні-серіалу, відзначеного вісьмома нагородами Еммі. І знову запитання: чи можливо, щоб на одному з провідних телеканалів України замість російських попс-серіалів демонстрували багатосерійну стрічку про вирваного з історичного забуття національного героя?

«Він (Джон Адамс. — Прим. А.С.) став в усьому таким же цікавим і важливим, як Джордж Вашингтон і Томас Джефферсон», — писала газета USA today.

Виконавчий продюсер телесеріалу Том Генкс каже: «Ми буквально занурилися в історію». Раніше ще глибше занурився в історію автор книжки. Він так змальовує портрет майбутнього 2-го президента: «Джон Адамс був правником і фермером, чоловіком коханої дружини Ебігейл Сміт, батьком чотирьох дітей. У сорок років він став революціонером».

То був зоряний час у його житті. Він належав до духовних батьків нації, які ухвалювали доленосне рішення: для американських колоній настав час відокремитися від британської корони! Маккалла, який не приховує своїх симпатій до Джона Адамса, вважає, що саме непохитні чесність і мужність піднесли правника з Массачусетса до рівня президента. Але шлях до цього був довгим і важким.

Уперше Джон Адамс став відомий як автор статей у Boston Gazette проти запровадженого англійцями Закону про гербовий збір. Він передбачав сплачування податків за будь-яку друковану продукцію — від заповітів і страхових полісів до періодичних видань Адвокат з Массачусетса вважав це передусім порушенням свободи слова. «Відважмося писати, думати, говорити, читати, — звертався він із закликом до своїх співвітчизників. — Нехай знають, що британські свободи — це не дарунки принців і парламентів, що багато наших свобод необхідні й невід’ємні».

На противагу учасникам радикального руху «Сини свободи», який очолював його двоюрідний брат Семюел, він іще дотримувався поміркованих поглядів. У час, коли ті громили резиденцію британського губернатора Массачусетса й улаштовували облогу митниці, Джон Адамс був прихильником легальних методів боротьби — подання петицій та оскаржень несправедливих законів у судах. Він зрозумів уразливість своєї позиції лише тоді, як колоніальна адміністрація заборонила таке судочинство.

Відбувши один термін як представник від Бостона у массачусетському генеральному суді, розчарований Джон Адамс повертається в родинне гніздо у Брейнтрі. «Прощай, політико!» — записує він у щоденнику. Та все обертається інакше. Під впливом революційних подій його світогляд змінюється. Він підтримує учасників «бостонського чаювання», які на знак протесту проти свавілля Ост-Індійської компанії скинули з англійських суден у бостонську гавань паки з товаром. Радикали пробачають Джону Адамсу його старі гріхи і обирають одним із делегатів від Массачусетса на Перший і Другий континентальні конгреси.

Джон Адамс стає одним із переконаних прихильників ідеї незалежності, вважаючи, що це — єдиний шлях владнати розбіжності між колоніями та метрополією. У той час, коли помірковані діячі пропонують простягнути британській короні оливкову гілку миру, Адамс проголошує: будь-які сподівання на примирення — ілюзії! Він упевнений: незалежність неминуча, до неї необхідно готуватися, а відтак підтримує ідею створення континентальної армії і домагається, що її головнокомандувачем призначають Джорджа Вашингтона.

Джон Адамс — член комітету з розроблення ухваленої 4 липня 1776 року Декларації Незалежності. Під цим найважливішим у національній історії документом, в якому вперше названо нову державу — Сполучені Штати Америки, стоїть і його підпис.

П’ятьох делегатів від колоністів англійці схопили й розстріляли як зрадників. Дев’ятеро загинули під час війни за незалежність. Джон Адамс міг поповнити цей список. Але йому судилося довге й насичене драматичними подіями життя.

Він передбачав, що боротьба за утвердження незалежності буде тривалою і важкою, що у протистоянні з потужною метрополією Америці бракуватиме власних сил і їй доведеться шукати союзників у Європі. Джон Адамс бере участь у виробленні та підписанні 1783 р. Паризького мирного договору, що включав положення про визнання Сполучених Штатів незалежною державою. Як посол у Нідерландах, він домагається солідної позички, завдяки якій молода держава стає фінансово незалежною від Франції. Разом з Томасом Джефферсоном і Бенджаміном Франкліном скріплює своїм підписом важливий пруссько-американський «договір про дружбу і торгівлю». Натомість усі його намагання як посланника в Лондоні поліпшити двосторонні відносини з Великою Британією зіштовхуються зі стіною байдужості й ворожості.

1789-го, після завершення тривалої дипломатичної місії Джона Адамса й повернення його на батьківщину, відбуваються перші в національній історії вибори глави держави. Президентом стає Джордж Вашингтон, віце-президентом обирають його. А після того як Вашингтон добровільно відмовляється очолювати державу понад два терміни, 2-м президентом, балотуючись від Федералістської партії, стає Джон Адамс. Перемога, здобута на виборах 1796 року більшістю в три голоси виборників, суперечності в його партії провіщають Джону Адамсу неспокійне правління.

Конституція США не передбачала виборів на партійній основі, тому вони відбуваються за єдиним списком. Віце-президентом стає лідер демократичних республіканців Томас Джефферсон — другий за числом отриманих голосів. Стосунки між Джоном Адамсом і ним настільки погіршуються, що вони не розмовляють один з одним. Загострюється і його конфлікт з лідером Федералістської партії Александером Гамілтоном, який так і не вдається владнати.

Ретроспективно політичне становище у Сполучених Штатах кінця XVІІІ століття багато в чому нагадує безлад та інтриги в сьогоднішньому українському політикумі. Це стосується й відсутності чітко визначеної зовнішньополітичної орієнтації. Головна проблема, яку доводиться долати Джону Адамсу, — криза у відносинах з Парижем. У протистоянні між Францією та Великою Британією США опиняються у ролі заручника. Після укладення Лондонського договору (1794 р.), що передбачає налагодження американо-британської торгівлі, у Франції вирішили, що всі американські судна, які знімаються з якорів, прямують до берегів Великої Британії, і почали перехоплювати їх. Між Францією і США вибухає неоголошена морська війна. Париж розриває дипломатичні відносини з Вашингтоном.

Для залагодження конфлікту Джон Адамс відряджає до Парижа делегацію. Але підступний Талейран відмовляється її прийняти. Під час зустрічі з американськими дипломатами агенти міністра закордонних справ Франції висувають вимогу — США повинні надати їхній країні позичку у 12 мільйонів доларів і сплатити «компенсацію» деяким службовцям французького уряду. Інакше переговори ніколи не почнуться.

Обурений Джон Адамс оприлюднює цю скандальну історію у Конгресі. Вона стає відомою як справа «X, Y, Z» (за ініціалами французьких агентів), викликає загальний осуд в Америці та вимогу діяти рішучо. Однак президент виявляє стриманість і мужність, нехтуючи екстремістські заклики до війни. Зі свого боку Наполеон, який 1799 року приходить до влади в результаті державного перевороту, усвідомлює: у непримиренному протистоянні з Великою Британією йому не потрібна вороже налаштована Америка. Наступного року, коли становище було вже на межі широкомасштабної війни, конфлікт між Францією і США, зрештою, вдається залагодити.

Ендрю Бурстайн — професор історії університету Талса так оцінює тодішню позицію Джона Адамса: «Він успадкував нестабільний світ і змушений був вгамовувати болісні пристрасті у своїй країні щодо англо-французької війни. Опозиція, очолювана Джефферсоном, вважала Адамса пробританським у той час, як шалені федералісти з його власної партії пропонували воювати з французькими революціонерами, боячись, що вони збурять маси в Америці. Адамс зберіг мир, однак не дістав за це похвали». Виявивши державницький розум і обравши центристську позицію, він не спокусився на войовничі заклики і не перейшов небезпечної межі.

Натомість розлючений діями Франції Конгрес, в якому більшість належить федералістам, ухвалює закони про іноземців та заколотницькі дії. Вони спрямовані передусім проти іммігрантів з Франції та Ірландії, підозрюваних у симпатіях до демократичних республіканців. Однак, як зазначається в офіційній «Історії Сполучених Штатів», ці закони негативно позначилися на громадянських свободах американців. Жертвами репресій стають опозиціонери. Штрафують і кидають до буцегарень редакторів видань, які з симпатією ставляться до них.

Джон Адамс, не будучи прихильником драконівських законів, робить, проте, фатальну помилку, скріпивши їх своїм підписом. Він не враховує того, що особисті свободи для американців — понад усе. Тим часом, розпалюючи невдоволення у суспільстві, опозиція поширює чутки, ніби федералісти мають намір «коронувати» Джона Адамса. Зрештою йому не допомагає навіть те, що він урятував молоду державу від небезпечної війни з європейською потугою. Джон Адамс — радше концептуальний мислитель, а не практик — заплутується у політичних кулуарах Вашингтона.

Історик Девід Джекобс так описує фінал кар’єри 2-го президента: «Осуджений республіканцями і дезавуйований більшістю федералістів за прагнення умиротворити Францію, Адамс зазнав поразки. Прийшов час виборів. Адамса не стало. Законів про іноземців і заколотницькі дії не стало. Федералісти назавжди втратили президентську посаду».

4 березня 1801 року, в день, коли відбувається інавгурація нового президента — Томаса Джефферсона, розчарований Джон Адамс виїздить з Вашингтона. Він назавжди повертається у своє родинне гніздо у Брейнтрі, що в Массачусетсі. Як і в молоді роки, обробляє землю, впорядковує щоденник, який вів з молодих років, опікується родиною. «Я ніколи не почувався таким безжурним», — зізнається він. І додає: «Не знаю, за який гріх мене поплутали і втягнули у політику».

В його душі згасає почуття ворожості. Джон Адамс надсилає вітання з Новим, 1812-м, роком Томасу Джефферсону, підписавшись — «Друг». А невдовзі отримує відповідь: «Ваш лист викликав у мене найдорожчі спомини. Подумки я повернувся в ті часи, коли, обтяжені труднощами й небезпеками, ми спільно працювали задля однієї справи, боролися за найцінніше для людини — право на самоврядування». Два президенти, вже не обтяжені тягарем влади, постійно листуються, згадуючи минуле й розмірковуючи про сенс людського життя.

У Брейнтрі минають останні понад 25 років життя 2-го президента. Він помирає у 90-річному віці 4 липня 1826-го, у 50-ту річницю незалежності Америки. На останньому подиху Джон Адамс спромігся вимовити: «А… Джефферсон… ще… живий…». Він не знав, що його вічний суперник, з яким він помирився на схилі літ, помер кілька годин тому у своєму маєтку в Монтічелло.

За життя Джона Адамса ніхто не знав його людських вад так добре і не картав себе так жорстоко, як він сам. Він називав себе «чванькуватим, самозакоханим, зарозумілим», визнавав, що «марнославство було його головною примхою». Та навіть найзатятіші вороги ніколи не намагалися відмовити йому в розумі, мужності й чесності.

Ставши першим господарем Білого дому (Вашингтон не мешкав у Білому домі), Джон Адамс у листі дружині, яку безмежно кохав, написав духовний заповіт: «Я молюся Богові, щоб він освятив своїм найкращим благословенням цей дім та всіх тих, хто в майбутньому мешкатиме в ньому. Нехай під цим дахом не править ніхто, крім чесних і розумних».

Деякі майбутні господарі Білого дому осквернять ці слова. І навіть на його сина ляже тінь оборудки, пов’язаної з обранням його президентом.

Пророк у своїй батьківщині?

Завжди голосуйте на підтримку своїх принципів. Навіть якщо ваш голос єдиний, він не пропаде марно.

Джон Квінсі Адамс

В американській історіографії поширена думка, що Джон Квінсі Адамс зробив дві блискучі кар’єри — дипломата і конгресмена, а в проміжках між ними був президентом.

Уявіть собі: в 11-річному віці він уже працював особистим секретарем свого батька — посланника у Франції і разом з ним подорожував Старим Світом. Джон Квінсі Адамс здобув блискучу освіту в Парижі, Амстердамі і Лейдені. Вільно володів кількома європейськими та класичними мовами. 14-річним хлопцем прибув до Санкт-Петербурга як особистий секретар і офіційний перекладач з французької Френсіса Дейни, який очолював першу дипломатичну місію США в Росії.

Послужний дипломатичний список Джона Квінсі Адамса вражає: посол у Нідерландах (1794 р.), посол у Португалії (1796 р.), посол у Прусії (1797—1801 рр.), перший посланник США у Росії (1809—1814 рр.), посланник у Великій Британії (1815—1817 рр.).

Втім, у його дипломатичній діяльності була перерва. Повернувшись із Прусії, він певний час працює у правничій конторі в Бостоні, а згодом його обирають сенатором від Федералістської партії. Якщо висловлюватися мовою сучасного українського політикуму, він не був прихильником імперативного мандата (щоправда, не з меркантильних особистих чи корпоративних міркувань).

Не випадково сенатор Джон Ф.Кеннеді обрав Джона Квінсі Адамса першим героєм документальної книги «Нариси про мужніх», присвяченої вищим законодавцям, які йшли проти течії. Він часто голосує всупереч позиції своєї партії. Разом із законодавцями-республіканцями виступає за те, щоб асигнувати 15 мільйонів доларів на купівлю у Франції Луїзіани. Підтримує запропоноване Томасом Джефферсоном торговельне ембарго, хоч це зачіпає безпосередньо економічні інтереси Нової Англії, яку він представляє у Конгресі. У той час як Федералістська партія виступає за примирення з Лондоном, висуває проекти резолюцій з осудом агресивних дій британців, які захоплюють американські судна, і домагається їх ухвалення. Фінал закономірний: федералісти почуваються зрадженими і «викурюють» його з Капітолію.

У розквіті сил обрії Джона Квінсі Адамса, кар’єра якого починалася надзвичайно успішно, звужуються. Його рятує президент Джеймс Монро, який буквально після інавгурації призначає його повноважним посланником у столиці Російської імперії Санкт-Петербурзі. Там він стає улюбленцем салонів. Те, що американець не опанував російської мови, не стало йому на заваді: сама російська аристократія спілкувалася французькою.

Джон Квінсі Адамс стає другом і довіреною особою царя Олександра І. Вони разом дефілюють Невською набережною, вирішуючи на ходу проблеми міждержавних відносин. Особисті стосунки між американським посланником і російським монархом настільки близькі, що Адамсу вдається переконати Олександ-
ра І взяти на себе роль посередника в залагодженні воєнного конфлікту між США та Великою Британією (1812—1814 рр.). Однак у Лондоні відмовляються від посередницьких послуг. Росія веде війну з Наполеоном. У Америки — своя війна. Тож за дорученням президента його посланник вирушає прямо з Санкт-Петербурга у бельгійський Ґент і стає ключовим переговірником. Завдяки укладеному 1814 року Ґентському договору відносини між США і Великою Британією повертаються переважно до status quo ante bellum.

Про діяльність Джона Квінса Адамса як держсекретаря можна писати багато, а можна обмежитися одним абзацом. Він був передусім фактичним «архітектором» доктрини Монро, яка передбачала невтручання європейських держав у справи Західної півкулі та впродовж кількох епох визначала політику США щодо Латинської Америки. Він — автор договору Адамса—Оніса (за прізвищем міністра закордонних справ Іспанії), що узаконював анексію Сполученими Штатами Флориди. Саме йому вдалося владнати суперечку з Великою Британією щодо кордону між США і Канадою та змусити імперську Росію відмовитися від планів проникнення на Тихоокеанське узбережжя Північної Америки.

Коли посол Росії у Вашингтоні передав йому бажання царя Олександра І, щоб США приєдналися до «Священного союзу», Джон Квінсі Адамс, прикриваючись пишномовною дипломатичною машкарою, відмовився пристати на цю пропозицію. Він добре розумів: у стосунках з російським ведмедем не слід бути легковірним. На противагу іншому синові-президенту батька-президента, який у зв’язку із 300-річчям заснування Санкт-Петербурга брав участь у церемонії відкриття пам’ятної дошки Джону Квінсі Адамсу як першому посланникові США в Росії і збагнув це лише з запізненням.

Хистка перемога на наступних президентських перегонах, які на кінцевому етапі, згідно з XІІ поправкою до Конституції США, відбулися 1824 року в Палаті представників Конгресу, позбавляла владу Джона Квінсі Адамса твердого підґрунтя. Балотуючись від республіканців, він набрав менше голосів виборців і членів колегії виборників, ніж його суперник-демократ Ендрю Джексон. Однак законодавці віддали перевагу Джону Квінсі Адамсу, і це стало підставою для тверджень про «вкрадену» перемогу. Деякі подробиці залаштункових домовленостей не з’ясовані й до сьогодні, та жодних порушень Конституції виявлено не було.

Його президентство (1825—1829 рр.) обертається безперервними зіткненнями у Конгресі, де йому жорстко протистоїть опозиція. До того ж він не має повної підтримки і законодавців зі своєї партії. У недавньому минулому видатний дипломат, він зосереджує увагу на програмі модернізації Америки. Джон Квінсі Адамс пропонує використовувати федеральні видатки на будівництво мережі шляхів і каналів, створення топографічної карти країни, дослідження природних ресурсів, фінансування урядової освітньої програми. Він хоче створити астрономічну обсерваторію і заснувати військово-морську академію.

Обсерваторії він образно називає «небесними маяками», за що деякі законодавці на Капітолійському пагорбі називають його за це… «недоумком». Важко повірити, але так було насправді… Конгресмен Семюел Соєр із Північної Кароліни вважав, що військово-морське навчання «призведе до занепаду та корупції суспільної моралі». А сенатор Вільям Сміт із Південної Кароліни заявляв, що військові моряки «з презирством дивитимуться на нікчемних, зніжених командирів», яких виховуватиме «нікому не потрібний» заклад. Зрештою академію ВМС, що нині разом із Вест-Пойнтом є одним із двох найпрестижніших у США військово-навчальних закладів, відкриють 1845 року в Аннаполісі.

Марними виявилися й спроби Джона Квінсі Адамса домогтися на законодавчій основі певної справедливості щодо індіанців, які стали жертвами експансії білих. «Ми — відповідальні перед вищим судом за кричущі гріхи», — публічно заявляє він. Президент пропонує надати індіанцям території на заході країни і там забезпечити їхні права. Однак у тодішній Америці діяв інший закон — червоношкірих виселяти і винищувати.

Поразка Джона Квінсі Адамса на президентських виборах 1828 року була заздалегідь визначена. Він представляв інтереси Нової Англії у той час, коли дедалі більший політичний вплив на американське суспільство справляли землевласники Півдня та білі переселенці з Дикого Заходу. Він програє вибори Ендрю Джексону — першому в американській історії президенту від Демократичної партії і першому популістському господареві Білого дому.

Вважаючи, що його державна кар’єра закінчилася, Джон Квінсі Адамс за прикладом батька повертається у Брейнтрі. Але вже за півтора року його обирають членом Палати представників, з якою будуть пов’язані останні 17 років його повнокровного життя. Від самого початку він переконаний, що стоїть понад партіями і представляє всю націю. Адамс-другий вірить: прийде час, коли Північ зміцніє, зберігши єдність держави, і президент, скориставшись з військових повноважень, скасує рабство. Так, власне, і вчинить у майбутньому Авраам Лінкольн.

Натомість Джон Квінсі Адамс виступає проти анексії Техасу, яка розширила б рабовласницьку територію. Він невтомно бореться за скасування законодавчого положення про припинення дебатів, що передбачає заборону на внесення на розгляд Конгресу будь-яких петицій, спрямованих проти рабства. Він вважає це «прямим порушенням Конституції» і зрештою домагається своєї мети. Джон Квінсі Адамс — один із небагатьох діячів своєї епохи, які засуджують загарбницьку війну США з Мексикою 1846—1848 років як «найбільш несправедливу».

Він — за ухвалення Конгресом законодавчих положень, які зробили б освіту доступною кожному американцеві. Одним із його інтелектуальних дітищ стає нині найбільший у світі освітньо-науковий центр — Смітсонський інститут у Вашингтоні, округ Колумбія. Він закладає камінь у будівництво першої у США обсерваторії поблизу м. Цинциннаті, на горі, названій на його честь.

У лютому 1848 року Джон Квінсі Адамс виголошує полум’яну промову, в якій осуджує намір законодавців відзначити нагородами генералів — учасників американо-мексиканської війни. «Я не збираюся дякувати вбивцям!» — заявляє він. Генерали не отримують нагород, але серце промовця не витримує емоційної напруги. У «старого златоуста», як з повагою називали Джона Квінсі Адамса, стається крововилив у мозок. У непритомному стані його доправляють до кімнати спікера, і за два дні він помирає. У цей час поряд із ним була його дружина Луїза Кетерін Джонсон — єдина в історії Америки перша леді, яка народилася за кордоном. Сам Джон Квінсі Адамс був єдиним видатним діячем, який особисто знав батьків — засновників нації і зустрічався в Капітолії з тодішнім конгресменом Авраамом Лінкольном, котрий належатиме вже іншій історичній епосі — громадянської війни…

Психологи Каліфорнійського університету методом порівняльних досліджень дійшли висновку, що у Адамса-другого найвищий рівень інтелекту (IQ) серед усіх американських президентів. «Джон Квінсі Адамс «набагато випереджав свою добу», — констатує енциклопедія Americana. Видатний історик Семюел Еліот Морісон зробив спробу справедливо оцінити особистість Джона Квінсі Адамса. У класичній «Оксфордській історії американського народу» він назвав його справжнім пророком.

Достатньо було б Девіду Маккаллу торкнутися пульсу тих далеких подій — і в масовій свідомості його співвітчизників постав би зовсім новий образ Адамса-другого. Не президента-невдахи, яким зазвичай його зображують, а видатного державного діяча. Втім, біографічні твори Девіда Маккалли про президентів Джона Адамса, Теодора Рузвельта, Гаррі Трумена, епопея «1776» виходять мільйонними накладами і викликають захоплення читачів. Так само, як і документальні фільми і телешоу з його участю як ведучого.

Славному роду нема переводу…

У деяких українських публікаціях побутує «земляцька» версія про походження роду Адамсів. Стверджується ніби справжнім його засновником був якийсь Адамович зі Львова. Меткий торговець спочатку кинув якір на берегах Темзи, змінивши своє прізвище на звичне для британського вуха Адамс. Він нібито назавжди залишив Україну 1710 року, після битви під Полтавою, і майнув аж у Новий Світ. Там перед ним розкрила обійми Нова Англія, охрещена так «англійським лордом Джоном Смітом, котрого врятували від полону запорозькі козаки».

Виявляється, нашого земляка звали Самійло, і він «написав Конституцію США». Хоч за такою логікою цілком міг би запропонувати дублікат готової Конституції Пилипа Орлика. Цікаво, скільки років було тому дідуганові, коли він став премудрим американським державником?

Натяку на таку версію немає в жодному із солідних американських джерел. Заледве продираючись крізь нетрі вигадок, можна здогадатися, що йдеться про Семюела Адамса — реальну історичну постать, двоюрідного брата 2-го президента США. Але насправді засновником роду Адамсів був не він, а Генрі Адамс. Він емігрував з Англії у Новий Світ, оселившись у Брейнтрі, штат Массачусетс, ще 1636 року. Майже за три чверті століття до битви під Полтавою.

«Сім’я Адамсів з Массачусетсу упродовж чотирьох поколінь справляла винятково важливий вплив на політичне та інтелектуальне життя Америки, — зазначено в енциклопедії Americana. — Несподівано виринувши наприкінці XVІІІ століття із сільської глухомані й заживши світової слави, вона стала аристократичною у найкращому розумінні цього слова. Таємничі сили спадкоємності та обставин життя з покоління в покоління породжували видатних людей». За словами історика Девіда Джекобса, саме в Джоні Адамсі розвинулися блискучий розум і винятковий характер, які він передав своїм синам, а ті — своїм.

Один із синів Джона Квінсі Адамса — Чарлз у період президентства Авраама Лінкольна показав себе видатним дипломатом. Як американський посол у Великій Британії, він відіграв важливу роль у збереженні колишньою метрополією нейтралітету під час громадянської війни у США. Він же побудував на честь свого батька першу у США президентську бібліотеку, в якій зібрано понад 14 тисяч томів дванадцятьма мовами світу.

Правнук Джона Адамса й онук Джона Квінсі Адамса Джон Квінсі-другий був членом Палати представників штату Массачусетс. Троє його братів — Генрі, Брукс і Чарлз Френсіс-другий стали видатними істориками. У свою чергу син останнього — Чарлз Френсіс-третій був відомим правником, фінансистом і міністром військово-морського флоту в адміністрації Герберта Гувера. І сьогодні, зберігаючи сімейні традиції, успадкувавши інтелект, честь та патріотизм, нащадки однієї з найславетніших родин Америки вірно служать своїй державі.

Їхній родинний будинок у Квінсі (колишньому Брейнтрі), яке називають містом президентів, востаннє використовувався як помешкання майже три чверті століття тому. Нині він є важливою історичною пам’яткою Америки, де свято шанують традиції.