Думки на розпеченому граніті під Українським домом

Історія протесту

Коли під Українським домом бісилися політики, я не мав навіть думки долати відстань із Трускавця до Києва, але, коли прапори «розійшлися» і Катя Аврамчук у мікроблозі Twitter написала, що вона з чотирма однодумцями розпочала голодовку, а політики покинули Європейську площу, я зрозумів, що там формується оаза громадянського суспільства в Україні і що я повинен там бути.

Склавши магістерський іспит, того ж дня вирушив поїздом до Києва. Звісно, батьки не знали, що я протестуватиму голодовкою. Уже потім мама по телефону спитала: «Ти не голодуватимеш?». - «Голодую». У відповідь почув мовчання, але це було розуміння, а не злість чи добирання слів докору непутящому синові. На вокзалі зустріла Катруся, яка завжди в тяжкий час поруч. Вона принесла білу тканину для пов’язки і капелюха. Разом зі мною приїхав Степан Степанович (ведмідь у вишиванці). Згодом дізнався, що саме завдяки Степану Степановичу зажив репутації «ненормального з ведмедем».

Я розпочав голодовку 12 липня. Перший день був найтяжчим: увечері страшенно боліла голова. Та сьогодні з гордістю кажу, що голодовка під Українським домом - найкращий протест у моєму житті. Ні, не через форму протесту - атмосфера, що панувала на сходах, була надзвичайною. Багато хто з нас розумів, що це неналежний спосіб боротьби проти влади загарбників. Але то була міцна дозволена зброя протесту.

Чому «закінчилася» голодовка? Насправді це була велика фікція зацікавлених людей. Хочу якнайшвидше забути про тих, хто 18 липня «закінчив» нашу акцію протесту. Як писав Гейзінга, все, що відбувається в житті, і саме життя - це гра. Голодовка 18 липня не закінчилася, акція під Українським домом проходить і в ту мить, коли ви читаєте цю газету. Так-так, мабуть, це дивно. Адже ви не знаєте про це? Про це нічого немає в телепрограмах. Усі інформаційні канали після 18 липня для учасників акції під Українським домом було відключено. Це - як відключення ТВі у кабельних мережах: ми миримося з тим, із чим не можна миритися. Кожен з вас позбавлений права знати про те, що сьогодні відбувається під Українським домом.

А там зараз - борець за мову Аліна Боднар, маленька на зріст, але велика духом дівчинка. Пишаюся, що наші шляхи перетнулися. Ірина Бондар, ще одна юна студентка-протестувальниця, та фантастично розумна жінка Людмила Вербицька, яка живе під Українським домом з перших днів акції.

Записки під Українським домом

Під Українським домом дні минають швидко: багато роботи, цікаве спілкування, буденні турботи. Коли я протестував голодуванням, побратими не дозволяли витрачати сили, єдине, що робив, - спілкувався та багато думав. Саме тоді й записав свої думки.

Літо почалося з невдачі - не пройшов відбір до «Літньої школи журналістики газети «День». Але твердо вирішив: це знак, літо має стати особливим. Сьогодні сиджу на сходах під Українським домом. Про ці сходи говорить цілий світ - про молодь, яка повстала, бо посягнули на святе - на її мову. Українцям нас шкода, а я хочу, щоб нас боялася ця влада, а люди поважали, а не жаліли. Стус у своїх листах писав, що «адміністрація» дуже боїться масових протестів і голодовки. І це в закритому режимі, в СРСР.

Корінь будь-якої проблеми - у вихованні. Звісно, не можуть усі мати належне виховання. Та й важко визначити, яке виховання є еталоном. Приміром, радянська влада сповідувала інтернатне виховання, бо з його допомогою легше побудувати могутню систему, в якій люди є рабами.

За мудрість у питанні виховання люблю Василя Сухомлинського: «Єдина реальна рушійна сила виховання - прагнення дитини бути доброю. Ми, дорослі, повинні вберегти і розпалити цей вогник у своїх дітях».

…Цього літа на граніті я провів цілий місяць: знайшов друзів, однодумців, краще пізнав особливості національного політикуму.

Спогади про літо

«Коли керує світом осінь, мені вдома не сидиться» співають «піккардійці». Це літо зарядило мене енергією надовго. Повернувся до Львова. Але протест триває. Особистий протест, притаманний дітям, які щиро вірять у справедливість. А вона таки є! Ми не покладатимемо рук.

Є між людьми стосунки, які можу охарактеризувати одним словом - «розуміння». Коли я голодував і в мегафон закликав людей поставити свій підпис на захист української мови і на підтримку акції, до мене підійшла пані й запитала, що нам потрібно. Розповів, що голодувальники п’ють лише воду, тому потрібна вода, а табір загалом харчується, тому можна приносити й харчі. А ще сказав, що ця ніч була холодною і потрібні ковдри, пледи, подушки...

Увечері, коли вже вмостився спати, до мене підійшла та сама пані: вона принесла пальто й теплі шкарпетки для мене. Це - розуміння. Пальто я забрав додому. Це найтепліший одяг, який будь-коли мав. До сьогодні спогади про ту жінку викликають скупчення мурашок, що розбігаються по тілу. А тоді забракло слів, єдине, на що спромігся, - обійняв… уже рідну людину.

«День українських казок» - протест триває!

Кажуть, що у Львові просто бути українцем. Можна погодитися, але навала псевдомультикультурності примушує замислитися. Де поділися національні гуляння у Львові? Чому місто вже не святкує Дня Незалежності? Хто дітям розповість українську казку на ніч? Зважаючи на все це, ми пішли в наступ. Вважаю, що лише просвітництвом та вихованням можна змінити ситуацію в Україні на краще, коли питання мови не поставатиме. Лагідна українізація врятує країну.

Не безпричинно з телебачення зникла вечірня казка, правда ж? Казки в кожній родині, у кожному селі й у кожній країні - це інформаційний код поколінь. Бабуся переповідає онукові казку, яку вона почула від своєї бабусі, а онук переповідатиме її своїм онукам - і код буде збережено! А влада вимикає централізований процес і намагається інтелектуально знищити маленького українця. Але вона наражається на серйозний опір. І що дужче ці упирі висмоктуватимуть національну кров - то більше «поласують» часником.

12 вересня ми розпочали акцію «День українських казок», під час якої знані львів’яни розповідали малечі казки, дарували журнали й ласощі. Лагідна українізація триває і розширює свої масштаби.

Про мрії

Мрію, щоб на телебачення повернулася «Вечірня казка».

Вже п’ятий рік виношую проект дитячого журналу «Крок до мрії». Це моє дітище, яким я неодмінно потішу маленьких українців. Наше видання буде загальнодоступним. Хочу, щоб усі маленькі українці мали можливість читати українською мовою якісну періодику. Саме для цього повинен закінчити проект і втілити його в життя. Упродовж п’яти років зазнав чимало поневірянь. То податкова не могла зрозуміти, чому дитячий журнал не потрібно обкладати з усіх боків податками. То чиновничок Львівської міської ради, коли я намагався отримати грант, захотів долучити до проекту свою сестру й усе перетворити на бізнес. Але труднощі роблять мене сильнішим. Люди під Українським домом допомогли загартувати дух - це гарний життєвий вишкіл. Тепер уже ні в кого не проситиму грантів, сам зароблю гроші і видам дитячий журнал «Крок до мрії», який, сподіваюся, вподобає малеча і в Україні, і за її межами.

…А ще мрію про щасливу сім’ю. І люблю любити людей - від цього вони стають кращими...