«Дух союзного співробітництва» над задимленою Варшавою. Роздуми над документами 63-літньої давності

1 серпня 1944 року у Варшаві почалося повстання. Майже беззбройні повстанці боролися 63 дні. 200 тисяч убитих, 500 тисяч засланих у концтабори і на примусові роботи, повністю зруйнована столиця Польщі — таким був трагічний результат повстання.

Радянські ідеологи зазвичай вимірюють велич військового подвигу кількістю жертв (власних!). За цією логікою, вони мали б вважати Варшавське повстання одним із найгероїчніших епізодів Другої світової війни. Проте спершу щодо нього застосовувався інший, цілком протилежний принцип: за велику кров велика відповідальність.

22 серпня 1944 року Й.Сталін писав прем’єр-міністру Великобританії В.Черчіллю і президенту США Ф.Рузвельту:

«...Рано чи пізно, але правда про групку злочинців, які задля захоплення влади затіяли варшавську авантюру, стане відома всім. Ці люди використали довіру варшав’ян, кинувши багатьох майже беззбройних людей на німецькі гармати, танки й авіацію…»

Правди про «групку злочинців» давно вже ніхто не приховує. Архіви відкрито, багато документів опубліковано. Але зрозуміти цю правду, як і багато інших істин, усе ще не дозволяє відсутність ясного, недвозначного ставлення до комунізму. Ще сьогодні сказати, що мільйони людей не були в захопленні від повоєнного політичного устрою, — означає зазіхнути на святая святих і, можливо, накликати на себе обвинувачення у «приниженні безсмертного подвигу воїнів-визволителів» та у «прихованій реабілітації фашизму» (цитати з відкритого листа полтавського мера Андрія Матковського з приводу перепоховання праху радянських вояків у Таллінні). Пояснити, що хтось міг повстати проти комуністичного режиму задовго до того, як це зробили самі росіяни, дуже важко.

З початком перебудови сталінська оцінка Варшавського повстання змінилася легким розчаруванням: не по-дружньо­му якось вийшло. Чому Сталін не дозволив Червоній Армії-визволительці допомогти варшав’янам? Чи просто не міг? Питання це не лише живе у масовій свідомості. Його цілком серйозно обговорюють на наукових конференціях. При цьо­му в затінку залишається питання, яке досі не втратило своєї історичної цінності й періодично набирає рис актуальності: а що означає бути товаришем товаришу Сталіну?

Представникам британської воєнної місії зрозуміти це було непросто. Пропоную вам уважно прочитати фрагмен­ти із запису їхньої розмови з помічником керівника Генерального штабу Червоної Армії генерал-майором М.Славіним, яка відбулася, щоправда, вже 21 листопада 1944 року.

«…Славін: я вже сказав, що зброя і боєприпаси, які скидали британські літаки у Варшаві та в інших містах, у значній кількості потрапляли до рук німців, поповнюючи їхні припаси, або до рук так званих партизанів, які використовували цю зброю, здійснюючи спротив Червоній Армії...

Х’юз: Це питання дуже важливе. Чи ваша відповідь означає, що партизанські групи, яким ми хотіли скидати зброю і боєприпаси, розглядатимуться вами як ворожі до вас?

Славін: Ми не вважаємо, що британські ВВС навмисне скидають вантажі групам, які не допомагають нам, проте зброя, яку скидають, переважно потрапляє до тих сил, які ведуть боротьбу проти Червоної Армії.

Х’юз: Мені хотілося б уточнити, чи існують, на вашу думку, у Польщі групи, які борються проти німців і потребують допомоги з нашого і вашого боку?

Славін: Командування Червоної Армії допомагає тим групам, які борються проти німців і допомагають Червоній Армії...

Арчер: Чи повинні ми розуміти ваше твердження так, що поляки, яким ми скидаємо вантажі, вважаються ворогами вашої країни і що вони воюють проти Червоної Армії?.. Чи вважаєте ви, що всі групи польських партизанів, які ведуть боротьбу з німцями, досить добре забезпечені і не потребують допомоги Королівських ВПС?

Славін: Я повторюю, що всі групи партизанів, які активно борються і мають зв’язок з командуванням Червоної Армії, отримують постачання у нас...»

У 1941 році, після нападу Німеччини на Радянський Союз, Польща і СРСР знову стали союзниками. Вже 30 липня у Лондоні представники урядів обох країн підписали договір, зобов’язуючись надавати одне одному допомогу у війні з Німеччиною.

Німці наступали, тривав перший, найтяжчий місяць війни, тому польській дипломатії вдалося здійснити майже неможливе — змусити Сталіна звільнити всіх польських громадян, які після вересня 1939 року опинились у радянських тюрмах і таборах. Чоловіки призовного віку повинні були ввійти до складу Польської Армії, яка підпорядковувалась емігрантській владі у Лондоні. І Сталін офіційно погодився з цією вимогою польської сторони.

Процес реалізації досягнутої домовленості і доля армії Андерса — окрема й дуже сумна сторінка історії. Але про це трохи згодом. А поки що 30 листопада 1941 р. Сікорський прибув до Москви, 3 грудня він зустрівся зі Сталіним, а наступного дня глави урядів підписали декларацію. Польща і СРСР зобов’язалися разом із західними союзниками вести війну проти Німеччини до переможного кінця. Після її закінчення гарантувалися надійний і справедливий мир, «нова організація міжнародних відносин, заснованих на об’єднанні демократичних країн у міцному союзі».

Можливо, навіть ці прості і, здавалося б, не двозначні слова Сікорський і Сталін спочатку розуміли по-різному. Вже через кілька днів у Польщу повернулася заборонена там 1938 року Компартія. Вона, як новорічний подарунок від нових друзів, 28 грудня 1941 р. наче зійшла на Польщу з неба. Члени ініціативної групи Павел Фінденр, Болеслав Молоец, Марцел Новотко не були схожі на різдвяних ангелів, за плечима у них тріпотіли не крила, а звичайні парашути, і прилетіли вони з Підмосков’я, але дива, схоже, творити все-таки вміли. Вже 5 січня 1942 р. було оголошено про створення Польської Робітничої Партії (врешті її очолив Владислав Гомулка). Трохи більше, ніж через рік, у лютому 1943 р., ЦК ПРП вимагав від Лондонського уряду свого офіційного визнання і, найголовніше, права ввести своїх представників у керівництво Армії Крайової. Лондонський уряд погодився. За умови, що ПРП проголосить декларацію про свою незалежність від іноземних центрів та готовність до боротьби з будь-яким окупантом. Зрозуміло, погодитися на виконання цієї умови було неможливо. ПРП не занепала духом і створила військову організацію — Народну Гвардію. А наступна новорічна ніч — із 31 грудня 1943 р. на 1 січня
1944 р. — позначилася народженням її головного дітища: Крайової Ради Народової (нібито надпартійної політичної організації). ЇЇ очолив Берут, загадкова особистість — агент Комінтерну і НКВД у передвоєнній Польщі й агент радянської розвідки у Мінську в період нацистської окупації.

Коли Червона Армія підійшла до західних кордонів СРСР, Крайова Рада Народова вітала її з ентузіазмом, якого, власне, і чекав Сталін від справжніх друзів. У зверненні до польського народу Рада як могла таврувала емігрантський уряд, закликаючи вступати до рядів Армії Людової і створити органи влади, їй, Крайовій Раді, підпорядковані (що й відбулося 22 травня). Вождь оцінив зусилля Ради. Він двічі прийняв у Кремлі її представників (у травні і в липні 1944 р.), визнав за КРН право представляти польський народ і виявив бажання встановити офіційні відносини з її виконавчим органом. Але...

У Крайової Ради Народової була одна природна вада — відносна самостійність появи на світ. Звичайно, всього лише відносна — все відбувалося після консультацій із Кремлем і під його дбайливим керівництвом. Але тимчасовий уряд дружньої Польщі повинен бути, як дружина Цезаря, поза підозрами. Тому 17 липня з Москви полетіла така радіограма «Веславу», тобто Гомулці:

«Питання формування тимчасового уряду у формі національного комітету — безпосередньо актуальне. У зв’язку з цим і для збереження кадрів тут вирішено негайно організувати приїзд на територію СРСР, по-перше, всіх членів пленуму КРН, по-друге, всіх помітних діячів, які підходять на посади міністрів або віце-міністрів, по-третє, вас особисто і тих робітників усіх партій, котрих ви вважатимете потрібними. Взагалі, кількість не менше 60 люд. У партіях і Крайовій Раді залишити тимчасове керівництво».

21 липня 1944 року виник Польський Національний Комітет Національного Визволення. Сталін дав таке поетичне ім’я новонародженому, розуміючи, наскільки хворобливу реакцію може викликати в Англії і США створення у Кремлі тимчасового польського уряду. Він був гуманістом і в листі до Черчілля запевняв, що не вважає Комітет тимчасовим урядом. І саме цей «не-уряд» був уповноважений створювати у Польщі органи місцевого самоврядування; саме з ним 26 липня 1944 р. було підписано договір, згідно з яким радянська влада опікуватиметься безпекою цивільного населення в тилу Червоної Армії.

Отже, до початку Варшавського повстання існувало два польських уряди — один конституційний і визнаний міжнародною спільнотою, другий — підтриманий військовою силою СРСР і особисто тов. Сталіним. Кожен керував своїми збройними силами, у кожного було своє бачення майбутнього Польщі, але тільки одному з них судилося бути реалізованим. Питання, якому саме, сьогодні здається риторичним. Але 63 роки тому все було не таким очевидним. Навіть після того, як до Лондона почали надходити звістки, схожі на ті, яку прислав полковник АК «Янчаром»:

«Усі райони доносять про арешти офіцерів, унтер-офіцерів і рядових А(рмії) К(райової), які займали керівні посади або які брали участь в операції «Буря». НКВД вимагає видати командирів і зброю. Після допитів їх відправляють у табори».

Операція «Буря» передбачала активні воєнні дії АК у німецькому тилу при наближенні радянських військ. Таким чином, діючи спільно з обох сторін, визволяли міста. Далі відбувалося саме те, про що доповідав полковник «Янчар». Немає жодних сумнівів, що навіть якби Червона Армія прийшла на допомогу повсталим варшав’янам, ця допомога закінчилася б арештом друзів по зброї. Як, наприклад, у Вільнюсі, де після визволення міста було заарештовано понад 6 тисяч військовослужбовців АК.

Тож чому повстання все-таки розпочалося? Споконвічна польська нездатність здатися без бою? Чи така сильна віра у західних союзників?

На жаль, англо-американські війська просувалися повільніше, ніж передбачалось, і це знижувало можливість натиснути на Кремль. І, що вже зовсім сумно, американські літаки почали скидати продукти та зброю тільки в середині вересня, причому — у мізерних кількостях, оскільки мусили мати на борту запаси пального на дорогу назад. Радянське командування відмовилося приймати американські літаки на своїх аеродромах.

5 вересня уряд Великобританії надіслав народному комісарові закордонних справ Молотову таке послання:

«…Поляки, які б’ються з німцями, у відчаї, злиденному становищі... Незалежно від того, як ставитися до часу початку повстання у Варшаві, саме населення Варшави не може відповідати за прийняті рішення. Наш народ не може зрозуміти, чому полякам у Варшаві не було відправлено жодної матеріальної допомоги ззовні. Той факт, що така допомога не могла бути відправлена, зважаючи на відмову вашого уряду дозволити літакам Сполучених Штатів приземлятися на аеродромах Росії, зараз стає загальновідомим. Якщо... поляки у Варшаві будуть розгромлені німцями… удар по загальноприйнятій думці тут важко осмислити. Сам Військовий кабінет відмовляється зрозуміти відмову вашого уряду взяти до уваги обов’язки Британського і Американського урядів надати допомогу полякам у Варшаві. Дії вашого уряду, спрямовані на те, щоб анулювати цю допомогу, видаються нам такими, які суперечать духові союзного співробітництва, якому ви і ми надаємо такого великого значення, як тепер, так і в майбутньому».

Відповідь радянського уряду:

«Радянський уряд уже повідомляв Британському уряду свою думку про те, що за варшавську авантюру, яку розпочали без відома Радянського військового командування і на порушення оперативних планів останнього, відповідають діячі польського емігрантського уряду у Лондоні... Ніхто не зможе дорікнути Радянському уряду, що він надає нібито недостатню допомогу польському народу, включно з Варшавою. Найдійовіша форма допомоги — це активні військові дії радянських військ проти німецьких окупантів у Польщі...

Що стосується вашої спроби зробити Радянський уряд відповідальним за варшавську авантюру і за жертви варшав’ян, то Радянський уряд не може це розглядати інакше, ніж бажання перекласти відповідальність із хворої голови на здорову. Те ж саме треба сказати щодо того, що позиція Радянського уряду стосовно питання про Варшаву нібито суперечить духові союзного співробітництва. Не може бути сумнівів, що якби Британський уряд вжив заходів, аби радянське командування було вчасно попереджене про задумане повстання Варшави, то справи з Варшавою набули б зовсім іншого характеру. Чому уряд Британії не вважав за потрібне попередити про це Радянський уряд? Чи не сталося тут те ж саме, що і в квітні 1943 року, коли польський еміграційний уряд, за відсутності протидії з боку Британського правління, виступив зі своїми ворожими до Радянського Союзу наклепницькими заявами про Катинь? Нам здається, що дух союзного співробітництва підказав би Британському правлінню інший спосіб дій...»

Послання Молотова послу Великобританії в СРСР було по-військовому недвозначне:

«...Оскільки йдеться про район Варшави, то тут точаться безперервні битви з німцями на землі і в повітрі, і непередбачена поява на цьому фронті літаків, які не належать радянським військово-повітряним силам, може викликати сумне непорозуміння, на що я і звертаю вашу увагу…»

Тут, звичайно, можна було б сказати кілька ефектних слів. Сказати, що кров’ю вояків, які билися на всіх фронтах, Польща виборола право розраховувати на більшу активність союзників за будь-яких обставин. Проте, гадаю, ми всі достатньо подорослішали, щоб зрозуміти і прийняти сувору правду: такою була ціна перемоги над фашизмом. Не лише кров до 45-го, а й усе, що сталося пізніше зі Східною Європою, все наше дивне життя і наше безпорадне невміння урядувати несподівано отриманою свободою — це теж відкладена плата за перемогу в тій війні.

2 жовтня 1944 року, після 63 днів наполегливої боротьби, було підписано акт про капітуляцію повстанців. У Лондоні прийняли одне з останніх радіоповідомлень із Варшави:

«Ось неприхована правда: до нас поставилися гірше, ніж до сателітів Гітлера, гірше, ніж до Італії, Румунії, Фінляндії. Боже праведний, будь суддею тим страшним образам, які пережив народ польський, і зішли заслужену кару всім, хто в цьому винен. Твої герої — це солдати, єдиною зброєю яких проти танків, літаків і артилерії були пістолети і пляшки з бензином. Твої герої — це жінки, які під зливою куль перев’язували поранених і передавали вістки; які готували у підвалах повалених будинків їжу для дітей та дорослих, які несли втіху тим, хто помирав. Твої герої — це діти, які бавилися серед димових руїн. Це народ Варшави. Народ, який зміг викресати вогонь такого всезагального героїзму, — народ безсмертний. І люди, які загинули, вже перемогли, а ті, хто залишився живим, боротимуться й перемагатимуть; знову і знову свідчитимуть: Польща жива, доки живі поляки».

Не схильний до сентиментальності Черчілль казав, що ці слова неможливо викреслити з пам’яті.