Друга українська чи п’ята російська?

Четвертим Універсалом Центральна Рада проголосила незалежність України. Більшовики спробували силою знищити УНР. Але після невдалої спроби 20 травня 1918 р. розпочалися переговори між делегацією вже гетьманської України, очолюваною С.Шелухіним, і делегацією більшовицької Росії під головуванням Х.Раковського про кордони між двома країнами. В основу переговорів були покладені дані всеросійського перепису населення 1897 р. Ним були визначені національні склади всіх повітів, містечок і міст губерній Російської імперії. Тому легко було встановити етнічні кордони між населеними пунктами, де переважно проживали українці й росіяни. Українська делегація запропонувала визнати ці кордони державними. Коли б цей принцип був визнаний Росією, то кордон проходив би по лінії: на північ від Бреста, через Жлобин, Трубчевськ, Льгов, Старий Оскол, Лиски (нині Георгіу-Деж), Бутурлинівку. Це набагато північніше і східніше нинішнього державного кордону України. Звичайно, більшовики не могли погодитися на це, бо втрачали хліб і вугілля України.

7 листопада 1918 року російська делегація припинила переговори. А 10 листопада від’їхала в Росію. Одночасно було окуповано Харків. Там створили маріонетковий більшовицький уряд, очолюваний Раковським. Коли Ленін призначав на цю посаду болгарського комуніста, останній не заперечував, але запитав: «Чи не зашкодить те, що я не українець?». Ленін у відповідь пожартував: «Невже серед своїх бабусь та прабабусь доктор Раковський не знайде принаймні одну українку?» Це, мабуть, єдиний випадок в історії людства, коли главою уряду держави призначили керівника іноземної делегації, яка вела переговори про лінію кордону.

Харків оголосили столицею. Згодом більшовики захопили і Київ. І тільки в 1934 році Київ знову став столицею України. Харків називають другою столицею України. А як у цьому українському місті шанують українську культуру, історію, мову?

Одна з бібліотек Харкова носить ім’я В.Г.Бєлінського. Але ж Бєлінський не визнавав українців як народ, останніми словами ображав козаків, Тараса Шевченка. Невже у Харкові не знають про це? Наприкінці 70-х років в СРСР була величезна проблема з випуском художньої літератури. І ось у цей час видавництво «Художественная литература» видає твори Віссаріона Бєлінського в 9-ти томах тиражем в 100000 примірників! Кожен том його критичних творів виходив обсягом у 900—1000 стор. І це не детектив чи фантастика, а літературна критика стоп’ятдесятирічної давності, яка потрібна невеликому колу спеціалістів.

Розкриємо 4-й том цих творів, ст.163-164. «Статьи о народной поэзии». «Что же касается до малороссиян, то смешно и думать, чтоб из их, впрочем прекрасной, народной поэзии могло теперь что-нибудь развиться: из нее не только ничего не может развиться, но и сама она остановилась еще со времен Петра Великого; двинуть ее возможно только тогда, когда лучшая, благороднейшая часть ее малороссийского населения оставит французскую кадриль и снова примется плясать тропака и гопака, фрак и сюртук переменит на жупан и свитку, выбреет голову, отпустит оселедец, — словом, из состояния цивилизации, образованности и человечности (приобретением которых Малороссия обязана соединению с Россией) снова обратится к прежнему варварству и невежеству... Племя может иметь только народные песни, но не может иметь поэтов, а тем менее великих поэтов: великие поэты являются только у великих наций». «Содержание «Тараса Бульбы» взято из сферы народной жизни... вся повесть, исключая разговоров действующих лиц, написана литературным языком, каким никогда не может быть язык малороссийский, сделавшийся теперь провинциальным и простонародным наречием». У кожному томі сучасні російські упорядники вмістили докладний коментар. На ці україноненависницькі вислови Бєлінського на ст. 605 4-го тому даються такі пояснення: «Обстоятельства, непосредственно связанные с бескомпромиссной борьбой критика против доктрины «официальной народности», обусловили чересчур категорическое отношение Белинского к украинскому языку и литературе. К тому же малая изученность этой проблемы в теоретическом плане лишила критика возможности опереться на авторитетные исследования».

В 1841 р. український поет і письменник Є.П. Гребінка упорядкував і видав твори українських літераторів: Л.Боровиковського, Г.Квітки-Основ’яненка, І.Котляревського, Т.Шевченка та інших. Збірка називалась «Ластовка». А ось рецензія Бєлінського на це видання. Т.4. стор. 416. «Малороссийский язык действительно существовал во времена самобытности Малороссии и существует теперь — в памятниках народной поэзии тех славных времен. Но еще не значит, чтоб у малороссиян была литература: народная поэзия еще не составляет литературы». Стор. 417—418. «Теперь чистый малороссийский язык находится преимущественно в одних книгах. Следовательно, мы имеем полное право сказать, что теперь уже нет малороссийского языка, а есть областное малороссийское наречие... А малороссийское наречие одно и то же для всех сословий — крестьянское. Поэтому наши малороссийские литераторы и поэты пишут повести всегда из простого быта и знакомят нас только с Марусями, Одарками, Прокипами, Кандзюбами, Стецьками и тому подобными особами... Жалко видеть, когда и маленькое дарование попусту тратит свои силы... Хороша литература, которая только и дышит, что простоватостию крестьянского языка и дубоватостию крестьянского ума!» Сучасні радянські російські літературознавці в коментарях до цих висловів нічого не сказали на захист української мови та літератури. Тільки слова: «Смотри т.4. стр. 605». Отже, знову відсилають до попереднього коментаря україноненависницьких висловів Бєлінського. Ось уривок з листа Бєлінського до перекладача Кетчера. Т.9, стор. 477. «Прочтя «Ластовку» и «Снип», я понял все достоинства борща, сала и галушек». І знову в коментарях слова: «Смотри т.4, стр.605». А ось рецензія Бєлінського на працю Миколи Маркевича «История Малороссии», т.5, стор. 238-239. «Малороссия никогда не была государством, следовательно, и истории, в строгом значении этого слова, не имела… Малороссияне всегда были племенем и никогда не были народом, а тем менее — государством. Казаки знали в жизни только два рода наслаждения: резню и горилку». Лист до критика Анненкова. Т.9, стор. 689. «Наводил я справки о Шевченке и убедился окончательно, что вне религии вера есть никуда негодная вещь. Вы помните, что верующий друг мой (Бакунин — Г.М.) говорил мне, что он верит, что Шевченко — человек достойный и прекрасный. Вера делает чудеса, творит людей из ослов и дубин, стало быть, она может и из Шевченки сделать, пожалуй, мученика свободы. Но здравый смысл в Шевченке должен видеть осла, дурака и пошлеца, а сверх того, горького пьяницу, любителя горилки по патриотизму хохлацкому. Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля — один на государя императора, другой — на государыню императрицу. Я не читал этих пасквилей, и никто из моих знакомых их не читал (что, между прочим, доказывает, что они нисколько не злы, а только плоски и глупы), но уверен, что пасквиль на императрицу должен быть возмутительно гадок по причине, о которой я уже говорил. Шевченку послали на Кавказ солдатом. Мне не жаль его, будь я его судьей, я сделал бы не меньше. Я питаю личную вражду к такого рода либералам...»

Критик не читав творів Шевченка! Бо не вмів читати на «малороссийском наречии». Але стверджував, що Шевченко «осел, дурак и пошлец». Не знав, що Шевченка заслали на схід від Каспію, а не на Кавказ. Одне слово, «критика» на радянський кшталт — не читаючи.

Упорядником «Ластовки» Євгеном Павловичем Гребінкою написано романс «Очи черные», який вже понад 150 років співає весь світ як циганський, «русскую народную песню». Писав Гребінка романи, повісті, вірші. Бєлінський у листі до журналіста І.Панаєва писав (т.9, стор. 24І): «Не стыдно ли Краевскому воскурять фимиамы таким людям, каков Каменский, Гребенка и т.п.?» Світ вважає його «Очи черные» музичним символом Росії, а Бєлінський зневажає автора. Та, здається, критик був звичайнісіньким дьогтьомазом. Т.9, стор. 476: «Вот тебе несколько новостей: Лермонтов убит наповал, на дуэли. Оно и хорошо: был человеком беспокойным и писал хоть хорошо, но. . . безнравственно». «Оно и хорошо», що вбили великого російського поета, сповідувався Бєлінський. Критик рецензував твори, не читаючи їх.

1927 рік. Харків — столиця УСРР, де знаходиться редакція найголовнішої газети України «Вісті ВУЦВК», яка видає ще й газету «Культура і побут». В №10 від 11 березня 1927 р. вміщено статтю «Шевченко й руська критика (Нотатки)». Ось уривок з неї. «Руська критика, в особі Віссаріона Бєлінського, зустріла Тараса Шевченка як літературне явище — дуже непривітно, навіть вороже. Це не була естетична оцінка «Кобзаря». «Неистовый Виссарион» не хотів навіть займатися оцінкою «малоруської» творчості в естетичному плані. Це було упереджене, органічне небажання руської інтелігенції того часу, інтелігенції, що захоплювалась гегельянством, його лівими й правими напрямами, це було вороже небажання помічати українську культуру. Бєлінський тільки найбільш завзято й найбільш різко це висловив. Всім відомі гострі думки Бєлінського. І ми не будемо тут наводити цитат. Нам хочеться довести тут інше: не тільки національні, але й соціальні нотки заховані в цих ворожих думках».

А ось думка українського старости, комуніста Г.І.Петровського. Її він висловив у статті, яку надрукувала більшість українських газет, зокрема «Радянська Волинь», №39 від 3 квітня 1928 р. «Ювілей Максима Горького». «Горький не зрозумів, наприклад, національної політики нашої партії. Він заперечував потребу національної самостійності України та її культурно-національного розвитку. На його думку, тут пролетаріат повинен був розвиватися по-старому — руською мовою». Отже, в Харкові знали і знають про українофобство В.Бєлінського та М.Горького. Але назвали українські бібліотеки в українському місті іменами цих україноненависників, а також С.М. Кірова, В.Терешкової, С.М. Халтуріна, Д.А. Фурманова, Л. Чайкіної… Більшість імен не мають жодного відношення до української літератури.

Можливо, ми дочекаємося, коли в Харкові назвуть бібліотеки іменем Олеся Гончара, Лесі Українки, Дмитра Яворницького. А на сьогодні у другій столиці України, місті Харкові, є бібліотека ім.В.Бєлінського, який назвав український народ «племенем», а Т.Г.Шевченка «дураком». І що є в цьому місті бібліотека ім. М.Горького, який вважав українську мову «наречием».

Наприкінці 2004 року у Сєверодонецьку «біло-голубі» після поразки на президентських виборах оголосили про намір створити на території України Південно-Східну автономну республіку. А столицю воліли перенести у Харків. Тепер можна з упевненістю сказати, що Харків — не друга столиця України, а п’ята колона Росії.