ДОВІРИТИСЬ НАРОДУ

Нещодавно посол України Дмитро Павличко приймав нас — учасників українсько-польського семінару у Варшаві, присвяченого складним питанням спільної історії обох країн. Він нагадав присутнім про наближення десятої річниці урочистої події в новітній вітчизняній історії — Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року. Тоді громадяни республіки прийшли на виборчі дільниці, щоб перечитати надрукований у бюлетені текст проголошеного 24 серпня 1991 року Верховною Радою історичного документа і відповісти на запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?»

Посол зізнався, згадуючи ті хвилюючі дні, що діячі українського національно-визвольного руху не були впевнені у повній підтримці свого народу. Навіть оптимісти розраховували не більше, ніж на шістдесят відсотків голосів.

«Зруйнувати не можна залишити»...
Де ставити кому?

Причини песимізму лежать на поверхні. 17 березня 1991 року українські виборці у рамках Всесоюзного референдуму нібито позитивно відповіли на протилежне за змістом запитання. Яке запитання? Ось у цьому і слід розібратися. Почнемо з розгляду досить віддалених у часі подій.

Створений В.Леніним політичний режим був поєднанням диктатури компартійних комітетів із владою радянських органів. Ради справді керували повсякденним життям суспільства. Тому за більшовицьким режимом закріпилася назва радянської влади. Однак фактично радянська вертикаль влади підпорядковувалася партійній вертикалі. Завдяки «демократичному централізму», головним принципом якого було суворе підпорядкування нижчих ланок в обох вертикалях вищим, влада концентрувалася у найвищому компартійно-радянському керівництві — політбюро ЦК КПРС.

Симбіоз партійної диктатури із владою радянських органів давав можливість будувати державу будь-яких форм. Цю особливість режиму було використано, щоб відтворити одіозну Російську імперію в облудно-привабливій формі федерації вільних республік. Після 1917 року унітарна держава з централізованим управлінням була побудована як сукупність незалежних національних республік. З 1922 року цій сукупності надали форму федеративної держави, у якій Росія мала однакові з національними республіками права. Кожна з республік одержала при цьому конституційне право вийти з федерації і здобути незалежність.

Поки існувала диктатура компартійних комітетів, це право було суто декларативним. Та в рамках проголошеного М.Горбачовим курсу на перебудову відбулася конституційна реформа. Суть її полягала у перетворенні органів радянської влади на суверенні владні структури, не залежні від партійних комітетів. У березні 1990 року було проведено перші з 1917 року вільні вибори в парламенти союзних республік. Коли парламенти зібралися на сесії, постало питання про межі їхнього суверенітету і обсяг повноважень союзного центру. Кожна союзна республіка реально могла тепер відмовитися від членства в загальносоюзній федерації.

Щойно можливість з’явилася, вона була використана. Першою це зробила Литва, причому в найбільш радикальній формі: Верховна Рада Литовської РСР 24 березня 1990 року прийняла закон «Про відновлення незалежної Литовської держави». Решта союзних республік, крім Латвії та Естонії, засудили цей крок. Депутати республіканських парламентів психологічно не були готові реалізувати можливість, яка випливала зі змісту звичних їм з дитинства радянських конституцій. Неготовність зникла, як тільки цю можливість випробував Б.Єльцин. 12 червня 1990 року Російська Федерація ухвалила Декларацію про державний суверенітет.

Росія була державоутворюючою республікою. Щодо неї безглуздо говорити про національно-визвольну боротьбу. У Москві відбувалася боротьба за Кремль. Намагаючись скинути М.Горбачова, Б.Єльцин скористався популістською конструкцією радянської державності.

Звинувачувати Єльцина в розвалі СРСР не варто. Він тільки використав можливість, яка виникла об’єктивно. Розвалювалася партія, що створювала силове поле для існування Радянського Союзу. Як фантоми з повісті Станіслава Лема «Солярис», ця наддержава могла існувати лише у силовому полі.

Верховна Рада УРСР почала розгляд питання про державний суверенітет через два тижні після прийняття російської декларації. 16 липня Декларація про державний суверенітет України була схвалена 355 голосами з 385 зареєстрованих у той день депутатів. Проти проголосувало лише четверо.

Декларація була проголошенням намірів. Справжній суверенітет можна було здобути, приймаючи закони, які реалізовували її вимоги. Союзний центр мав намір перешкодити цьому, щоб відстояти своє власне існування. М.Горбачов розгорнув підготовку до прийняття нового союзного договору. Положення декларацій, ухвалених Росією і національними республіками, суперечили союзному договору 1922 року. Це означало, що Радянський Союз втратив свою легітимність.

Проект нового союзного договору Верховна Рада СРСР оприлюднила у листопаді 1990 року. Союзні республіки проголошувалися суверенними державами, які мали всю повноту влади на своїй території. Але далі визначалося повновладдя союзного центру щодо «захисту суверенітету і територіальної цілісності СРСР». Проект перекреслював суверенітет республік, оскільки запроваджувалася норма про зверхність законів Союзу над республіканськими. Зокрема Декларації про державний суверенітет України суперечили майже всі пункти проекту нового союзного договору, які визначали повноваження Союзу — підписання міжнародних договорів, проведення зовнішньої політики, представництво в міжнародних організаціях, здійснення єдиної фінансової, кредитної і грошової політики тощо.

У Верховній Раді СРСР сформувалася впливова депутатська фракція «Союз», яка відстоювала унітарну сутність наддержави. «Союзники» запропонували провести референдум про долю СРСР. Вони сподівалися, що більшість населення висловиться за стабільність.

За стабільність виступала й політична еліта союзних республік, крім прибалтійських. Після ухвалення Декларації про державний суверенітет Верховна Рада України не прагнула негайно реалізувати її революційні положення. Тільки під тиском громадськості парламент ішов на часткові кроки у справі реальної суверенізації республіки. Законотворча діяльність Верховної Ради здійснювалася за одним і тим самим сценарієм: спочатку демократична меншість формулювала положення, спрямоване на суверенізацію; комуністична більшість із ним не погоджувалася, після чого меншість апелювала до виборців; виборці тиснули на парламент, і закон ухвалювався. Керівництво Компартії України мусило підтримувати закони, починаючи від конституційної Декларації про державний суверенітет, які суперечили його переконанням, але не інтересам. Суверенізація республіки була невигідна тільки тим керівникам, хто ототожнював себе з союзним центром і впритул не бачив України.

«Союзники» сформулювали питання на всенародний референдум у навмисно ускладненій формі: «Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, у якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?» У запитанні містилися формули, позбавлені юридичного змісту («оновлена федерація», «повною мірою»).

У грудні 1990 року відбувся З’їзд народних депутатів СРСР. Він ухвалив рішення про збереження Союзу РСР як «оновленої федерації рівноправних суверенних республік». З’їзд схвалив проведення референдуму з питання збереження єдності радянської федерації у запропонованому «союзниками» формулюванні.

Важко було сумніватися в тому, що населення позитивно відповість на запитання референдуму, витримане у кращих традиціях компартійно-радянського популізму. Виборці потрапляли у психологічну пастку. Претензії до союзного центру поглиналися формулою про «оновлену федерацію», а негативне голосування означало незгоду з тезою про рівноправність і суверенність власної республіки, з положенням про необхідність державних гарантій прав і свобод людей усіх національностей.

Політичні наслідки схвалення винесеного на референдум запитання були катастрофічними для національно-визвольного руху. СРСР одержував легітимну основу для існування. Декларації про суверенітет союзних республік перетворювалися на клаптики паперу. Союзний центр отримував мандат на вжиття проти «сепаратистів» будь-яких заходів. Національні республіки заганялися референдумом у глухий кут.

Становище врятував голова Верховної Ради України Л.Кравчук. Він переграв своїх московських колег простим та ефективним ходом. Український парламент одночасно із загальносоюзним референдумом здійснював своєю владою республіканське опитування. Прийшовши на виборчі дільниці, щоб відповісти на хитро поставлене запитання, громадянин діставав можливість відповісти й на інше запитання: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?»

17 березня 1991 року український народ відповів на обидва запитання. У голосуванні по союзному референдуму взяли участь 31 514 тисяч чоловік, або 83,5 відсотка тих, хто одержав бюлетені. На запитання референдуму відповіли «так» 22 111 тисяч чоловік, або 70,2 відсотка. Відповіли «ні» 8 820 тисяч чоловік, або 28 відсотків. Певну кількість бюлетенів дільничні комісії визнали недійсними.

У республіканському опитуванні взяли участь 31 465 тисяч чоловік, або 83,5 відсотка тих, хто одержав бюлетені. На запитання відповіли «так» 25 225 тисяч чоловік, або 80,2 відсотка. Відповіли «ні» 5 656 тисяч чоловік, або 18 відсотків.

Відповіді по референдуму і опитуванні виявилися однаковою мірою позитивними, хоч запитання були протилежні за змістом. Українські парламентарі заручилися народною підтримкою ухваленої ними 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет.

Опитування 17 березня 1991 року залишилося в тіні Всесоюзного референдуму. Однак для української політичної еліти воно мало вирішальне значення. Вона зрозуміла, що втратить владу, якщо орієнтуватиметься на М.Горбачова і «союзників». Б.Єльцин, якого ненавиділи від усієї душі, раптом став для компартійно-радянського апарату України найкращим другом. Позиції голови парламенту Л.Кравчука і суверен-комуністів зміцнилися. Коли «союзники» організували путч, щоб позбутися М.Горбачова, в Україні їх мало хто підтримав.

Березневий референдум, хоч як це парадоксально на перший погляд, посідає важливе місце у процесі національного державотворення, що набирав обертів. Значення це полягає в тому, що результати референдуму виявилися зовсім непевними. Виявляється, не можна точно визначити, як саме відповіли на поставлене запитання громадяни України. Зруйнувати цю державу, не можна залишити її? Зруйнувати цю державу не можна, залишити її? У тому, що кома в цій відповіді не відчувалася, саме й полягало історичне значення референдуму.

Дві точки відліку незалежності

Політики — люди невдячні. Владу їм вручає народ, але про нього вони згадують лише напередодні виборів.

Ця невдячність політиків щодо свого народу яскраво простежувалася в серпневі дні нинішнього року, наповнені грандіозними ювілейними заходами. Україна відзначала десятиліття незалежності, проголошеної парламентським актом. Це правда, що Акт проголошення незалежності був двічі легітимним. По-перше, його проголосив парламент, який мав монопольне право приймати закони. По-друге, в радянських конституціях з 1922 року містилася норма про право республік на вихід з СРСР. І все-таки акт Верховної Ради України не переконав М.Горбачова, який гарячково шукав засобів повернути бунтівну республіку в лоно Союзу. Не переконав він і зарубіжні країни, які вичікували результатів референдуму, щоб заявити про визнання нової держави. Тому варто було б, плануючи ювілейні заходи, залишити щось солідне й на 1 грудня 2001 року — день Всеукраїнського референдуму.

Повертаючись до подій десятирічної давності, ми повинні дати належну оцінку представникам обох політичних течій, представлених тоді в українському парламенті: компартійно-радянській більшості, серед якої провідну роль почали відігравати суверен-комуністи, і національно-демократичним силам. Між 24 серпня і 1 грудня 1991 року Верховна Рада не марнувала часу.

Національно-демократичні сили переконували суспільство в тому, що незалежна Україна має стати продовженням поглинутої радянською Росією Української Народної Республіки. Розгорнулася боротьба за заміну державної символіки УРСР національно-державною символікою УНР. 4 вересня 1991 року ця боротьба увінчалася колосальним успіхом. Над будівлею Верховної Ради замість червоно-блакитного прапора замайорів синьо-жовтий.

Суверен-комуністи почали підпорядковувати Києву загальносоюзні підприємства, установи, організації і структури. Ця діяльність із зрозумілих причин не афішувалася. Вона й досі залишається здебільшого «білою плямою». Єдиний істотний прокол — перепідпорядкування Чорноморського флоту.

Перебуваючи в центрі державотворчого процесу, Л.Кравчук потурбувався про власне майбутнє. З референдумом на підтвердження Акта проголошення незалежності України поєднувалися вибори Президента. Суміщення обох подій дозволяло йому перемогти суперників уже в першому турі голосування.

Право брати участь у референдумі мали 37 885,6 тисячі громадян, прізвища яких виборчі комісії внесли до списків для таємного голосування. У голосуванні взяло участь 31 891,7 тисячі громадян, тобто 84,2 відсотка від загальної кількості включених до списків. На запитання бюлетеня позитивно відповіли 28 804,1 тисячі громадян, або 90,3 відсотка. Позитивну відповідь дало населення всіх областей України, незалежно від їх національного складу.

Підтвердження Акта проголошення незалежності України величезною більшістю населення створило якісно нову ситуацію в усьому Радянському Союзі. Через тиждень після українського референдуму Президент РРФСР Б.Єльцин, Президент України Л.Кравчук і голова Верховної Ради Білорусі С.Шушкевич під Мінськом, у Біловезькій пущі, заявили, що СРСР як суб’єкт міжнародного права припиняє існування. 8 грудня 1991 року було підписано угоду про створення Співдружності Незалежних Держав. 21 грудня до СНД приєдналися ще вісім союзних республік. 25 грудня М.Горбачов оголосив про припинення виконання ним функцій Президента СРСР.

Наступного дня після референдуму оголосили про визнання незалежної України Канада і Польща, 3 грудня — Угорщина, 4 грудня — Латвія і Литва. 5 грудня до них приєдналися одразу п’ять країн — Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія і Хорватія. Всього протягом грудня 1991 року незалежність України визнали 68 держав.

Разом чи поруч?

Березневий і грудневий референдуми дали протилежні результати. Чи означає це, що громадяни України за кілька місяців докорінно змінили судження щодо доцільності існування самостійної національної держави?

Так запитання ставити не можна. Позитивне голосування одночасно по всесоюзному референдуму і республіканському опитуванню у березні 1991 року свідчило про те, що український народ високо цінував національну державність, але прагнув зміцнити її зв’язками з російським народом. Навпаки, майже одностайне голосування за розрив державних зв’язків з Росією у грудні 1991 року відбивало той психологічний шок, який усі відчули під час серпневого путчу. Віру в «соціалізм із людським обличчям» розчавили танки, що виповзли на московські вулиці.

Як історику мені ясно, що треба завжди відрізняти позицію професійних політиків та інтелігенції, яка їх обслуговує, від позиції народу. У демократичному суспільстві різниця між «верхами» і «низами» мінімальна. Чим менше демократії, тим більше різниці.

Не перелічити воєн, які впродовж століть вели між собою німці і французи. В сучасній об’єднаній Європі кордони відкриті. Різниця між минулим і сучасним є результатом тривалого цивілізаційного розвитку.

Прагнення українців і росіян жити в мирі і злагоді, зміцнюючи всі форми взаємозв’язків, природне. Як правило, людям з «низів» не властиве імперське мислення. Однак російські «верхи» важко звикають до окремого існування України. Визнавши її незалежність після референдуму одним з перших, Б.Єльцин лише у квітні 1999 року поставив свій підпис під Договором про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Росією. Підписання договору відкладалося роками, бо він мав починатися з декларації про непорушність українсько-російського кордону, тобто з визнання необоротності набуття Україною незалежності.

Пострадянські політики нерідко намагаються заробити популярність на експлуатації природного прагнення народів до повсякденного життя без кордонів. Це прагнення, однак, не означає, що народи ігнорують кордони, мову, культуру, символіку та інші матеріальні елементи власної національної ідентичності.

Підштовхнути політичну кар’єру використанням шовіністичних гасел під виглядом патріотизму стає дедалі важче. Прагнення до демократії — загальнонародне. Саме воно служитиме надійною перепоною на шляху розростання імперських амбіцій, які можуть загрожувати незалежності України.