Дорогоцінна першість. У Переяславі — ювіляр! Іванові Стогнію — 70 років

Важко сказати, коли саме Степана Куцого, члена Національної спілки художників України, навідала ідея відтворити художніми засобами образи видатних діячів, діяльність яких від сивих віків до наших днів пов’язана з Переяславом. Саме у стінах цієї майстерні в Переяславі (одна з невеличких кімнаток заснованої Степаном Куцим художньої школи) визріло художнє бачення багатьох видатних особистостей, що прославили Україну.

Розуміючи величезне значення духовної спадщини наших великих попередників для патріотичного виховання студентства, ректорат університету тісно співпрацює з художником, який уже створив на замовлення навчального закладу цілу галерею скульптурних образів славетних переяславців або діячів минулого, педагогічні погляди яких є всенародним культурним надбанням. Серед робіт його циклу — погруддя Арсенія Берла, засновника Переяславського колегіуму, Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Осипа Бодянського, Михайла Максимовича, його дядька Іллі Тимківського (уродженця Переяслава), який, будучи директором Новгород-Сіверської гімназії, де навчався Костянтин Ушинський, мав величезний і вирішальний вплив на формування прогресивних поглядів великого педагога...

Переступаю поріг майстерні — і мене зустрічає... Павло Житецький! Той самий Павло Гнатович Житецький (1837—1911), якого Україна культурологічна знає як видатного філолога, педагога і фольклориста. Його скульптурне погруддя у гіпсовому варіанті стоїть на робочому столі митця. Кожна рисочка дорогоцінного образу нашого славетного співвітчизника, відомого досі у портретних зображеннях, талантом скульптора відтворена з особливою сумлінністю.

Художник перевів мою увагу на іншу роботу.

— А цього чоловіка впізнаєте? — спитав Степан Юхимович.

На другому столі стояло інше погруддя. І хоч робота ще не була завершена, я, звичайно ж, упізнав — Іван Стогній. Нині завершене погруддя і пам’ятну дошку про відкриття інституту бачимо в університетському музеї історії освіти.

Що пишуть про ювілянтів-ювілярів? Звичайно ж, що вони хороші, нерідко — аж надто. І тоді, буває, той, хто пише, і той, про кого пишуть, потрапляють у трохи незручне становище: певну нескромність помічає читач. У мене в подібних випадках є рятівний хід: я розповідаю не про ювіляра, який він шовковий та сонячно-лагідний, а про те, які добротні та потрібні людям справи йому вдалося звершити...

Отож, нехай перелік та кольори петлиць, аксельбантів, нагородних стрічок, кількість нарукавних нашивок «за поранення» у наукових дискусіях і баталіях дістануться дослідникам біографічної й усякої іншої спадщини доктора філософії і професора Івана Стогнія. Я ж пошаную в ньому не його ідеологічну орієнтацію та політичні погляди, а передусім те, що стало змістом і смислом його життя-буття, його органічною потребою: будувати високоосвічену незалежну Україну, багату й сильну власним інтелектом. Як то й було у нашій історії одвіку. За час його керівництва вузом філіал було перетворено в інститут, створено 4 факультети, 12 кафедр, відкрито аспірантуру і доцентуру, новому вузу присвоєно ім’я Г.С.Сковороди. За участі І.Стогнія побудовано другий навчальний корпус та другий гуртожиток, спортивні майданчики й автогараж. Іван Стогній виконав значну роботу як депутат міської ради народних депутатів трьох скликань.

Про ректора як керівника колективу, організатора організаторів навчально-виховного і наукового процесів і навіть господарського забезпечення успішної діяльності закладу багато може сказати його кадрова орієнтованість. Не вдаюся до високого слова «мудрість», але певна міра обачності, надійності та перспективної передбачливості щодо спеціалістів спостерігалася, як мені здається, на всіх етапах становлення молодого, зростаючого навчального закладу. Вже сам факт висунення кандидатури на посаду ректора із власного середовища є свідченням того, що з кадрів стогніївського набору було кого обирати і на найвідповідальнішу посаду. Честь бути наступником і першим ректором уже самостійного університету (2002) випала Віктору Коцуру, доктору історичних наук, професору.

Кожен вищий навчальний заклад набирає особливої ваги, коли він має можливість похвалитися власними науковими школами. У молодому ще Переяславському університеті вже намітилося кілька таких шкіл. Особливою ж діяльністю та результативністю вирізняється школа сковородинознавців. Наш осередок — один з найпотужніших в Україні — здатен залучати до вивчення спадщини великого філософа не тільки вітчизняні, а й зарубіжні наукові сили. Про це свідчать регулярні (відбуваються що два роки) сковородинські читання, матеріали яких потім видаються окремими науково-теоретичними збірниками. І відповідальність за їхній науковий рівень завжди бере на себе професор Стогній. Можна назвати третій солідний збірник «Сковорода Григорій: ідейна спадщина і сучасність».

Переяславська філософська школа (сковородинська) має немовби два рівновеликі та рівнозначні крила: власне філософське та літературознавче. Перше очолює наш ювіляр Іван Стогній, друге — доктор філології, професор Микола Корпанюк. Свою незмінну вірність сковородинській тематиці виявляють філософи, історики, літературознавці, мовознавці і музикознавці...

Виховання студентства на спадщині одного з найбільших світових мислителів, гуманіста масштабу планетарного, завжди у полі зору ректорату і профкому університету. І це також стогніївська традиція...

Це тільки кілька штрихів до портрета Івана Стогнія, організатора освіти, науковця, просто хорошої людини, за якою я спостерігаю чотири десятиліття. Людини, якій, зрозуміло, властиві й певні слабинки та упущення. Як і кожному з нас…