Донецьких.net

Регіональна гордість і київський снобізм однаково небезпечні для України.

Я пам'ятаю, як усе починалося. Міф про "кілька Україн" і "ґатунків громадян", запущений під вибори 2004 року, виявився неймовірно живучим. Неабияк цьому сприяла клановість української політики.

Тотальна експансія у владу спочатку "дніпропетровських", а потім, після певної перерви, "донецьких" породила катастрофічні перекоси в економічній і соціальній політиці. Тривалий час Донбас сприймали як феодальну вотчину Ріната Ахметова. Розвиток регіону регулювався вручну - низькими тарифами на електроенергію для металургів, субсидіями на підтримання життя збиткових шахт, штучним утриманням цін.

При цьому тему регіонального неофеодалізму активно експлуатували ті, хто шукав легких шляхів до сердець електорату. Представники Партії регіонів розповідали, що "Донбас не поставити на коліна", а їхні супротивники дякували "жителям Донбасу за президента п...са". У результаті протест проти керівництва держави, яке зарвалося, дехто сприйняв як хрестовий похід проти "донецьких".

2014 року деякі кияни відмовлялися здавати квартири приїжджим з Донбасу, а ЗМІ не прогаювали нагоди підкреслити, що машину викрав виходець з Луганська. Нині медіа навчилися бути більш політкоректними. Однак досі в дискримінації "донецьких" частина українців бачить мало не відновлення історичної справедливості.

Маятник гойднувся в інший бік. Переселенцям не поспішають повертати виборче право у повному обсязі, бо багато політиків бояться, що електоральний баланс зміниться не на їхню користь. І одночасно не гребують тим, щоб мобілізувати частину виборців, пропонуючи відрізати незручні території і зайвих людей.

Несправедливість і сегрегація ще ніколи не приводили до успіху.

Через чотири роки після початку воєнного конфлікту в Донбасі ми все ще перебуваємо в полоні страхів, міфів і забобонів, які вже призвели до трагічних наслідків. Виклик, на який маємо шукати адекватну відповідь, очевидний. Україні потрібна ефективна політика реінтеграції для всіх. Поки Донбас залишається хоча б у якомусь сенсі особливим, ми ризикуємо знову наступити на ті самі граблі.

Реінтеграція неможлива без створення загальних правил. Наведу кілька прикладів.

Як стверджують волонтери зі стажем", влада досі не знає, хто такі переселенці і які в них потреби. Проте статус ВПО став мало не клеймом. До 90% новин, які стосуються переселенців, розповідають про пільги, виплати, спеціальні програми підтримки… Парадоксальна ситуація. Цих виплат явно недостатньо для гідного життя. Однак суспільство звикає вважати ВПО жебраками й нахлібниками.

Що характерно, медіа маркірують переселенців як чужинців навіть тоді, коли йдеться про історії успіху. Повідомлення про те, як донеччанка відкрила кафе в Житомирі, таке ж свідчення сегрегації, як і новина про телефон, поцуплений колишнім жителем Горлівки.

Річ у тому, що відкрити кафе (та й узагалі почати власний бізнес) у наших умовах - подвиг як для переселенки з Донецька, так і для корінного житомирянина. Обоє змушені мати справу з реаліями держрегулювання в Україні, податковими правилами й відсутністю працездатної банківської системи.

Тож проблема не в спеціальних пільгах для ВПО. Зменшення державного тиску й чиновницького втручання у приватний бізнес потребують усі українські підприємці, де б вони не жили.

До речі, про пільги. У грудні 2017 року в Україні налічувалося 6,9 млн сімей, які отримують субсидію. Цей показник становить 46,2% від загальної кількості домогосподарств країни. По суті, це вирок нашій економічній політиці. Замість того, щоб мірятися успішними бізнесами, українці змушені конкурувати в бідності. Звідси й неприйняття переселенців, адже в них можуть бути додаткові виплати: "Чому їм усе, а нам нічого?"

Нині Україна стикнулися з безпрецедентною для себе кількістю переміщених осіб. З рідних міст вони виїхали не зі своєї волі, однак багато хто знайшов себе на новому місці. Люди, які зробили свідомий вибір на користь України, мотивовані працювати і допомагати таким, як вони самі.

Внутрішня міграція може дати додаткові можливості. Якщо кожен регіон почне динамічно розвиватися, українці будуть набагато вільніші у виборі місця роботи, а отже й проживання. Поки що це ідеальна картина, але саме так відбувається в розвинених країнах: фахівці їдуть за робочим місцем, заповнюють нішу, де виникає дефіцит кадрів і як наслідок, стаючи споживачами послуг, продуктів і квадратних метрів, створюють нові робочі місця.

Така мобільність знижує рівень нетерпимості між представниками різних регіонів. Інтеграція в місцеву громаду перестає бути випробуванням, оскільки багато жителів країни мають такий досвід.

Проте замість комплексних рішень, актуальних для всієї країни, влада йде звичним шляхом. Приміром, створює вузькопрофільні міністерства - у нас уже є Міністерство з питань тимчасово окупованих територій, а невдовзі може з'явитися Міністерство у справах ветеранів. Як працює наш чиновницький апарат - окреме питання. Річ в іншому.

Якщо система ефективна, то вона здатна гнучко й оперативно перебудовуватися для вирішення нових завдань. Для цього не потрібні спеціальні інститути. Приміром, серцево-судинні захворювання - основна причина смертності в Україні, однак нікому не спадає на думку зробити окреме міністерство.

Не менше запитань викликають численні пропозиції створити особливий "план Маршалла" для відновлення економічного потенціалу Донбасу. В основному йдеться про залучення іноземних інвестицій, адже сама Україна не потягне таких витрат.

Тим часом починати треба з загальних правил для інвесторів, які хочуть розуміти, що їх очікує на митниці, в податковій чи, не дай Боже, у місцевому суді. Наступний крок - зустрічні пропозиції від регіонів. Точки розвитку, бізнес-стратегію і KPI маємо визначати ми самі. Причому для всіх регіонів, у яких бачимо перспективу. Тоді зовнішні інвестори, по-перше, розумітимуть, у чому їхній інтерес, а по-друге, зможуть вибрати, куди саме вкласти гроші - у Донецьку, Волинську чи Одеську область.

І так практично в усьому. Без сегрегації за регіоном проживання чи близькістю до влади. З твердими соціальними гарантіями, можливостями для самореалізації всіх активних громадян і чітким уявленням про економічні перспективи.

Житель Луцька так само, як і житель Маріуполя, має почуватися вдома.

Зрештою, "Донецьких немає" - це те саме, що й "Донецьк - це Україна".