Донецькі історії. Розмова в потязі

Потяг "Київ - Костянтинівка". Посадка. До купе заходить жінка. Намагаємося допомогти їй із валізами.

- Дітки, тільки акуратніше. Тут скло: вазочки, чашки, тарілки, статуетки. А дзеркало покладімо нагору. Ви не подумайте нічого такого. Мама в мене старенька, хворіє. Ось наказала: хочу померти в оточенні своїх речей. Зібрала й везу.

Попутницю звати Лідія Михайлівна. Повертається в Донецьк.

- Я всю війну в Донецьку. Мама в Сумах жила. Але дуже вже здала, рік тому забрали до себе.

- Чому до неї не виїхали? У Донецьку все ж таки небезпечно.

- Не можу. Мені рік до пенсії лишився. Наш дослідний інститут частково переїхав в Україну, але тут залишилася велика база: лабораторії, архів, апаратура. Вивезти це неможливо, тому частина співробітників теж залишилася в Донецьку. Ми отримуємо на картки українську зарплату, офіційний стаж іде. Таким, як я, смикатися не можна - де я, "передпенсіонерка", влаштуюся в іншому місті без втрати трудового й наукового стажу, без втрат у зарплаті? Та й житло на наші оклади особливо не наймеш. Тому доводиться терпіти.

Ми з чоловіком у Калінінському районі живемо. Снаряди до нас рідко долітали, можна сказати, що загалом війна (порівняно з іншими районами) нас минула. До того ж своя житлоплоща, на початку 2014-го кінчили виплачувати іпотеку ще й за квартиру старшому синові. Виплатили, а тут таке почалося… Старший син із сім'єю торік у липні виїхав до Дніпропетровська. Перші місяці їм заощадження допомагали. Тепер є робота, але зарплати вистачає лише на оренду житла та прогодуватися. Старшому треба було виїхати - в нього діти, їх не можна було у війні залишати. До того ж внук Іван торік ліцей закінчив. Встиг у Донецьку, при Україні. Треба було вступати в університет. З міста українські виші виїхали, а те, що залишилося, - ну яка тут освіта, коли половини найкращих викладачів немає? Про диплом взагалі мовчу. Не диплом, а папірець якийсь. Хоча так - тепер багатьом випускникам видають російські дипломи Ростовського університету. Але це ж фікція. Які знання діти здобули за цей рік? Як прапорами махати?

Молодший син із дружиною теж у Донецьку. Дітей у них поки що немає, тому вирішили залишитися, особливо надивившись на поневіряння старшого брата. Молодший працює на заводі. Ну як працює? Від відпустки без утримання до відпустки без утримання. Ось влітку вдома сидів, а у вересні завод знову потихеньку запрацював. Зарплати скоротили, але за місце тримається - інакше в Донецьку не прилаштуватися. Жити йому є де, та й ми з чоловіком поруч.

Дім тримає. І друзі, і сусіди, і рідна вулиця, і магазинчик за рогом, де продавці вже як рідні. У наші роки до цього прив'язуєшся. Ось і мама моя. Вона плаче за одним: помирати не хоче на чужині. Адже все її життя в Сумах минуло. Це молодим треба виїжджати, вони ще не встигли так коріння пустити, до місця прив'язатися…

Тож я взяла відпустку, поїхала в Суми, сходила на могилку до тата, провідала мамин будинок, зібрала найдорожчі її речі: фотоальбоми, шкатулку, яку мій тато їй на 40-річчя весілля подарував, намальовану ним картину, дві чашки з розписом - подарунок батькам на золоте весілля, з яких вони останніми роками у вихідні чай пили... І дзеркало. Старе, тьмяне вже. Але в нього дивилася ще моя бабуся, потім мама - з дитинства до старості. У цьому дзеркалі все її життя.

Дорогі нам такі моменти. Ми любимо не так речі, як пам'ять, що за ними. Це мене в Донецьку теж тримає - все життя з собою не забереш, а нове з новими спогадами починати пізно.

- І як ви живете там весь цей час?

- Не живемо. Виживаємо. У мене хоч зарплата є. У гривні. У кого в Донецьку гривня є - вважай, небожитель. Тепер же все в рублях. Міняючи гривню на рублі, я маю на 30% більше, ніж моя сусідка, яка зарплату в "ДНР" одержує. Вона лікар, їм оклади півроку тому перерахували в рублі за курсом 1 до 2, так і закріпили. Платять із затримками. А тут із вересня в "ДНР" курс встановили майже
3 рублі за 1 гривню. Тобто вона в зарплаті враз втратила.

Мій чоловік на пенсію в лютому вийшов. Саме почалася епопея з перепустками. На волю (в Україну) виїхати не було можливості. Пішли для інтересу дізнатися, як це робиться в Донецьку. Бо казали, що тут і на український облік можна стати. Виявилося, за останні 12 років у них немає доступу до загальноукраїнської бази, тож за ці роки треба приносити паперові довідки з усіх підприємств. А де їх тепер знайти - одні закрилися, інші виїхали в Україну? Плюнули ми на цю справу, заплатили 350 гривень за виготовлення перепусток, вирушили в Маріуполь і все оформили. Для пенсії довелося робити довідку ВПО (благо, його сестра там живе). Але ми зразу сказали - нам допомога для біженців не потрібна. А дівчинка в конторі у відповідь: допомога йде в пакеті з довідкою. Ми їй чесно зізналися: будемо і далі жити в Донецьку, неправильно, щоб нам допомогу ще платили, нечесно. Дівчинка знову - так треба. Ми наполягли й написали письмову відмову від допомоги. Нехай ці, хоч і невеликі, гроші дістануться тим, кому вони справді належать.

А ось від гуманітарних наборів від Ахметова в Донецьку відмовлятися не стали. Я ще за віком не можу їх одержувати, а чоловікові вже 60, тому оформили. Тепер щомісяця є безплатні крупи, макарони, масло, цукор тощо. Зізнаюся, коли в Києві Майдан почався, а потім у нас ці російські мітинги, я зрозуміла - буде щось страшне. І вже тоді з кожної зарплати закуповувала гречку, рис, консерви... Зносила в гараж, сім'я наді мною жартувала. Виявилося - як у воду дивилася. Перші півроку запаси дуже допомогли. А нинішнього року, коли тихіше з війною стало, город виручав. Так і тягнемо.

- Кажуть, що у вас по дві пенсії всі одержують: і в "ДНР", і в Україні...

- Так, є такі. У нашому інституті є працюючі пенсіонери. То серед них половина оформилася і там, і там. З інших хтось принципово отримує тільки "деенерівську" пенсію, хтось принципово - тільки українську. Мій чоловік теж сказав: в Україні пенсію оформили - про "деенерівську" й чути не хочу, мені від них нічого не треба. До речі, ми довгий час трималися і російські рублі навіть до рук не брали, скрізь гривнею розплачувалися, навіть коли це було невигідно. Огидно було. Ну а тепер, коли все в рублях, подітися вже нікуди.

Знаєте, я ж за національністю росіянка, і народилася в Орлі, родичі там є. І завжди себе росіянкою вважала, але громадянкою України. А тепер, після цих референдумів, після того, що Росія зробила з Донбасом, я не просто громадянка України, я - українка. З родичами в Орлі, на жаль, уже не спілкуємося: вони мою позицію не сприймають, я їх зрозуміти не можу. Уся родина за Україну, хоч і в Донецьку живемо. І на роботі мою позицію знають. Спочатку я намагалася їх переконувати: куди ви йдете? Який референдум? Куди штовхаєте людей, Донбас? Подумайте хоча б про дітей - тут же буде друге Придністров'я, не позбавляйте їх майбутнього. Так ні ж. Ось тепер і розсьорбуємо.

- Не боїтеся проукраїнську позицію висловлювати?

- Ну, це я з вами тут смілива. Там, звісно, себе контролюєш, не виступаєш. Спочатку було дуже страшно, особливо десь із травня по жовтень минулого року. Тому що просто безчинство було, та й на вулиці вояків зі зброєю багато. Надходили погрози, що здадуть "куди слід". Але найбільш "несамовитих" зараз, наприклад, у нашому інституті одиниці: хто в міністерства подався, хто в якісь управління, хто виїхав. Залишилася частина співчуваючих, однак за цей час ейфорії від "ДНР" у них поменшало. Особливо з весни, коли з кожним місяцем ставало дедалі ясніше - ми обов'язково повернемося в Україну, і "як із Кримом" у них не вийде.

Багато хто притих, тепер бояться, що їх ледь не в концтабори відправлять, на органи розріжуть (вони про це всерйоз говорять, вірять у все це після страшилок російського телебачення). Я їм знову намагаюся пояснити: баби, ви що мелете? Україна - це насамперед держава. Цивілізована. Недосконала, з проблемами, але все-таки із законами, правами, хоч із якимось, та захистом. Ви ж із вищою освітою, як можете вірити й обговорювати цю маячню? А що ще я можу їм сказати? Українська ж влада чітко не роз'яснює, що буде зі звичайними людьми після повернення в Україну, - кому чого боятися, а кому спати спокійно. Цим російське телебачення й користується, поширюючи страшилки про українських військових, про дефолт і розпад України, про обов'язкові зачистки і погроми, які нас чекають у Донецьку.

Але десь із лютого в Донецьку у плані безпеки стало краще. Військових на вулицях стільки вже немає, зі зброєю нечасто побачиш. Про мародерство в пустих районах ще чуємо, але тотальних арештів мирних жителів уже немає, навіть на рівні побутових розмов. Повної свободи я, звісно, теж не відчуваю. Побоювання однак є, але, мабуть, просто втомилися за ці півтора року боятися. Просто втомилися. І боятися, і мовчати. Але й розговоритися не виходить.

Ось тиждень у свободі побула, душею й думками відпочила. Тепер ніби їду додому, а не повірите: вперше не хочу повертатися…