ДОНБАСЬКЕ ВІДЛУННЯ ГАЛИЦЬКИХ БІД

«Майже половина львів’ян задекларувала свою готовність до боротьби за самостійність Галичини в разі приєднання України до союзу з Росією.

На запитання «Якщо змоделювати ситуацію, за якої б Україна приєдналася до союзу Росії з Білоруссю, то як би з позиції галичанина ви діяли?» 46% львів’ян відповіли: «Боролись би за самостійну Галицьку державу».

Таку інформацію оприлюднила інтернет-газета «Українська правда» 12 січня нинішнього року. Можна навести безліч інших соціологічних опитувань, з яких випливає, що на сході України такі ж самі настрої, але з протилежним знаком. У цьому немає нічого дивного. Адже протистояння між Заходом та Сходом Європи триває впродовж століть, і Україна перебуває між цими двома полюсами. Відтак формувався й світогляд українців — залежно від того, до якого полюсу були ближчими.

Довкола цієї болючої теми точилася наша розмова з віце-президентом Українсько-американської координаційної ради Євгеном Стахівим — людиною, чий 85-літній життєвий досвід накопичувався в умовах боротьби з фашистськими окупантами, переслідуваннями за «антирадянщину», довгими роками вимушеної еміграції. І все це заради єдиної святої мети — незалежності України, добробуту і процвітання українського народу, що його він ніколи не ділив на «східняків» та «бандер».

— Пане Євгене, які чинники стали вирішальними у формуванні вашого світогляду?

— Хоча я походжу із західної частини української території, себто з Перемишля — стародавньої української землі, яка тепер належить Польщі, але під час війни два роки перебував на Донбасі — протилежному кінці України, де займався антифашистською підпільною діяльністю. Тоді про мене можна було говорити як про радикального українського націоналіста. Але на Донбасі, де панує зовсім інший дух, я позбувся свого радикалізму, навчившись, натомість, примиреності, толерантності, не властивих радикалам. Сталося це під впливом реалій: якщо хочеш жити й працювати нелегально, мусиш приноровитися до обставин. А я і мої приятелі за будь-яку ціну прагнули організувати антинімецьке підпілля. Тож перше, що нам сказали, — мусите викинути з голови всяку «донцовщину», всі її теорії. А друге — забути гасло «Україна для українців». Як не зробите цього, тоді маєте пояснити, чого прагнете, чого очікувати людям, які не є українцями.

Я й мої друзі пройшли нелегкий шлях від тоталітаризму, властивого радикальному націоналізму, до демократії із соціальним забарвленням; до усвідомлення, що треба будувати незалежну Україну, в якій усі, без огляду на національне походження, матимуть рівні права.

У тодішній комуністичній Україні діяли різноманітні соціальні програми — безплатна освіта, медичне обслуговування тощо. Звісно, це мало бути і в самостійній Україні, про яку ми мріяли. Чимало говорили про земельне питання, право вільного вибору селянином колективної, кооперативної чи одноосібної форми господарювання.

— Як би ви охарактеризували тодішнє ставлення до західноукраїнців на Донбасі?

— Пам’ятаю одну характерну розмову зі своїми донбаськими друзями, що тоді відбулася: «Послухай, — почув від них, — ми тобі кажемо щиро, що коли здобудемо незалежність для України, ми вас, галичан, до влади не пустимо».—«Це ж чому?» — здивувався я. «Та тому, що, хоча ви й добрі організатори — вмієте створювати дієздатне підпілля, і ми беззастережно вам довіряємо, Україна потребує широкого світогляду. Тоді як ваш — обмежений». Спершу така думка мене вкрай обурила. Лише з часом я дійшов висновку, що то було слушне зауваження. Ті люди передбачали нинішню ситуацію в Україні ще 60 років тому.

— У чому ж, на ваш погляд, вона полягає?

— Галичанам властиве застаріле, я б сказав, ортодоксальне мислення. Мені дуже прикро, що вони послухали тих, хто приїхав з-за кордону в 90-х роках.

Мушу сказати, що український національний визвольний рух зазнавав постійних еволюційних змін. Степан Бандера, який тривалий час перебував в ув’язненні, повернувшись до активної діяльності, був вкрай незадоволений ліберальними змінами всередині визвольного руху. Він повернув його назад — до донцовщини, монопартійності та особистої диктатури. І все це його послідовники стали прищеплювати галичанам у 90-х роках.

Галичани не можуть позбутися морального каліцтва бандерівщини, і це є їхнім нещастям зокрема й України в цілому. І хоча галицька еліта — вчені, письменство, інтелігенція — здебільшого притримується ліберальних поглядів, її голос заглушує купка невігласів, крикунів, горе-патріотів.

На Галичині завжди великий авторитет мали не так церкви, як митрополити. Згадаймо лише Шептицького, Сліпого. Нинішній митрополит Гузар — надзвичайно патріотичний ліберальний чоловік. Саме через це бандерівські послідовники намагаються принизити його вплив. Згадаймо події навколо польського цвинтаря у Львові, коли він зайняв ту ж саму позицію, що й Папа Римський, і закликав полюбовно залагодити українсько-польський конфлікт.

Надзвичайно здібним і авторитетним у західній області, на мій погляд, є історик Ярослав Грицак. Його книгу «Історія України» поляки переклали й видали своєю мовою. Через ліберальні погляди цю людину також намагаються заглушити. Можна навести чимало інших прикладів такої агресивності галицького націоналізму, або того, як нібито добрі наміри виявляються шкідливими для решти українців. Тим часом такі невиважені кроки у власних інтересах використовують відверті вороги української державності.

— Пане Євгене, яким стало ваше гасло після того, як ви свідомо відмовилися від гасла «Україна для українців»?

— «Усім жителям України — рівні права, без огляду на їхню національну приналежність».

Я завжди вважав і вважаю, що на Донбасі немає національного непорозуміння. Його жителі, хоча й говорять суржиком, чи то російською мовою, — лояльні громадяни України. Не треба їх підбурювати проти себе. А такі вчинки, як, наприклад, видання у тому краю КУНівської газети «Бандерівець», — це провокація, що має на меті активізувати антиукраїнські настрої.

Надто довго Україна потерпала від іноземних панувань. Проте замість того, щоб загоювати рани, завдані їй при цьому, нинішні можновладці цинічно роз’ятрюють їх, свідомо забиваючи клин між сходом і заходом за сумнозвісним принципом «розділяй і володарюй». Та чи докладає опозиція належних зусиль для того, щоб розтлумачити східним і західним українцям їхні спільні інтереси, вказати шляхи, які ведуть до їх досягнення? На жаль, і тут увага акцентується переважно на відмінностях, а не на схожості, скажімо, тих-таки галичан і донеччан.

Дуже жалкую, що всі 12 років незалежності України демократичні партії так мало приділяли уваги східним українським землям. Треба частіше виїздити з Києва не на Галичину, а в протилежному напрямку — на Донбас, до Дніпропетровська, Запоріжжя, Харкова.

— Згоден з вами, пане Євгене. Але ж ви знаєте, як зустріли лідерів «Нашої України» на чолі з Віктором Ющенком у Донецьку наприкінці жовтня минулого року…

— У зв‘язку з цим пригадую ще одну цікаву подробицю свого перебування на Донбасі. Там я намагався вчити людей українських національно-патріотичних пісень. Проте не досяг у цьому успіху. Натомість від пісні «Гуцулка Ксеня» всі були у захваті. То хіба так важливо — політична пісня чи лірична? Головне — що українська і її залюбки заспівали в російськомовному краї.