ДОМАШНІ УЛЮБЛЕНЦІ: ПІДОПІЧНІ ОПІКУНИ

Окреслюючи коло сім’ї, неможливо не ввести туди домашніх улюбленців, насамперед — кішок і собак. Люди, які мають домашніх тварин, зазвичай переконані, що їхні вихованці відіграють величезну роль у житті господарів. У Каліфорнії, приміром, нинішнього року було прийнято закон, відповідно до якого, власники домашніх тварин стали іменуватися «опікунами», зі всіма обов’язками, які звідси випливають. (Зрозуміло, що баланс між правами й обов’язками щодо тварини власнику підказує лише його совість, тоді як на опікуна в першу чергу покладено обов’язки, і лише в другу — він може користуватися певними правами.)

Батьки часто приносять у домівку тварину, сподіваючись, що завдяки їй легше буде виховати в дитині відчуття відповідальності, бажання й уміння піклуватися про ближнього. Проте формування ставлення дитини до навколишніх, як засвідчують психологічні дослідження, залежить насамперед від вчинків близьких людей, які її оточують, і лише другорядну роль у цьому процесі відіграє наявність чи відсутність вдома тварини (предмета її власної турботи). Проте батьки, які хочуть, щоб їхня дитина виросла відповідальною та турботливою, не повинні відмовлятися від участі тварин у виховному процесі. Завдяки їм відчуття відповідальності в дитини все-таки виникає, але опосередкованим чином: коли вона спостерігає, як батьки опікуються домашнім улюбленцем, а не лише коли вона це робить сама. Пояснюючи дитині, що з кошеням або щеням слід поводитися обережно, не завдаючи їм болю, батьки тим самим демонструють шанобливе ставлення до прав інших, хай навіть і братів наших менших. Спостерігаючи, як батьки намагаються забезпечити тварину здоровою їжею, створити їй у домі затишний куточок, дитина вчиться відгукуватися на потреби інших. З другого боку, якщо батьки погано піклуються про тварину, дозволяють своїй дитині грубо до неї ставитися або навіть просто скривдити дворового собаку чи бездомного кота, дитина внаслідок цього набуває рис безвідповідального егоїста. Спостерігаючи грубість чи жорстокість, виявлену батьками до тварин, діти підсвідомо починають діяти так само, однак вони йдуть ще далі: не маючи змоги відчути різницю в статусі тварини й людини, дитина переносить схоже ставлення і на людей, у тому числі — на членів своєї сім’ї.

Ніжні хороші стосунки між дитиною і домашньою твариною дуже впливають на все її подальше життя. Спілкування з твариною допомагає дитині освоювати й усвідомлювати навколишню дійсність і своє місце в ній, самовиражатися.

Одне з найважливіших відкриттів, які дитина здійснює у процесі пізнавання життя, це те, що відчуття інших схожі на її власні. Дитина відкриває цілий світ, дізнавшись, що муркотіння кота — відповідь на ніжність і висловлювання прихильності; це урок співчуття, співпереживання і спілкування. Тварини сприяють формуванню внутрішніх сил дитини, допомагають розвитку її самоповаги, несуть їй душевний спокій.

Та не лише діти потребують домашніх тварин. Є літні чи хворі люди, для яких вони — просто порятунок. Сім’я хворої людини цілком може складатися лише з двох рівноправних членів: її самої та кота або собаки-компаньйона.

У Шеффілді на півночі Англії міститься спеціальний центр, де досвідчені інструктори вчать собаку виконувати обов’язки, необхідні для гарантування життєвої безпеки хазяїну чи хазяйці. Ці собаки проходять сувору ветеринарну комісію, здають тест на зразкову поведінку і в основному добираються із собачих притулків — вони не балувані й недорогі. Бездомних псів, які хочуть знайти хазяїна, піклуватися про нього й служити йому вірою та правдою, хоч греблю гати.

Власники собак-компаньйонів зізнаються, що з появою чотириногого друга їхнє життя стає повнокровнішим, а вони самі — незалежними від своїх близьких і медичних працівників.

Компаньйон Джемма, приміром, допомагає своїй хазяйці вдягатися: для хворої колишньої вчительки це завдання не з легких. Джемма приносить їй трубку, коли дзвонить телефон, піднімає предмети, які випадають із хворих рук хазяйки, дістає з ящика пошту, відчиняє двері, вмикає та вимикає світло, а головне — натискає сигнал тривоги, якщо її хазяйка Хеза Свіндейл падає чи непритомніє. Можливо, когось перелічене вище не здивує, але подумайте, скільки людей помирає лише тому, що поруч немає нікого, щоб викликати «швидку» на випадок серцевого нападу. Сигнал же, який подасть Джемма, буде негайно прийнято, і допомога надійде дуже швидко. «Вона обожнює прання, — каже Хеза. — Так смішно дивитися, як вона завантажує пральну машину чи дістає випраний одяг... З її появою я перестала боятися. Вона змінила моє життя, подарувала мені впевненість і зробила моє існування цілком прийнятним. Я відчуваю глибокий зв’язок із Джеммою».

Семі — собака-компаньйон Жаклін, яка хворіє на епілепсію. Він помічає найменші посмикування очей Жаклін і нервові рухи її рук за 20 хвилин до початку нападу, коли вона сама цього ще не усвідомлює. Семі починає підвивати, гавкати, якщо ж хазяйка на це не зважає, приносить їй потрібні ліки, не перестаючи бити тривогу, аж поки вона їх прийме. Нападу відтак вдається уникнути. Жаклін із появою Семі знову відчула радість життя: «Моє життя змінилося. Ми ходимо із Семі вулицями і по магазинах, і я не боюся більше раптового привселюдного нападу (це так принизливо)».

На жаль, життя братів наших менших значно коротше за наше. Проте (я впевнена, що багато хто зі мною погодиться) їхні світлі образи, спогади про час, проведений із ними, часто зігрівають нас протягом довгих років.