Доля шанує наполегливих...

Поділитися
Ольга Богомолець — доктор медичних наук, головний лікар Інституту дерматології та косметології, ...
Ольга Богомолець

Ольга Богомолець — доктор медичних наук, головний лікар Інституту дерматології та косметології, член Нью-Йоркської академії наук і Американської академії дерматології, лауреат всеукраїнського фестивалю авторської пісні «Оберіг», фестивалів «Білі вітрила», «Слов’янський базар», «Сопот», премії ім. Василя Стуса. Походить зі стародавнього роду, коріння якого сягає початку XV століття. Богомольці мали свій герб: золоте тло, а на ньому — протята мечем голова бика. Звідси й запитання: що воно все те означає?

— На жаль, точного потрактування не існує. В геральдиці голова бика символізує тілесне, тваринне начало, а меч, який протинає голову, — вочевидь, перевагу духовного над тілесним. Рука з мечем і корона свідчать про те, що дворянський герб було надано роду за військову заслугу.

— В Україні надто мало збереглося родин, які знають свою історію. Ви є винятком?

— Дідусь передав не підтверджену документально інформацію. Його батьки не афішували дворянське походження, бо в ті часи це було небезпечно. Родина пережила ув’язнення і заслання, тому намагалась оберігати наступні покоління. Моя прапрабабуся Софія Богомолець була керівником «Южноруського робочого союзу», і за революційні погляди та діяльність її засудили до страти. У Лук’янівській тюрмі народила сина, тож страту замінили на довічне ув’язнення. Пішла по етапу в Сибір. Хлопчика в кошику у тритижневому віці винесли з тюрми й передали на виховання Софіїним батькам. У дворянському маєтку в Ніжині минало дитинство маленького Олександра. Його батька, народовольця, звільнили, коли Сашкові було шість років.

— За що саме такий жорстокий вирок його матері?

— Це була надзвичайна жінка, потужної внутрішньої сили і краси. Вона могла вести за собою людей, і мова тут не тільки про якісь теракти чи замахи на вищих сановників імперії. В усі часи є люди, котрі не можуть терпіти неправду і пробуджують інших від сну. Її чоловік, мій пропрадід, прожив довге життя і був похований на Новодєвічому цвинтарі в Москві. Все життя пам’ятав і любив тільки свою дружину. Більше ніколи не одружувався. Після тюрми мав єдине побачення з нею, про дозвіл на яке клопотав понад рік. Позитивному результату сприяв Лев Толстой. Потім ще півроку разом із маленьким Сашком добиралися до Сибіру. Хлопчик уперше і востаннє побачив маму. Вона подарувала йому «Кобзаря», обкладинку якого зробила з тюремної мішковини, вишивши по ній волошки.

— Ваш прадід був академіком і президентом Української академії наук. Ви є п’ятим поколінням лікарської династії. Чи не виникало у вас бажання піти наперекір сімейній традиції? Може, в тому, що ви займаєтесь творчістю, є підсвідоме бажання змінити шлях?

— Ви помиляєтесь. Малоймовірно, що бажання змінити шлях може сприяти творчості. Важливим є тільки внутрішній поштовх і любов. Бажання руйнації творчості не сприяє. Шлях у медицину — це теж свідомий вибір, який не був нав’язаний батьками. І мої діти виростають точнісінько в таких самих умовах, у яких виростала я. Навіть більше: родинне коло медиків стало ще ширшим. Але тільки в однієї доньки визріло бажання бути лікарем. Для цього треба мати унікальні риси: щирість, чесність, доброту, милосердя, а вже потім — професіоналізм. Медик — професія надзвичайно важка. Тебе постійно оточують біль, хвороби, смерть. Якщо людина не має внутрішнього стрижня, щоб усе це витримати, вона ніколи не буде добрим лікарем і ніколи не буде щасливою. Скільки себе пам’ятаю, у мене завжди було бажання всім допомогти, всіх вилікувати. З дитинства усвідомлювала себе лікарем-практиком, а не чистим науковцем. Теперішні заняття наукою — лише складова моєї лікарської практики. Без неї професійне зростання було б неможливе.

— Вплив професії на характер. Не тільки виховання вольових рис, а й мимовільна твердошкірість, навіть цинізм... Щось подібне ви спостерігаєте в середовищі медиків?

— Безперечно, будь-яка професія накладає своєрідний відбиток на характер і поведінку в суспільстві. Справді, коли людина з іншого середовища потрапляє в лікарську компанію, вона спершу німіє. Ну там анекдоти різні розповідають, трагікомічну бувальщину... Але цей медичний цинізм має захисну природу. Таким чином люди рятуються. Інакше тягар людського болю їх просто розчавить...

— Людині, далекій од ваших буднів, Інститут дерматології та косметології може видатись чимось на кшталт салону краси. Розкажіть докладніше про вашу працю.

— Ця ілюзія триватиме до першої зустрічі з нашою роботою. В Інституті дерматології та косметології працює центр діагностики раку шкіри і меланоми. З допомогою найсучасніших методів ми можемо своєчасно виявити пухлину й відтак зберегти людині життя. Є центр корекції рубців та центр пластичної і реконструктивної хірургії. Його завдання — хірургічне виправлення вроджених вад і посттравматичних порушень. Є клініка дитячої дерматології та клініка лазерної медицини. Один із напрямів її роботи — лікування дітей із судинними пухлинами та вадами розвитку судин шкіри. Судинні пухлини уражають десять відсотків дітей у віці до одного року, і на сьогодні це — найпоширеніші пухлини в дитячому віці. Ми володіємо такими технологіями, які дозволяють прибрати пухлину без жодних слідів і назавжди. Навіть якщо вона займає півобличчя. Ці технології потребують досить великих затрат. Є батьки, котрі не спроможні заплатити. Саме такій малечі ми збираємо гроші на лікування з допомогою благодійних концертів.

— Багато людей знають вас як барда, виконавицю авторської пісні... Потяг до музики також із дитинства?

— У нас вдома завжди співали українські народні пісні та російські романси. Першу свою пісню написала ще студенткою на слова Ліни Костенко «Осінній день». Побачила й відчула у вірші музику. Потім були пісні на вірші Леоніда Кисельова, Зеновія Красівського, Василя Стуса, власні вірші, але Ліну Василівну вважаю неперевершеною.

Протягом останніх десяти років усі мої концерти благодійні. Раніше я багато гастролювала. Об’їздила всі Сполучені Штати, бувала в Німеччині, Швеції, Польщі... Але тепер виникли часові обмеження і змінилися пріоритети. Найважливішим для мене є родина. Мій чоловік, мої діти...

— Якось випадково натрапила на статтю, в якій запам’ятався камінець у ваш город. Мовляв, така неординарна жінка... Успішна кар’єра, творчість, а фемінізм не шанує. Це правда?

— Не маю жодної потреби бути феміністкою. Гадаю, що цей рух створили нещасливі жінки... За що мені боротися з чоловіком? Нам нічого ділити. Я щаслива берегти любов і затишок для свого мужа.

— Поки жінка береже домашній затишок, чоловік править світом... Так?

— Якщо дивитись на це через анекдот, ясна річ, світом правлять чоловіки, а жінки правлять чоловіками. Але то не надто серйозно. Зрештою, мені до вподоби інше прислів’я: «Дім чоловіка — світ, а світ жінки — дім». Минулого скликання мені пропонували балотуватися у Верховну Раду. Я відмовилася. Кожен повинен займатися своєю справою. Це не означає, що жінка має бути аполітичною. Може керувати світом — хай керує. А я не хочу. Мені затишно і приємно знати, що я керована своїм чоловіком. У Сполучених Штатах через мої далекі од фемінізму погляди «злетіло» величезне інтерв’ю в одному з відомих часописів. Ми працювали з журналісткою кілька годин, аж поки питання не торкнулося Верховної Ради. Мовляв, мій внесок у її роботу... Я сказала, що заради її ефективності спроможна хіба що народити двох хлопчиків і виховати з них достойних депутатів-політиків. Це була остання крапка: інтерв’ю припинилось. Але це не означає, що я скептично ставлюся до жінок-політиків. У мене є знайомі, які займаються і політикою, і бізнесом. Якщо жінка щаслива в політиці, а політика щаслива присутністю жінки... Будь ласка. Щоправда, я люблю на все поглянути збоку. І приходжу до висновку: якщо жінку люблять, вона любить, народжує дітей і виховує їх, то їй справді ніколи читати газети.

— Ви мене збентежили... В уяві постає щось на кшталт відомого трафарету: «дитина, церква, кухня»... Чи означає це, що така жінка може дозволити собі холодну байдужість до якихось суспільно важливих подій?

— Ви, очевидно, маєте на увазі наш Майдан... Уся наша родина була там. Але це зовсім інше. Майдан — не політика. Це одночасно і всеукраїнський людський біль, і радість, і віра, і любов. Майдан — це перехрестя доль, бо кожен прийшов туди своїм шляхом. Це вузлик, який назавжди пов’язав усіх тих, хто там був, і дав нам змогу повірити у свою гідність. Декілька разів я намагалась добратися до мікрофона й заспівати людям пісню, але щоразу медичні проблеми Майдану перемагали. Думаю, що всі лікарі зі мною погодяться. Вони сприймали цю ситуацію в іншому ракурсі. Лікарі йшли на Майдан, очікуючи біди. Ішли виконувати свій обов’язок.

— Знаю, що була створена медична служба Комітету національного порятунку...

— Лікарі згуртувались абсолютно спонтанно. В одну з тих тривожних ночей я давала інтерв’ю на радіо «Ера». Тоді ми саме підключили цілодобову телефонну лінію медичної допомоги. На радіо я начитувала інформацію, щоб люди, особливо лікарі, знали, куди саме слід звертатися. Поруч сидів журналіст, який приїхав із Москви. Він на мене дивився-дивився, а потім випалив: «Слухайте, у вас що, все це не було налагоджене Америкою?» Наскільки я можу володіти собою, та тут у мене на десять секунд відібрало дар мови. Але потім сказала йому все, що думаю...

Медична служба комітету національного порятунку була створена лікарями, яких підтримали Головне управління охорони здоров’я, міська служба карет швидкої допомоги та всі міські лікарні. Понад тисячу лікарів працювали у медслужбі. Крім них, надійшло ще понад дві тисячі дзвінків від медперсоналу, який готовий був допомагати. Було налагоджено понад сорок медпунктів. Працювали мобільні добровільні медичні дружини. Це коли лікар із торбою ліків та червоним хрестом на рукаві йшов Майданом, а люди розступалися: «Лікар іде, лікар іде...» До наших медпунктів звертались по допомогу від іншого політичного табору, і їм допомагали. Лікар має надати допомогу кожному, хто її потребує. Слава Богу, що обійшлось без каліцтв, епідемій...

— Малу захворюваність пояснюєте природою стресу?

— Безперечно. Під час стресових ситуацій відбувається мобілізація організму. Всі були на піднесенні, вірили, раділи, переживали. В майбутньому це стане предметом медичних досліджень. Але після піднесення завжди спостерігається спад сил. Тому хочу просто словом підтримати тих людей, котрі почуваються частково зневіреними, не такими щасливими, як очікували... Це абсолютно закономірна ситуація. Все знову вибудується і повернеться у нормальне русло. Доля шанує наполегливих.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі